Фрау Мюллер не налаштована платити більше - Сняданко Наталка В. (читать полностью бесплатно хорошие книги TXT) 📗
— Ти справді хочеш зі мною одружитися? — запитала Соломія, коли Штефан відкоркував другу пляшку вина.
Колись він більше любив напівсолодке шампанське. Але тут, у Німеччині, шампанське було сухим і коштувало набагато дорожче, ніж вино. Спершу він намагався звикнути до нього, але потім ощадливість перемогла й поступово він звик до вина. Ощадливість була головною рисою Штефана, і вона завжди перемагала в ньому, навіть у ситуаціях менш принципових, ніж ця.
— Спробуєш ще цього вина. Я люблю божоле. Правда, краще його пити з бочки у Франції, коли в них якраз сезон молодого вина. Тоді це просто божественний напій, — не відреагував на її репліку Штефан.
— Не міняй тему, будь-ласка, — наполягала Соломія. — Я дуже ціную твої старання імітувати закоханість, флірт і всі нюанси старосвітського ритуалу залицяння. Але скажи мені відверто — навіщо тобі це? Ти ж уже не в тому віці, коли одружуються ось так, спонтанно? Тим більше, що в тебе і так двоє дітей, мати, дві колишні дружини — і всім доводиться допомагати.
— Люблю я арфісток, — намагався відбутися жартом Штефан. — А що ти, не хочеш за мене заміж? Якщо переживаєш за потенцію, то я ще хлопець хоч куди. Молодші сховаються. Перевіримо?
Він завжди реагував розгублено, коли жінки захоплювали ініціативу й починали з ним серйозні розмови. Значно комфортніше він почувався би, якби Соломія вдавала молоденьку дурепу й слухняно реготала би з його жартів або мовчки цмулила вино, щоб якомога швидше дійти до кондиції, коли розмовляти вже зовсім не обо’язково.
Соломія вже не вперше починала цю розмову, та її трохи дратували намагання Штефана перевести все на жарт. Дратувала, а точніше, збивала з пантелику й уся ситуація, коли вони обговорюють майбутнє одруження, як купівлю нової пральної машинки, — виключно з практичної точки зору. Хоча вона не могла не визнати, що так це виглядало значно чесніше та природніше, ніж якби вони імітували одне перед одним до безтями закоханих і романтичних, аби не порушувати усталеного ритуалу. І в цьому було щось привабливе — затишне, домашнє, надійне. Соломії іноді здавалося, що Штефан збирається її вдочерити, а не одружитися з нею. І коли вони ввечері лягали в ліжко й починали кохатися, їй від цього ставало якось незручно, ніби вони роблять щось неприроднє чи недозволене.
— Знаєш, моя остання дружина теж запропонувала мені шлюб, щоб я міг отримати громадянство, — раптом сказав Штефан не схожим на попередній, серйозним і тверезим голосом. — Вона тоді ще не знала, що хвора й що жити їй залишилося недовго. Але пожаліла мене й не приховувала цього. А потім нам навіть непогано жилося разом. Значно веселіше, ніж самому. І спільну мову ми знаходили нормально.
— Вечорами грали на арфах дуетом? — зіронізувала Соломія.
— Даремно ти так. Я просто знаю, як тобі, сам через це все проходив. А ти ще молода. Можеш влаштуватися й на кращу роботу. Забереш свого пацана. Буде в нього батько нарешті. Та і я тебе не зраджуватиму.
— Ти — мене? Здається, логічніше було б мені щось таке обіцяти.
— Але ж ти не обіцяєш.
— Ти не питав наразі.
— Нема що таке дурне питати. Ти собі подумай. Я запропонував. Для нас обох це непоганий вихід. А там побачимо — може, нам і сподобається.
