451° за Фаренгейтом - Бредбері Рей Дуглас (книга регистрации txt) 📗

— Рік дві тисячі сто п’ятдесят п’ятий.

Сюзен заплющила очі. Земля попливла під ногами.

Наче сліпа, Сюзен вийшла на осяяний вогнями майдан.

Вони зачинились у себе в номері. І стоять у пітьмі. Сюзен плаче, здається, ось-ось на них упадуть стіни. А десь із тріскотом спалахує фейєрверк, з майдану долинають вибухи сміху.

— Нахаба! — обізвався Уїльям. — Знай сидить і димить сигаретами, дідько б його вхопив, цмулить коньяк і розглядає нас від голови до п’ят, наче худобу. Було б порішити його на місці! — Уїльямів голос тремтів і уривався. — Йому навіть не забракло зухвальства назвати своє справжнє ім’я! Начальник Бюро розшуку. А ще ця безглузда притичина з штанами. О господи, і чому я їх не підсмикнув, коли сідав? Тут це звичайнісінький порух, усі це роблять машинально. А я сів не так, як усі, от він одразу й нашорошив вуха: еге, чоловік не вміє поводитись із штанами! Мабуть, звик до військової чи напіввійськової форми, як і мусить бути в Майбутньому. Вбити мене мало, я ж виказав нас сповна!

— Ні, ні, в усьому винна моя хода… ці високі підбори… І наші зачіски… адже відразу видно — ми щойно з перукарні. Ми такі незграбні, неприродні, це впадає в вічі.

Уїльям ввімкнув світло.

— Він поки що випробовує нас. Він ще не певен… не зовсім певен. Значить, просто втікати не можна. Тоді він знатиме напевне. Ми спокійнісінько поїдемо в Акапулько.

— А може, він і так знає, лише грається, як ото котик із мишкою?

— Може, й так. Час йому підвладний. Він може вештатися тут скільки захоче, а потім приставить нас у Майбутнє всього-на-всього через хвилину після того, як ми звідти вирушили. Впродовж бозна-скількох днів ми можемо нічого не знати, а він глузуватиме з нас.

Сюзен сиділа на ліжку, вдихала запах деревного вугілля й ладану — запах старовини — й витирала сльози.

— Вони не зчинять галасу, як ти вважаєш?

— Не насміляться. Щоб запхнути нас у Машину часу й відправити назад, їм треба заскочити нас зненацька, коли нікого не буде поруч.

— Тоді є вихід, — сказала Сюзен. — Не залишаймося самі, будьмо завжди на людях. Заведімо собі друзів і знайомих, а в кожному місті, куди ми приїжджатимемо, звертатимемось до властей і платитимемо начальнику поліції, щоб нас охороняли, а потім придумаємо, як позбавитися Сімса, — уб’єм його, переодягнемося, хоч би й мексиканцями, і сховаємось.

У коридорі почулася чиясь хода.

Вони вимкнули світло й мовчки роздяглися. Кроки віддалилися. Десь грюкнули двері. Сюзен стояла в пітьмі коло вікна й дивилася на майдан.

— Отже, той будинок — церква?

— Так.

— Мене завжди цікавило, які-то вони, церкви, їх давним-давно вже ніхто не бачив. Може, підемо туди завтра, подивимось?

— Авжеж, підемо. Лягай спати.

Вонн лежали у темряві. Через півгодини задзвонив телефон. Сюзен узяла трубку.

— Скільки б миші не ховалися, кішка однаково їх знайде, — почула вона.

Сюзен поклала трубку й витяглася в ліжку, холодна й нерухома. Там, у зовнішньому світі, хтось грав на гітарі — одну пісеньку, другу, третю…

Вночі Сюзен простягла руку й мало не торкнулася до дві тисячі сто п’ятдесят п’ятого року. Вона відчула, як її пальці ковзнули по холодних хвилях часу, ніби по гофрованій поверхні, чула розмірений тупіт ніг, що марширували; мільйони оркестрів грали військові марші; вона бачила п’ятдесят тисяч рядів асептичних скляних ампул з хвороботворними бактеріями, бачила свою руку, що торкалася їх під час роботи на тій величезній фабриці у Майбутньому. Вона бачила ампули з проказою, чумою, тифом, туберкульозом. Далі почувся страшний вибух і рука її миттю спеклася, наче плюскла слива, саму ж її підкинув струс, такий жахливий, що світ став сторчма і впав, усі будівлі розсипалися на порох, а люди мовчки спливали кров’ю… Велетенські вулкани, машини, урагани, обвали — все поступово затихло, і вона прокинулася, схлипуючи, у ліжку, в Мексіці, на відстані багатьох-багатьох років од тієї страшної миті…

Зрештою, їм пощастило задрімати на якусь годину, а рано-вранці їх збудив скрегіт автомобільних гальм і гудки. Крізь залізну решітку балкона Сюзен подивилася на вулицю — там щойно зупинилися кілька ваговозів і легкових автомашин з якимись червоними написами. Звідти з криками й сміхом висипали вісім чоловік. Навколо юрмилися галасливі мексіканці.

