Фрау Мюллер не налаштована платити більше - Сняданко Наталка В. (читать полностью бесплатно хорошие книги TXT) 📗
Переїхавши жити до Берліна, Ганна Копириць небагато змінила у своєму щоденному існуванні. До здобутків цивілізації вона мала філософсько-зверхнє ставлення, часто притаманне селянам, чия система цінностей ще була зорієнтована на речі первісні, вагомі завжди та за будь-яких обставин. Тож важливим було не те, чи є в будинку гаряча вода й центральне опалення, а те, чи родюча земля на полі. Тепер, вирвана з цього звичного кола понять і цінностей, вона не могла, та й не хотіла переорієнтуватися та починати цінувати те, що ніколи не вважала особливо потрібним.
Скажімо, Ганна так і не навчилася носити спідню білизну. Її одяг складався із кількох довгих старих, іноді подертих суконь, убраних одна на одну, поверх яких вона одягала ще кілька новіших. На ноги вбирала бавовняні панчохи, про існування яких Соломія ніколи раніше не знала, бо їх припинили випускати, здається, ще до її народження. Не мала ні трусів, ні станика.
Ганна так і не привчилася сідати на унітаз і користувалася ним стоячи, щоразу потім бідкаючись, що вимастила все довкола й тепер Соломії доведеться прибирати. Але від пропозицій сісти навідріз відмовлялася.
— Я, дитино, вже так звикла, не буду на старості літ мінєти своїх звичок.
Так само навідріз відмовлялася вона вставляти чи лікувати зуби, які повипадали самі, і тепер у неї залишилося лише два — один зверху й один знизу.
— Як Бог так дав, то має старчити, — казала Ганна.
Коли на одному її оці з’явилася катаракта й вона майже перестала ним бачити, Ганна просто пристосувалася давати собі раду навпомацки, але навіть чути не хотіла про жодні операції. Хоча втрата зору й була для неї болючою, Ганна так і не призвичаїлася до телевізора, і відколи стала менше працювати в полі, щодня годинами читала Біблію та житія святих.
Не менш консервативним було і її меню. Вона звикла їсти щодня кашу й картоплю, цибулю та інші овочі з власного городу й тепер намагалася харчуватися овочами з місцевих базарів (супермаркетівські Соломія навіть не пробувала їй пропонувати). Але все це їй не смакувало й Ганна їла все менше й менше, спокушаючись іноді хіба на те, що готував Штефан. Хоча й вважала, що чоловікові, а тим більше її синові готувати не личить, для того має бути жінка в хаті.
Час від часу на Ганну находило кулінарне натхнення й вона ліпила синові вареники з бульбою та сиром. Соломію допускала лише на допоміжні роботи — чистити картоплю, ставити окріп чи витягати готові пироги з води. Основний процес конролювала власноручно.
Кілька разів Ганна спробувала зварити холодець, але відповідного м’яса для нього Соломія не знайшла і смак страви був далеко не той, що вдома.
— Завіз ти мене, сину, в якусь глушину, ніц не їдєт туткай, ніц не варут. Вкуплєт си булку і каву в магазині, і вже по всьому. А страви не варут. Ну, але шо вже нарікати.
Аби тобі ту добре було. Я вже якось своє доживу, — казала вона Штефанові.
Ше мала я трьох кавалірів, теж пішли в бандери. Два то відразу загинули. А їден довго сі протримав. Степаном його звали. З ним навіт знимку маю — я на тій знимці в тій самій блюзці стою, котру потім сестрі віддала, а її в тій блюзці до Польщі вивезли. Степан теж має на тій знимці файне вишиттє. То був такий фест українец, все би сі боров за Україну. Ну і пішов в бандери. Був чотником УПА. А з лісу все приходив вночи додому, бо його мама страшне за ним плакала. А як йшов від мами, то і до мене приходив, все мені повідав, шо і як.
