БЖД - Ушкалов Сашко (читать книги без .txt) 📗
—Дядь, – сказало ліве замурзане, – дай десять копочек.
—Не дам, – буркнув я.
Я знов почав ненавидіти циганів, хоч вони мить тому й слухали Кренберісів.
—А мені, дядь? – смикнуло мене за рукав праве.
—І тобі теж.
—Ма, він такий жадний, бо камуніст, – сказав синуля в пенсне циганці.
«Значить, не вимахується, – подумав я, – значить, начитаний ботан...» – і показав йому фак.
—Ма, він показав мені палець! – бекнув той.
—Палець? – перепитала мать.
—Да-да, палець, – ябедничав ботан у пенсне.
—Сиш, младой-красівий, – глянула вона на мене, – как проїхать на Журавльовку?
Я не иірии, щотой начитаний ботик, який вживає слово «камуніст», не знає, як проїхати на Жу-рашіівку.
—Не знаю... – відказав я.
—А скока врємя? – продовжила допит вона.
—Не знаю...
—А сігарєтка в тебе є?
«Чи ж не для ботана в пенсне стріляє?» – по-думалосьмені. Слава богу, що інша частина їхньої династії їхала в сусідньому вагоні, тому я героїчно тримав облогу.
—Не знаю...
—Ти шо, не знаєш, чи є в тебе сігарєтка?
—Не знаю...
—Ти чи бальний? – допитувалась циганка.
—Не знаю...
—Мам, він не бальний, він камуніст, – під-гавкнув ботан.
Я ще раз показав йому фак і зрозумів, що пора переходити в наступ. Володарка цицьок четвертого розміру не зводила з мене очей з тієї самої миті, як ми виїхали зі станції, певно, хотіла мене загіпнотизувати. Я хтиво облизав губи і підморгнув їй, вона враз обламалася, поправила свої кавуни й нервово зайорзала по сидінню.
—Слухай, мать, – сказав я циганці, – а погадай-номені...
—А дєньги є? – враз стрепенулась вона.
—Ні, – відповів я, – бабок нема, зате є кроси, левіси, 100 баксів, новенькі, ще не ношені, твій, бо... – я ледь не сказав «ботан», – твій син підросте, якраз на нього будуть, – мовив я й показав з комуняцького кулька коробок із-під левісів.
– Харашо, –трохи здивувалась циганка.«Сорі, Мяудзедуне, сорі, братику...» – сказав я подумки.
– Давай руку, – попросила вона.
Я простягнув правицю. Довелось нахилитися трохи вперед, і я знову підморгнув володарці цицьок четвертого, тепер вони були ще ближче до мене. Решта пасажирів спостерігали за нами, як за вар'ятами... Упевнений, що більшість із них проїжджали свої зупинки, аби тільки дізнатися, чим усе це скінчиться.
Вона довго-довго роздивлялася мою долоню, здавалось, це триватиме цілу вічність, але врешті-решт глянула на мене, і я помітив, що її коричнево-чорні очі якось винувато бігають.
—Дуже скоро, – сказала вона, – тебе чекає щось дуже-дуже велике, красівий-дарагой...
—А потім? – спитав я, усміхнувшись.
—А потім, потім... – зам'ялась вона, – а шоб я так знала, шо потім...
Я забрав руку. Ми саме приїхали на станцію «Кінний ринок». Малим я завжди гадав, що на ньому мають продавати коней, і мене дуже дратувало, що там продають те саме лай-но, що й скрізь. Двері відчинились, я посунув ногою свій комуняцький кульок до циганки й вийшов. За мною вийшла добра половина вагона, що спостерігала за дійством... І я дуже сподівався на те, що вони не стануть мене переслідувати аж до того моменту, коли я зустріну щось велике, дуже-дуже велике, як мені обіцяла циганка...
Лижслік чекала ми мене під обшарпаним «Металістом», сидячи на мсталеній огорожі. Тепер нона була в джинсовому комбінезоні, поверх якою вдягнула мою мілітарі-сорочку. Біля її ніг, прямо в пилюці, валявся невеликий дорожній рюкзак. Анжелік злізла з огорожі, спокійно пройшла кілька кроків, а коли опинилася поряд, просто повисла в мене на шиї.
—А я от хвилювався за тебе, – прошепотів я їй на вухо, – цілий ранок хвилювався.
—А я от за тобою скучила... – відповіла вона, імітуючи мої інтонації.
—Що з твоїм кінченим старим? – не втримавсь я за якусь мить.
—Та ще не здох... – відповіла вона й укусила мене за вухо.