Того вечора Соломія не залишилася в Штефана, а поїхала додому. Христина ще не спала, коли вона повернулася. Вони випили разом ще пляшку вина, а потім Соломія відчула все нараз: гаряче й уміле Христинине тіло поряд із собою, і вертольоти десь високо під стелею, там, куди зазирнути їй удавалося лише після того, як вона міцно заплющувала очі. Христина була особливо ніжною й обережною. Соломії паморочилося в голові не лише від вина, а й від цієї несподіваної ніжності, від її недозволеності, від того, що вони постійно приховували одна від одної та кожна сама від себе. Відколи вони мешкали разом, намагалися тримати дистанцію, і лише вкрай рідко траплялися такі ночі, як ця.
— Ти вийдеш за нього заміж? — запитала Христина, коли все закінчилося.
— Не знаю, мабуть, так. Це ж було б розумно.
— Точно, — погодилася Христина й порушила ще одне табу — закурила в ліжку.
Ніґди мені не було так добре робити, як в колхозі при биках. Колхоз тоди великий був. А в нас тіцько-во земли. Позабирали всьо ше як тіко прийшли совіти після войни. Ну і шо — діти малі ше, господарка, а копійки тре. І я пішла в колхоз. Мала сто биків. Рано піду, гній приберу, а потім Йосип мені поможе, бо самій то тєжко було. А перше — то сі навет фест бояла тих биків. Раз їден мене так хвицьнув, жи аж си перевернула. А другий раз — то сі висрав просто мені під ноги, вся була в тому. Так сі бояла, як колись-то корови сі перелякала, як ше була фест мала. Перше — то сі не бояла корови, ходила пасти і доїла, мене мама всього навчила. Але їдного разу корова мені вродила на пасовиську. Я шо — мале дівчинисько ше була. Років п'єть, може. Де я шо знала? І то телє сі задушило в пуповині. Я доси бачу то перед собов. Як та корова сі мучила, як їй кров лила, а потим як то телє на мене сі дивило і не могло дихати. А ше потім мама на мене насварила, шо тре було перерізати ту пуповину, і телє було би жило. А де я знала. Ше була мала, де я там шо виділа?
Ну, і після того, то я сі стала бояти тих корів. Десь без рік не могла ні пасти сама, ні видоїти. Аж потім мені перейшло.
Ну і з биками теж так. Наперід сі бояла, а потім привикла. Людина до всього привикає. Дам їм їсти, і додому — їсти рихтувати, в городі всьо робити. Тоді так не було, як теперка, жи всьо готове в магазині можна було вкупити. Тре було всьо самій зробити, руками. Зерно з полє зібрати, завезти на млин, борошно змолоти, просіяти, замісити тісто, спекти хліб, зробити макарон до росолу. І то шоднє, холодільніків не було. А троє дітей. Всьо хоче їсти.
Ну, а старий мій шо — прийшов з колгозу — і ліг, ніц не хтів робити. Ну, хіба ше свинєм дасть, курам, гноївку прибере, шось там підрихтує, а так ніц робити не хтів. Ляже плєцком — і він вже си наробив. Тіко горівку гнав. Горівку гнати він любив і добру самогонку гнав. Була чиста як слеза. Всьо село просило, шоб їм вигнав. Але знаєте, як то пияк, шо не вжене, всьо сам вип'є. І так. Шо продам сіянки і вкуплю мішок цукру — вже нема. І не дай бог горівки вкупити — поки всьо не вип'є, то сі не вступит.
Ну а потим, як то вже після совітів, за незалежности, німці давали гроші тим, хто працював у них. То сусідови дали. Він з Йосипом в того самого бавура служив. А Йосипови — нє. Ну бо він сам документа попалив, то де ж вони возьмуться в архівах. Але Йосип сі впер, шо як сусідови дали, то і йому мусєт дати. І зачов писати до того бавура. Бо сусід теж написов, бавур прислав му листа, і той лист був як документ. А коли Йосип писов, то бавур вже помер. Тіко його син сі залишив. А син вредний був, злий. Не хтів Йосипови помогти. Відписав, шо його не знає. А Йосип його кілько на руках носив, вибавив змалечку. І любив того малого, а малий так йому відплатив. Чорною невдячністю. Такі-то люди на світі бувают.