Найстрашніше то було в сорок четвертім році, най Бог бороне, як згадаю. А було такво — бандери наші вже тоди довго сі били з совітськими партизанами. Я ніц не кажу, в Чорнім лісі українських хлопців було таки більше, але і туткайво, біля нас, теж було немало. І коли зачєли повідати, жи буде німецька українська дивізія, то всі сі між собов пересварили. Бо ясно, шо правдива українська армія, то була тіко УПА. Але не всі хлопці, які хтіли за Україну сі бороти, там йшли. Бо німці фест агітірували проти УПА. їм мало хто вірив, але каждий шось пережив: в когось партизани телє забрали, в когось корову, хтось не хтів пшениці віддати, то мав жаль. Ті хлопці, шо були вчені, до лісу не дуже йшли, не хтіли нікого грабувати. Але потім то їм вже не було де сі дівати — або мусіли їхати до Німеччини на роботу, або в бандери. І тоді багато хто рішив, жи ліпше вже йти до войска, а не до банди, і пішли до німців.
Ну і так створили ту дивізію СС Галичина. Були такі в УПА, жи сі тішили, і казали, жи з німцєми легше сі договорют, ніж з совітами, і жи треба до тої дивізії дати своїх до каждого куреня, жеби українці не були такі залежні від німців, а могли як тіко захтіли, то забирати зброю і йти до лісу. Але були і такі, жи не хтіли ніц мати спільного з німецкими колаборантами.
То були тєжкі часи. До совєтів — зле, до німців — теж зле. І до бандерів недобре. В лісі тєжко було жити, не каждий міг витримати, всього бракувало. Хлопцям не все помагали. Були люди, і зрадили не раз. Або і самі не мали шо дати. А ше німці сильну робили пропаганду за ту дивізію і проти УПА. Ну і хлопці, молоді, неопитні, сі послухали.
Але повідав Степан, жи їм відразу там не було добре. Не так зле, як в совіцькому войску, але теж недобре. Вчили їх мало шо, зброї не давали. Тримали як гарматне мнєсо. Кажут, жи тіко за перші місяці після створення дивізії вже кілька сотен хлопців перейшли з дивізії до УПА.
Я сама не раз здибала їх, як йшла з полє. Раз сі дивлю — їде такий на коні. І не вміє на тому коні їхати, видко, шо хлопец десь із міста, з торби книжка стирчит, на коні ледь сі тримає. Я до него кажу — чи не хочеш, хлопче, поїсти, маю туткай обід. А він мені — дякую, не хочу, я вже їв. Я кажу — то молока попий, а він — не хочу і молока, дєкую вам дуже. А я виджу, жи він сі боїт з конє злізти. Йому соромно, жи він не вміє і не хоче, жеби я то побачила. Ну то я піднесла йому молока, жеби сі напив. Він подєкував. І сі нахилив мені віддати горнє з-під молока, а в нього книжка випала. Я сі дивлю, а то Євангеліє. Піднесла, дала му. А через пару тижнів, як вже сі скінчила та битва під Бродами, я то єго Євангеліє в лісі знайшла. І молилася довго, жеби там в лісі тіко книжка сі лишила, а не єго голова.
Йой, бідні ті хлопці, кілько їх туткай в гноївку пішло. Страшне було, як брали плєнних. І німці брали, і совіти брали, і на місці розстрілювали. А наші хлопці як то бачили, то аж біліли, бо і ті українців стрілєли, і ті. Якось-то і в нашому селі розстрілювали німаки плєнних. А один хлопець, який при тому був, теж у німецькій формі, але наш, як крикне до них по-німецьки! Кричит, жи то ви тому теперка відступаєте і сі вернули до Галичини замість бути за Уралом, жи не вмієте до людей по-людськи сі відносити. Німак мало його не застрелив за ті слова. Але то правда — якби німці не були такі самі, як рускі, то туткай, в Галичині, мали би більшу армію і більше помочі. А так наші люди своїм хлопцєм помагали, а німаків не дуже стрічали.
