Двоє над прірвою - Малик Владимир Кириллович (первая книга txt) 📗
Незабаром вийшли на чималу галявину й зупинилися. На протилежному її боці, внизу, темніла колиба лісника і чималий сарай побіля неї. Посеред галявини ріс одинокий бук. У вікні блимав вогник, а з димаря курівся димок, розносячи по всьому лісові приємний, дражливий запах засмаченої салом вареної бульби.
Володя відчув, як у нього зашуміло в голові. Треба будь-що роздобути харчів!
— Зайдемо?
Таня мовчки хитнула головою.
— Тоді підстраховуй мене — я піду в розвідку!
— Ні, піду я, — заперечила дівчина.
— Чому?
— Я не хочу сама залишатися в лісі.
— Ну, гаразд, іди.
Краєм галявини вони спустилися вниз, і Таня повільно, прислухаючись, почала наближатися до колиби. Володя вийняв пістолет і, ставши за деревом так, щоб видно було весь освітлений місяцем двір, пильно стежив за кожним її кроком.
Раптом позаду тріснула гілка. Він оглянувся і побачив, що до нього підкрадаються дві темні постаті. Викинувши руку на рівень очей, швидко вистрілив, але помітив, що промахнувся. В ту ж мить відчув страшний удар по голові. Свідомість затьмарилася, і він провалився в глибоку темну безодню…
Спочатку в його обличчя заглянув місяць, що піднімався над похмурими буковими й смерековими лісами. Якийсь незвичайний, зелено-червоний, а не ясний, золотисто-жовтий, як завжди, він, здавалося, світив крізь барвисте сито. Потім сито з-перед очей зникло, засвітилися на темно-синьому небі великі, соковиті зорі, а навколо галявини, де він лежав, вималювалася зубчаста стіна лісу.
Поряд з ним шелестів темним листям старий високий бук.
— Живий, — промовив хтось по-німецьки. — Очумався…
Ці слова остаточно повернули Володю до свідомості.
Отже, він потрапив до рук фашистів! Дуже кепсько! Гірше й не придумаєш!.. Цікаво, а де ж Таня? Встигла втекти? Чи загинула? А може, теж у полоні?
Поволі звівся на лікоть, оглянувся. Довкола стояли німецькі солдати. Декотрі — в касках, інші — в картузах з довгими зігнутими козирками, а більшість простоволосі і навіть без кітелів. Видно, схопилися сонні, по тривозі…
Страшенно боліла голова. Володя помацав тім’я. Авжеж, добряча гуля! З куряче яйце завбільшки… І як тільки череп не луснув, мов гарбуз!
Його штовхнули чоботом під бік.
— Гей ти, партизанська собако, вставай!
Володя підвівся. Ноги підгиналися, нетвердо стояли на землі. В голові гуло, мов у вулику. Щоб не впасти, обіперся на стовбур дерева.
Той же голос знову:
— Хто ти?
Володя не відповів.
Питав невисокий, присадкуватий і, наскільки можна було визначити при місячному світлі, немолодий уже офіцер — обер-лейтенант.
— Ну, чого ж мовчиш?.. Як тебе звати? З якого загону? Де розташовано штаб? Хто командир?
І знову — ніякої відповіді.
Обер-лейтенант, ніби знічев’я, стусонув кулаком в обличчя. Володя відчув у роті солонуватий присмак крові. Сплюнув.
— Я нічого вам не скажу, — промовив глухо.
— Скажеш!
— Ні, не скажу!
— Ми примусимо тебе заговорити! Ну?
Володя мовчки нахилив голову, ждучи удару. І не помилився. Один із солдатів, на мовчазний знак офіцера, важким прикладом карабіна щосили штовхнув його в плечі, збив з ніг. Другий ткнув під бік дулом автомата. Третій копнув між лопатки чоботом. А потім усі гуртом почали стусати його, мов футбольний м’яч. Він уже не лічив ударів і не ухилявся від них, бо все одно не ухилився б. Тільки подумав: “Заб’ють, кляті”.
Але тут пролунав голос обер-лейтенанта.
— Досить!
Солдати враз перестали бити. Відсапуючись і лаючись, знову стали тісним колом, наставивши автомати.
— Прокляття! Ви, здається, прикінчили його! — вигукнув офіцер. — Гей, у кого є вода?
Хтось подав флягу — бризнули на обличчя побитого.
Володя застогнав, ворухнувся, намагаючись устати. Боліло все тіло: голова, руки, ноги, спина… З носа юшила кров.
— Ні, живий! — зрадів офіцер. — Вставай!
Володя насилу підвівся. Прихилився спиною до бука.