— Que pasa? [23] — гукнула Єюзен до якогось хлопчика.

Він щось прокричав їй у відповідь. Сюзен звернулася до чоловіка:

— Це американці, вони зніматимуть кіно.

— Цікаво, — відгукнувся Уїльям (він саме приймав душ). — Давай подивимось. Я думаю, нам краще сьогодні не виїжджати. Спробуємо приспати пильність Сімса. А заодно й подивимось, як знімають кіно. Кажуть, колись це було цікаве видовище. Нам не зашкодить трохи розважитись.

“Еге, спробуй розважитись”, — подумала Сюзен. На якусь хвильку, в яскравому сонячному світлі, Сюзен забула, що десь у готелі, викурюючи, певне, тисячну сигарету, їх чекає той чоловік. Сюзен бачила згори вісьмох галасливих щасливих американців і рантом відчула невгамовне бажання крикнути: “Врятуйте мене, сховайте, допоможіть! Перефарбуйте мені очі й волосся, переодягніть. Допоможіть. Я з дві тисячі сто п’ятдесят п’ятого року!” Але ці слова застряли їй у горлі.

Ні, фірму подорожей у часі обслуговують не дурні: у мозок людини, перш ніж вона вирушить у мандри, вмонтовували психічну блокаду. Людина не могла сказати, звідки вона, не могла розповісти нічого про Майбутнє людям з Минулого. Минуле й Майбутнє повинні бути ізольовані одне від одного. Без такої блокади жодній людині не дозволили б подорожувати вільно по століттях. Майбутнє слід уберегти від будь-яких впливів, що їх міг спричинити той, хто подорожує в Минулому. Хоч би як Сюзен хотіла, вона однаково не спроможна була б розповісти веселим людям там, на майдані, хто вона така і в яку біду потрапила.

— Будемо снідати? — запитав Уїльям.

Снідали вони у великій загальній їдальні, де всім подавали однакову страву: яєчню з шинкою. Тут було повно туристів, зайшли й американці, які приїхали знімати кіно. Всі восьмеро — шість чоловіків і дві жінки. Вони перегукувалися, пересміювалися, з гуркотом відсовували стільці. А Сюзен сиділа неподалік і почувала себе поруч із ними затишно й безпечно, вона навіть не злякалась, коли побачила на сходах, що вели у хол, Сімса — він зосереджено попихкував турецькою сигаретою. Звіддаля він привітався з ними, Сюзен кивнула йому і всміхнулася: він нічого їм не зробить, адже тут вісім чоловік з кіно та ще десятків зо два туристів.

— Слухай, це ж актори, — мовив Уїльям. — А що, коли я домовлюся з кимось, — наче це жарт, — щоб вони вдяглися в паш одяг і поїхали звідси в нашому автомобілі так, щоб Сімс не побачив їхніх облич! Якщо їм пощастить обдурити його, ми виграємо кілька годин і втечемо в Мехіко-сіті — хай тоді шукає нас скільки завгодно!

— Гей! — до них нахилився огрядний чоловік, від якого тхнуло вином. — Ви американські туристи? Я ладен вас розцілувати — так мені остогидло дивитися на мексіканців. — Він потис їм обом руки. — Ходімо поснідаємо разом. Нещастя полюбляє велике товариство. Я — Нещастя, оце панночка Нудьга, а це пан і пані Терпіти-не-можемо-Мексіку. Всі ми її терпіти не можемо. Але мусимо тут зробити попередні зйомки для нашого клятого фільму. Решта приїдуть завтра. Моє ім’я Джон Мелтон, я режисер. От диявольська країна! Люди мруть, як мухи, на вулицях похорон за похороном. Ходімо до нашого товариства, розвеселіть нас трохи!

Сюзен і Уїльям засміялися.

— Невже я такий смішний? — спитав Мелтон, звертаючись до всього загалу й ні до кого зокрема.

— Ви просто диво! — Сюзен сіла за їхній стіл.

Сімс пильно стежив за ними з протилежного кутка кімнати. Сюзен скривилася. Сімс рушив до них поміж столиків.

— Пане і пані Трейвіс, — гукнув він ще здаля, — ми, здається, домовлялися поснідати разом?

— Вибачайте, — відповів Уїльям.

— Сідайте, чоловіче, — вигукнув Мелтон. — Друзі моїх друзів — мої друзі.