Якось-то повідав мені Степан, ше перед Бродівською битвою, прийшли до них розвідники з дивізії. Молоді хлопці. Кажут, жи в них нема в чоті ані єднего німця. І жи німці сі питали про те, де шукати хлопців з лісу, але їхній командир сі відказав повести там німців. І так вони сі встрічали — хлопці з дивізії давали до лісу троха зброї, а зате бандери все мали ліпшу розвідку. Якось-то, вже перед самою битвою під Бродами, двоє бандерів пішли до хлопців з відтинку дивізії. Принесли пирогів зо сметаною і просили поговорити з командиром відтинку. Командир взєв від них пироги, дав їм папіроси і вино, і почали сі договорювати. Карна сотня бандерів, яка була там, мала сі пробити через фронт і піти на Полісся, де вже були тоді совіти.
І вони просили, жеби відтинок дивізії вночи зробив випад на ворога, а бандери сі скористали і пробилисі на інший бік фронту. Але то не було як, бо дивізія стояла за далеко, кілометрів з десіть від першої лінії фронту. Коли бандери почули про таке і про те, як німці хочут сі бити, то фест сі здивували. І повідали, жи то дурниця, бо большевики не будут на Броди нападали, де всі німецькі війська стоєт, і наші українці як друга лінія, а підут на Бузьк і на Золочів. А Броди оточут, і вся наша дивізія попаде в кільце. І шо то всьо буде коло п'єтнайцітого липцє і шо совіти мают близько тисячі танків і стіко ж літаків. Українці передали то в штаб, бо ше був тиждень до п'єтнайцітого липцє. Але їм ніхто не повірив і так всьо лишили, як було, а за який тиждень так сі точно стало, як казали бандери.
Перше, ше десь п'єтого липцє, почали тих українських хлопців в німецьких формах багацько до нас привозити. Повідали баби, жи в Ожидові, на станції, стояв ксьондз греко-католицький, і як приїздив поїзд і сходили хлопці, то був молебінь, а потим вони їхали возами далі, під Броди. їхали возами, їхали танками. Не тіко по дорозі, а і на поле. Хлопці сільскі, їм серце сі краяло, на стиглу пшеницю танками їхати. Але приказ є приказ. Мусіли слухати. Поле і так прийшлося би знищити, бо тре було рити окопи, жеби сі сховати від рускіх. Шкода пшениці, але хлопців більше шкода.
А потим була середа, Петра і Павла. У нас кажут: не все в середу Петра. Але того року було якраз в середу. А то в нас в селі празник церковний і дуже велике свєто. То жінки сі договорили, наварили пирогів, вбрали вишиванки і пішли занести хлопцєм в окопи. Приходєт і кажут до командира: «Дозвольте, пане старшино, віднести для наших хлопців в бункерах пирогів зо сметаною. Нині празник Петра й Павла, у нашому селі свєто». Старшина сі їх питає, чи вони сі не боют, бо рускі можут стрілєти. Але жінки відказуют: «Ми приготовані, щоб витримати наступ рускіх разом із хлопцями». Ну і пустив їх старшина. їли хлопці ті пироги і тіко сі дивили, як літают над полем німецькі снаряди. їх куферками називали.
Як їхали без наше село, то везли гармату. І шось шофер сі задивив і засильно притиснув на гальма, та гармата сі посунула назад і якийсь шнурок їм сі ввірвав. Паніка, всі спішут. Прибігає до сусідньої хати якийсь хорунжий з револьвером і кричит до хлопа, жеби дав му шнурівки. А хлоп му відказує: «Не маю». Хорунжий сі нервує і каже му теж по-польськи, жи як то така велика хата і нема шнурівки. А хлоп сі впирає, жи нема. Хорунжий побіг до іншої хати. Там те саме. А рускі стрілєют, тре їхати. І гармату лишати шкода. А тоди той хорунжий хапає свою пістолю і кричит до того другого хлопа вже по-українськи, жеби дав тої шнурівки. А хлоп далі жи не дась. Тоди хорунжий поставив йому револьвера до грудей і каже, жи зараз застреле, і зачинає рахувати. Жінка хлопа видит, жи то не жарти, і сі кидає хорунжому під ноги, і кричит «Ґвалт!», жеби не стрілєв, жи вона даст їм шнурівки. Взєли хлопці ту шнурівку і поїхали. А рускі точно би забили.