— Ну, що, польська свиня, говоритимеш тепер?
— Я не поляк…
— А хто ж ти?
— Я руський… А якщо вже вам хочеться знати точніше, українець.
— О! Рус! Комуніст! Комісар! Українська свиня! — загелготали солдати.
— Заткніться! — гримнув на них обер-лейтенант і звернувся до Володі: — От бачиш: відлупцювали як слід — відразу й заговорив! Недарма кажуть: наука любить дрюка!.. Ха-ха!.. Це добре! Тож відповіси на мої запитання — залишишся живий! Згода?
Володя витер закривавлене обличчя, про-шепелявив розбитими губами:
— Ні, не згоден… Можете не обтяжувати себе зайвою балаканиною: більше я нічого не скажу!
Солдати захвилювались. Зчинився шум.
— Він просто знущається з нас!
— Пристрілити собаку!
— Прикінчити!
Та офіцер міркував інакше. Глянувши на місяць, що величаво котив своє сріблясте колесо по зоряному небу, почухав під рукою і досить миролюбно сказав:
— Розстріляти ніколи не пізно. Ну, прикінчимо — і що з того? Кому тут потрібен труп? Ні, вранці ми передамо його хлопцям з Аусшвітца, і ті зроблять з нього все, що захочуть! Вони роги вправляли й не таким шмаркачам!.. Чуєш, рус?
Володя промовчав, хоча серце стиснулося від жаху. Він чув про Аусшвітц! Там справді уміють трощити кістки, вижимати соки і робити з людини кривавий біфштекс!.. Йому не страшна смерть, бо вже не перший день і не перший рік ходить вона за ним назирці. Звик до думки, що одного разу зіткнуться-вони на одній стежині. Але ж смерть буває різна! Нарвався на міну — і не встигнеш оком змигнути, як рознесе тебе на шмаття. Чи куля влучить у скроню. Або снаряд вибухне під ногами… А в Аусшвітці — там зовсім інше. Там смерть побавиться тобою, як кіт мишею, награється досхочу і тільки тоді, після тривалих тортур і нелюдських мук, прийде до тебе бажаною рятівницею-визволителькою…
Тим часом на це зауваження офіцера солдати почали ремствувати. Почулися незадоволені голоси.
— Оце так! Знову комусь не пощастить виспатись!
— Авжеж! Бо доведеться стерегти клятого собаку!
— Побий мене грім, якщо не мені випаде, бо якраз моя черга!.. Ех, краще б я був розтовк йому голову прикладом, ніж маю провести ніч без сну!
Обер-лейтенант похмуро слухав ці вигуки. Видно, йому теж не хотілося ставити вартових.
— Ми зробимо інакше, — сказав він і звернувся до одного з солдатів: — Гансе, принеси ланцюг, яким була припнута лісникова собака. Ну, та, що ти застрелив… А ти, Віллі, приведи того хлопчиська! Припнемо їх до дерева і спокійно спатимемо…
Ганс стукнув закаблуками.
— Яволь! — і побіг до сарая, що темнів під лісом.
Солдати задоволено зареготали, схвалюючи винахідливість начальника.
Володя похолов. Отже, Тані не пощастило втекти, вона теж потрапила, як і він, в лабети карателів, котрі, видно з усього, полюють на польських партизанів… Бідна дівчина!..
Ганс швидко повернувся з важким довгим ланцюгом. Другий солдат привів Таню. Обер-лейтенант витягнув з кишені невеликі сріблясто-блискучі наручники, клацнув замками.
— Ну, руси, йдіть сюди!
Схопив Володю за ліву руку — защебнув на ній один наручник. Потім ланцюг обкрутнув навколо дерева, зв’язав вузлом і другим наручником замкнув Танину руку… Вийшло і просто, й надійно: не втечеш!..
Солдати заіржали від задоволення і юрбою повалили до лісникової хати.
Володя і Таня залишилися під буком самі.
Деякий час мовчали. А коли останній солдат, гупаючи чобітьми, зійшов на ґанок і в грюкотом зачинив за собою двері, а троє, що мали йти в секрети, зникли в лісі, Володя обняв дівчину і тихо, з розпачем у голосі промовив:
— Пробач мені, дорога, що так трапилося… Не зумів я вивести тебе до своїх… Здається, потрапили ми в безнадійне становище — виходу я не бачу… Пробач…
Таня схлипнула і притиснулася до нього всім тілом, і він відчув, як вона тремтить.
— За що ж пробачати?.. Ти ні в чому не винен…
— Тебе били?
— Били… Вимагали сказати, де партизани… Вони думали, що я поляк…