—У кожного своя карма... – відказав я, забрав її рюкзак, і ми пішли запилюженими вулицями цього спортивно-циганського району, шукаючи Яциків кришнаїтський фургон.
Мені подобалось, коли вона була проста й жорстока. Це їй дуже личило. їй личило бути справжньою, у комбінезоні й мілітарі-сорочці, з волоссям, заплетеним у два дитячі хвостики, що наївно пахнуть дитячим шампунем... «Сидіти в кав'ярні й читати розумні книжки – це не для неї, це не її, – думав чогось я... А тим паче нидіти у своїй телефонній службі довіри, слухаючи чиїсь одкровення, якщо в самої повне лайно на душі». Мені подобалось чути від неї прості слова – «я за тобою скучила», «ще не здох», без жодних, ясна річ, «хочеш про це поговорити?»... А справді, хулі тут можна говорити, хулі тут можна вигадувати, якщо вона
просто за мною скучила, а кінчений старий, що її б'с, просто взяв і не здох, хоч вона дуже на це сподівалася... Та нема про що тут говорити...
Цього разу Яцик запаркувався на вузькій дорозі між напівзакинутим заводом і заростями клену, за якими текла смердюча флегматична річка. Його фургон нагадав мені велетенського жука, що сховався в якусь шпарину, з надією, що життя не розмаже його галімою газетою, на зразок тієї, де я працював.
Вонмобіль виявився зачинений, усередині, схоже, нікого не було. Тому я став на коліна й сунув руку за підніжку, там мав бути важіль, яким Яцик відчиняв двері. Дно фургона було холодне й брудне, але важіль я намацав на диво швидко. У дверному механізмі щось зашипіло, я прочинив двері всередину, натиснувши на них руками. Анжелік застрибнула на сходи перша, а я, піднявши її рюкзак, що, на перший погляд, видався не таким важким, як був насправді, поліз до фургона слідом. «Може, – думав я, – може, Анжелік просто блефує? Може, вона замочила свого кінченого старого, порубала його на шматки й склала в оцей ось рюкзак? А тепер от робить вигляд, що нічого не сталось... Треба буде обов'язково глянути, що в ньому. Інакше виникатимуть нові й нові трабли... Ну, от зустрінемось ми, наприклад, іще раз з молодшим сержантом Галімою Обі-зяною... Варіант із котом ще якось пройшов, але що буде тоді, коли я скажу: Ну, знаєте... в цьому рюкзаку, ну... в ньому, словом, у ньому порубаний на шматки кінчений папік цієї ось дівчини...
Вона його вбила, бо він її бив... Навряд чи Галіма Обізяна годі іржатиме, хоча хтозна...» Міркуючи про це, я наштовхнувся на спину Анжелік, що застигла в проході. Точніше, на дупцю, обтягнуту джинсовим комбінезоном.
—Привіт... – сказала якось невпевнено Анжелік, адресуючи своє вітання невідомо кому.
—Іди під три чорти! – озвався незнайомий, тонкий, але доволі впевнений, голос звідкись із нутра фургона.
Тоді я скинув рюкзак (невідомо з чим) назад у дорожню пилюку, підштовхнув джинсову дупцю вперед і собі заперся до фургона. У самісінькому його кінці, біля шафки, в якій Яцик зберігав свою нормальну їжу, стояло щось... Я геть розгубився й не знав, як це «щось» можна окреслити. Раніше, скажімо, я бачив на картинках сфінкса – лева з головою жінки, я навіть бачив у мультику химерну істоту під назвою кіт-пес, але це було справді «щось»... це було щось... із потрясним жіночим тілом, але обличчям дитини... її обличчя було до непристойності дитяче, я би дав їй від сили одинадцять, але нижче... я взагалі не міг збагнути, як таке бува... і ця рожева блузка з декольте... У мене складалося враження, що дивна незнайомка збирається залізти до Яцикової шафки, де, як і кожна нормальна дитина, розраховує знайти шоколад, збиране молоко або ще якісь солодощі, і зовсім не підозрює, що там натомість нормальна їжа... ДЕКОЛЬТЕ... Перед нею, наче сторожовий пес, сидів паралізований Сигнал... ДЕКОЛЬТЕ... Причому з таким самовпевненим виразом на своєму плескатому французькому писку... ДЕКОЛЬТЕ... немов би він справді зможе щось вдіяти... ДЕКОЛЬТЕ... якщо вона полізе до їхньої шафки... ДЕКОЛЬТЕ... й почне знищувати запаси нормальної їжі... декольтедекольтедекольте. ..
—Нема чого витріщатись на її цицьки, – буркнула Анжелік і дала мені стусана, – якщо ти не чув, вона послала мене під три чорти...