А які то страшні ті катюші рускіх, най Бог бороне. Якось-то вихожу вечір зі стодоли і вижу, як на небі страшний вогонь горит. Ну чисто як в пеклі! І так, ніби дідько регоче, гейби всі мари зійшлисі і відправлєют похорон над селом.
А єден хлопец, то сам-їден проти танка вибіг. Бігме, сама виділа. Вони сиділи в лісі і стрілєли в рускіх. Але бачут, жи танк їде і тре шось робити. А вони мали зо собов такі «п'ястуки», то сі називало. Мені брат повідов, жи то така модерна була зброя проти танків, але не всі вміли сі тим пользувати. Ну і був якийсь молодий хлопец, жи вмів. І побіг з тим проти танка. Гет посеред городу на вигоні, попід лісом. Біжит і сі не боїт, а той танк просто на него суне. Ну підбіг і кинув той свій п'ястук, а танкові хоч би шо — їде далі. І тут сі оказало, жи він зарано кинув. Жи то ше було п'ядесєт метрів до танку, а тре кидати за трийціть. І добре, жи він ше таке їдне мав зо собою, підбіг геть близько і кинув. Танк сі загорів, а хлопец живий сі лишив. Але то було страшне.
Між Княжим і Ясенівцями є долина, як сі виїжджєє з нашого села на горбок, то її там добре видко. То була тоди правдива долина смерти. Стрілєли, падали, кричєли люди, іржали коні, земли гет не було видко, сама кров і мнєсо під ногами, розламані підводи, каміння, шо хочеш. Вилітали вгору стовпи землі і болота. Кавалки рук, ніг, живе мнєсо літало в повітрю. Крику вже гет не було чути, бо ми сі поховали, але було чути якийсь приглушений шум і клекіт, а під горою гуркотіли танки. Хто сі з того пекла вирвав, то був Божий улюбленец. Мало хто зміг сі врятувати.
Ми сиділи в льоху і тіко до вітру мусіли вийти до стайні. Як хтось тікав з тої долини, то могли добігти і до нашого села, хоч то і далеко пішки. Раз виходжу і сі дивлю, а біжит хлопчисько з камерою, такою, жи на пльонку кіно знімати. То були воєнні звітодавці, фільмували все, що навколо діялося, жеби пізніше сі лишило кіно про той страшний образ людського терпіння і смерти. Не знаю, чи хто-небудь видів той фільм пізніше, бо не знаю, чи лишився живий той звітодавець, але я дотепер памнєтаю, як він біг і до себе притискав свою камеру.
А ше раз виділа, як ішло кілько наших хлопців у німецьких формах, а з ними їден у формі рускіх. Степан мені повідав, жи так багато хто від рускіх тікав. Хлопці з німецької дивізії брали наших українських хлопців з рускої армії в плєн, а потім, як вже стало ясно, жи ніхто там не виживе в тій бойні і жи тре тікати до своїх, і від німців, і від рускіх, то йшли разом до лісу, до бандерів. А потім як повідали ті бідні хлопці, шо з Червоної армії прийшли, як вони служили, то страшне. Не дали їм ніц — ні сі задєгнути, ні зброї, ні їсти. А так — хто на босо, хто в якихось подертих лахах — рушницю на плечі, сухарів до кишені і йди воюй. Хай Бог бороне від такого войска. А як бандери їх питали — чого не тікали, чого не йшли до своїх, а сі лишали з тими рускіми. А вони казали, жи сі бояли, бо дуже рускі стрілєли тих, хто дезертирував, якщо кого зловили. То в німців таки нашим хлопцєм ліпше було.
