БЖД - Ушкалов Сашко (читать книги без .txt) 📗

—Але ж сонце ще не зійшло, – геть спанте­личено заперечив я.

—Ще не зійшло, – пояснив він, так само не розплющуючи очей, – але за сім хвилин зійде, і тоді ти закриватимеш мені його перше промін­ня, а воно найкорисніше...

 – Але що, що ви тут робите? - ніяк не міг по­вірити я.

—Я тут відпочиваю. Лежу й чекаю, доки зійде сонце, а потім цілих сорок хвилин засмагатиму. Двадцять на спині, а двадцять на животі. Далі сонце стане радіаційним, і тоді я піду в готель... Інша річ, що ти тут робиш?

Мені хотілося відповісти щось таке, що зму­сило б його відчути себе безпомічним, що на­решті дало б йому зрозуміти – не все у твоїх ру­ках і далеко не все йде за твоїм планом... Ба, може, навіть значно гірше... Трохи подумавши, я відповів:

—А я тут ховаюсь.

—Від кого? – спитав він, так і не розплющив­ши очей. Мені здалося, що він узагалі зажрався.

—Від уявного супротивника... І намагаюсь ні про що не думати...

—Від уявного супротивника? – поцікавився він. – То як?

—Ну, – сказав я, – все наше життя – це ко­ли на тебе наступають невидимі, уявні супротив­ники. Цьому навіть у школі вчать. Ви ж мали вчи­тися в школі? І от вони наступають, а ми мусимо обороняти свої метри й кубометри, а якщо поща­стить – то й захопити їхні... Так і страждаємо, пе­репрошую, хуйнею все життя...

—В принципі так, – згодився він. – Десь так усе й відбувається... То що ж тоді тебе непокоїть?..

—Та нічого, – відказав я. – Мені ці метри й ку­бометри до одного місця, я не хочу їх обороняти, а тим більше завойовувати, я навіть думати про них не хочу, я не хочу думати про уявного супротивника...

—У тому-то й річ, – сказав бежедешник, – що, коли ти не думаєш про свого уявного супро­тивника, він продовжує думати про тебе...

—Стрьомний, ба навіть серливий світогляд, – відзначив я.

—Таке життя... – пояснив ас.

—Ви що, екзистенціаліст? – спитав навіщось я, розуміючи, до чого він хилить.

Він скривився, але відповів:

– Ні, я препод, звичайний препод із БЖД...Чуєш, – сказав він, – якщо ти не думатимеш про них, про тебе думатимуть тільки вони, от і все... Більше про тебе ніхто не подумає...

Тут він нарешті розплющив очі, звівся, кинув у пісок допиту пляшку «офіцерського» і якось по­вільно, проте водночас зашугано, рушив убік моря. Його старомодні плавки-сімейки висіли на задниці мішком.

– Що, навіть батьківщина не подумає? – спи­тав навіщось я, поглядаючи на порожню пляшку.

Не обертаючись, він знизав плечима й уві­йшов у перші хвилі. Неквапом він ішов уперед, аж доки не занурився по самісіньку шию, а далі поплив, зовсім невміло, якось по-собачому, словом, асу з БЖД зовсім не личило так плава­ти. Хвилин за п'ятнадцять його черепа не стало видно.

Я підійшов до моря й сів на холодний пісок. Він був, наче вистигла за ніч кава. До моїх ніг лагідно, по-котячому, нагадуючи покійного Мяудзедуна, тулились холодні хвилі. На воді, за кільканадцять метрів від мене, спокійно по­хитувалася бейсболка з тріснутим козирком і написом USA, а ген за лінією горизонту поча­ло з'являтися тонко-рожеве сонце, без жодних плям, як тоді, в момент затемнення. Сонце бу­ло ВЕЛИКЕ й водночас дуже далеке, таке ДА­ЛЕКЕ, що якби воно зводило глянути на ме­не, то не побачило б нічого, окрім порожнього морського берега...