Тому, що ти є - Корний Дара (книги онлайн TXT) 📗
Старий цвинтар на околиці міста, занесені білим саваном могили, закутані в хустини хрести. Ті хустини роблять їх схожими на стареньких зігнутих бабусь. Похорон. Людей мало, жменька родичів та друзів. Мар’янка з Оксаниною мамою туляться одна до одної, а він навіть заспокоїти їх якось чи підтримати не в змозі. Враз уся його мужність, заготовлена майже професійно для таких випадків, кудись витекла. Залишилися тільки дикий розпач та біль всередині. Здалося, вони зараз вб’ють його, і тоді стане легше, бо продовжувати жити без неї — то мука. Він знає, той біль нікуди не дінеться, може, через певний час трохи притупиться, але щонайменша дрібничка нагадає йому про Оксану і рана знову кровоточитиме.
Священик сказав останні слова, заголосив-заплакав чийсь надривно високий голос, з неба повалив густий сніг. Труну, здається надто велику для його тендітної Оксанки, опустили в землю:
— З праху прийшов і у прах повернешся.
Виходить, його Оксана вже вдома. Але від цього не стає ліпше.
Він так і залишився стояти на цвинтарі, коли всі розійшлися. Стояв і дивився, як сніг накриває свіжу могилу, сумний дубовий хрест.
Господи, скільки розпачу. Він знає, що треба йти, бо вже анініц не зміниш, але не може відірвати ноги від землі та очі від хреста. Прикипів до цього місця, і не тільки ногами. Там, унизу, в сосновій хатині спить вічним сном Оксана, а він живий-живісінький і на цей раз уже точно без неї, назавжди без неї. Виявляється, йому для життя давала наснаги лише одна думка про те, що вона живе десь поруч, хай далеко, хай не його, але здавалося, що навіть через відстані він відчував її густий щирий сміх, схожий на літню зливу за вікном при сонячному світлі, відчував запах любистку у волоссі та запах кави на кінчиках пальців. Яке то щастя — присутність коханої людини у світі, присутність її в тобі, як того сонця, що хай воно навіть от зараз поза хмарами, але ж таки є… І враз його Сонце вмерло. Темрява, морок у душі, у серці, і відчай — глупий та нікчемно-холодний, що душить і не дає плакати. Сашко підходить до хреста, притуляється до нього щокою. Навіть мертве дерево плаче.
Хтось обережно торкнув його за штани. Олександр не злякався, він не вірив у привидів, лише здивовано озирнувся. То був пес, той самий Сірко. Сірко також прийшов попрощатися з Оксаною. Сашко нахилився, обійняв собаку за шию, притулив до себе і нарешті заплакав.
Вони йшли від цвинтаря нерозчищеною білою дорогою. Сніг ставав усе густішим, у сутінках ледве проглядалися вогні міста, навіть слідів від машин на дорозі не видно. Час від часу до вуха долітали слова колядок: «Вселенная, веселися».
Різдво — світ, святочно вбраний, святкує нову радість, нову звістку:
Летить аж до хмар. Різдво… А що з ним? Пустка у душі.
Ось і парк, дорогою Сірко десь занапастився, навіть у приблуди пса є свої нагальні справи. Зате Сашкові нікуди поспішати, бо все враз стало неважливим — робота, пацієнти, нехай згодом — не сьогодні. Не знав, що з собою чинити далі. Напитися? Пробував — не допомагає. Вбити себе, щоб не відчувати болю? Не може, бо пообіцяв Оксані жити. Ноги, заглиблені в білий сніг, старанно орють його, розшматовують, як хірургічний скальпель людську шкіру. Тільки кров зима має білу, і, певно, їй не болить, не болить… Знову ноги привели його до мосту Скупого кохання. Міст, дерева, закутані снігом, і старий у вовняних рукавицях на лаві. Навіть не здивувався, коли побачив діда. Сашко думає, що він чомусь знав, що старого тут зустріне, от і ноги сюди привели.
Олександр мовчки сідає поруч. Ліхтарі у парку засвітилися. Голос чоловіка м’який і добрий:
— Христос народився, пане.
Сашко, погоджуючись, хитає головою.
— Славимо його! Можливо, нехай…
— Світ створений тим, хто нині народився, — диво велике! — веде далі старий. — І кожне творіння у ньому — диво. Сніжинка, майже досконала панна, двох однакових просто не знайдеш, народжується, заздалегідь знаючи, що помре, але живе, хай мить, але таки живе. І людина, як та сніжинка, народжується, але наперед неохоче вірить в те, що вона також одна з безконечності, яка має своє призначення, і воно у неї лише одне — прожити достойно відведений вік.