Повідав ксьондз з Малого Села, жи якось-то, шістнайцітого липцє, їхав на своїм мотоциклі і сі диве, а над лісовою дорогою сі з'явили з вилученими моторами руські літаки, стрілєют і летєт просто на него. Він кинув з розгону мотоцикль на дорогу і скоренько сі сховав за дерево біля дороги. Кілька куль вдарило в дерево, але ксьондза не зачіпило. Ше троха проїхав, але далі вже було гірше, бо мусив пересидіти ціле пополуднє в пшениці під Білим Каменем, так фест з літаків бомбили. Ксьондз їхав до Малого Села, бо там привезли завинутих у брезентовім полотні забитих підстаршин, бувших богословів і він хтів поховати їх на місцевому цвинтарі. Аж плакав за ними — каже, такі були мудрі діти, хтіли за Україну воювати. І всіх пострілєли. Зайшов ксьондз до столяра, види, жи той вдома, і хтів замовити штири домовини. Столяр-поляк каже, жи не має матеріялу і жи то неділя і він не буде ніц робив. Тоди ксьондз витяг з кобура пістолю, а столяр як завидів, то відразу набрав охоти до роботи і си матеріял здибав і гет.
Десь коло двайцєтого липці вже всім було ясно, жи треба відступати. І хто як міг сі проривав з того кільцє під Бродами. Повідав мені Степан, жи німці сильно сі сварили з нашими хлопцєми з дивізії і казали, жи то наші винні, жи так багато загинуло під час відступу, бо українці позапруджували своїми возами всі дороги і не дали проїхати ні собі, ні німцєм. І то була правда, жи вози позапруджували. Як всьо почало тікати, то вози сі збили на дорогах, живі, мертві, всьо сі помішало і не було гет як проїхати. Але наші хлопці не були винні. Самі німці були винуваті. Бо як бандери їм казали, жи наступу на Броди не буде, то вони не повірили і так лишили українців з гарматами, кіньми, возами в тій другій лінії. А потім самі вже не знали, шо мают робити. Повідали хлопці, жи кілька днів не було зо штабу ані єднего телєфону. Вони там сиділи і не знали, який приказ. А тоді всім казали відступати і везти за собою все добро на возах і тих возів пильнувати. Бо німці своїх шо могли, повивозили, а українці мусили самі. І казали їм тих возів не лишати, бо шкода добра. Потім то вже хлопці не слухали, покидали вози і все, шо мали, і тікали де могли. Але перше то пробували їхати і єдно другому мішали. Ну, і зробивсі корок.
Повідав мені Степан, жи прийшло до них до лісу якось-то троє наших хлопців у німецьких формах. Повідали, жи хтось їм казав, жи дорога на Княже є майже вільна і там можна вночи сі пробити. І вони пішли на Княже. А по дорозі стріли сотню ше добре озброєних українців з дивізії, які стояли на хуторі і повідали, жи чекают ночі, бо дорогу обстрілюют, і вдень живим сі не вирвеш, якби сі зрушив з місцє. А тоди вони разом з тою сотнею рушили на Княже, а з ними ше якісь німці. І стрілєли ґвалт, а потим зайшли в село і сі порозбігали по торфовищах і пасовисках, бо там біля Княжого фест болото. Повідали, жи живих людей в селі не було, всі сі перед тим поховали. А вояків потим ранених і мертвих то зо триста душ найшли.
Така то була война. Не вспіли зібрати тих наших хлопців, ше ніц не навчили, а вже кинули тих бідних дітей, неопитних, під руські танки. Де ж то таке виділи, шоб за кілька днів знищити цілу дивізію. Було єдинайці тисіч душ, а сі лишило, може, штири тисєчі, а може, і менше.
Ну а мій Степан, то пройшов то всьо і живий сі лишив. Вже война сі скінчила, а він далі в лісі був, з бандерами. Бо де мав сі діти. Але батьки його вже були старі і мати все плакала страшне, боялася, жи рускі їх в Сибір вивезут. Він приходив з лісу до них часто. Ну і колись-то прийшов, а вона хора зовсім, і плаче, просит. Ну, і він не витримав, і сі лишив до рана, а потім не хтів вже сі вертати до лісу. Ну, і прийшли бандери, і забили його в його хаті, за то жи сі відрік. А батьків і так потім вивезли на Сибір, і там, в Сибіру, вони повмирали, назад сі не вернули.