Байдуже, що химерить старий, хай лиш не мовчить.
— Пане, ми з вами колись вже стрічались?! — запитує чи стверджує Сашко. Таки знайомий йому цей старий, знайомий. Несподіваний здогад влітає в голову. — Ви колишній священик.
Старий посміхається хитро:
— Можна й так сказати. Кожен з нас і священик, і святенник, і найбільший грішник водночас.
Снігова намітка вкриває їх постаті. Добре бути божевільним — життя їм майже все пробачає.
Колядка котиться містом. Тиха й гучна водночас, щасливоголоса…
— Як співають, пане! Чуєте, пане, як світ співає?! — шепоче щасливо старий.
— Так! Різдво. Традиція.
— Різдво? Традиція, кажете? У білому світі все не просто так — народини, сніг, сонце, вітер, шелест юного листя під вітром навесні, шурхіт опалого, вже мертвого восени під ногами, ті, кого ми кохаємо, ті, хто кохає нас, і смерть.
Сашко здивовано дивиться на старого.
— Дивна у нас із вами розмова. Але говоріть, а я послухаю. Не знаю, чи почую, але послухаю. — Сашко втомлено спирається на спинку лавки, заплющує очі.
— Ех, молодий чоловіче. Багато балакати — то здіймати словесну хурделицю. Зазвичай найважливіше залишається все одно недоказаним. Коли вмирають у небі зорі, то ми про це дізнаємося від звіздарів, а ті з телескопів, надточних розрахунків, але це нічого не означає, бо світло мертвих зірок іще мільйони років гріє небо над нами. Помирають цивілізації, навіть галактики, а світло мертвих тисячоліттями блукає Всесвітом. Парадокс — часова драма великих, часова драма малих, яким байдуже до світла великих.
Старий на мить вмовкає. Наче зважує, що далі казати.
— Не знаю, хлопче, хто так вирішив, уже точно не я. Пам’ятаєш слова однієї людини: ангели не сплять? І не тільки вони. Зернятко віри треба мати у серці, і тоді… Гори стають долинами, а час вертає назад. В тебе сьогодні є можливість усе виправити, повернутися, якщо дуже захочеш.
— Куди? — Сашко сердито крутить головою, притуляє розпачливо холодні долоні до очей. Що варнякає цей старий?
Він зараз скаже цьому божевільному діду, щоб заткнувся. Повертає голову і торопіє. Поруч нікого нема. І, схоже, нікого й не було. Лавка закидана снігом, наче ще секунду тому на ній ніхто і не сидів. Темно, лише ліхтар плямою жовтою огортає і лавку, і його. Навколо не видно жодних слідів, навіть тих, що зробив він, прийшовши сюди.
Сніг, сніг, сніг…
Напевне, заснув і таке от намарилося. Так, заснув, шкода, що не назавжди. Раптом відчуває на своїй руці теплу вологу і собаче скімлення. Майже присипаний снігом, поруч, біля ніг лежить пес, той самий, що тоді врятував Оксану. Як його називав той дивний старий — Семарглом чи що? Якесь божевілля. Начитався української міфології дід. Сашко вийняв з кишені мобільний, той не ввімкнувся — розрядилася батарея, очевидно. Але яке має значення година? Треба повертатися, але куди?
Загавкав собака, Сашко повернув голову на голос. Пес наче його кликав кудись… Першого разу він правильно його привів. Чоловік, навіть не струшуючи зі своїх рамен сніг, чемно побрів слідком. Пес біг попереду, показуючи дорогу, назирцем за ним — людина. От і будинок його Оксани, але собака не завернув до нього, а до будинку навпроти, з отим електронним годинником на фасаді. Сашко задер голову. Годинник справно показував час — 23:45. Довкола порожньо, тому що ніч, тому що зараз ліпше бути вдома, їсти кутю та запивати узваром… Пес загавкав, показуючи на двері будинку з годинником. Олександр потягнув дверну ручку на себе, будучи впевненим, що там замкнено. Як не дивно, двері легко відчинилися, і чоловік ледве втримався на ногах від несподіванки. В темряві холу знову ледве не впав, перечепившись через поріг. Рухався навмання, вслід за собакою, який, здається, добре знав дорогу. Звісно, будинок порожній, ліфт не працює, і лише сходи нагору вільні для пересування. Важко дихаючи, минув дев’ятий поверх. Зупинилися перед східцями, що вели на дах. Навпомацки на стіні намацав умикач, моргнуло ледь-ледь тьмяне світло. Собака стояв перед дверима, зліва від сходів. На дверях якимось жартуном виведено крейдою: «Кімната ?. Числобог».