Йосип мій був страшне пияк. На то весіллє вкупила я ящик горівки, сховала на стриху. То Йосип горівку повипивав і налив там води. Добре, шо я кинулася ше до весіллє, а то би всьо село сі сміяло.
А як ввели сухий закон, то страшне було: шо мій Йосип тіко не пив — і одеколон, і бензин. Понапиває си і лежит, смердит. А я маю біду в хаті.
А то вже як був старий і хорий, то все поїде ровером до шинку. І нема, й нема. Я вже переживаю. То все якийсь сусіда прийде і повідає, шо лежит там ваш Йосип, тре забрати. Ну і ми з бабами з шинку його на той ровер кладемо і веземо до хати. А взимі — то на санки і додому. Що вже ми з ним си набідували. Все десь піде і не знаєш по три дні, де він сі подів. А він поїхав си до Львова, до Стефця додому, ліг їм на канапі і лежит. Вони єго відмиют, нагодуют, а він знов піде си нап'є і ше дітєм біду зробит. І як тіко дорогу все находив до них — не знаю. Навіт як вони переїхали, то ніхто йому адрес не сказов. А Йосип всьо знав. Приїхав — і на канапу.
І все любив на курорти їздити. Тіко рік-два мине, а він собі путьовку — і на курорт. І сидит там три-штири тижні. Всі гроші з хати вивезе. А шо там лічити, як то пияк. Вертає сі і до мене — дай гроші, а я де возьму?
А він мені каже — як хочеш, то їдь си теж на курорт. А як я поїду? На кого я то всьо лишу — дітей, господарку? Йосип то всьо проп'є.
А як молодшу заміж віддали, то він мені каже: всьо, аліменти ся скінчили. І відтоді ні копійки в хату не дав. Тіко їсти йому навари, попери, прибери. А де то всьо взєти? Ой, я ті кажу, шо я сі тіко не натерпіла, нема біди, як з пияком.
Як був вже старий, то боліло йому в сечовому міхурі, каміннє чи шо. Фест сі з тим мучив. А тоди сказав йому сусід, жи можут єму зробити таку операцію, жи виріжут те каміння, вставлєт якусь трубку і буде як новий. Ну і Йосип сі впер, жи хоче ту операцію. Я йому повідаю, Стефцьо каже — де то старому. Вісімдесєт літ уже. Яка операція? Нашо? А він сі впер — сусід мав, і я хочу. Поїхав сам до дохтора. Десь до Львова, до великого начальника. Каже — кладіт мене на операцію. Дохтор ледь розшукав Стефця, ледво сі до него дозвонив. І каже — я можу єго розрізати, мені шо, але як то все буде заживало, хлопові вісімдесєт літ. І хто буде за ним доглідав? Стефцьо йому каже — ніц не руште, бо то нема кому операцію робити, то старий пияк, він вже здоровшим не буде. А жиют двоє старих в хаті, в селі, далеко, хто буде за ним ходив. Але Йосип сі впер і ані руш. Зайнєв якесь ліжко і сі не вступе. Хтіли його вигнати з тої лікарні і не змогли. Кричит ґвалт, жи він воював, а єму тут операцію не хочут зробити. Ну і той дохтор сі здав, розрізав діда. Навіт гроші за то не хтів брати. І шо думаєте? Зажило як на собаці. Йосип вже, правда, потім так і ходив до кінцє з катетером. Але ше зо п'єть літ після операції був довольний, жи і він теперка має, як сусід.
Ну, а як мій Йосип вмер, то я йому зробила похорон як має бути. Довго не хтів вмерти. Лежов мені зо три тижні в хаті, я не знала, чи живий, чи нє. Аж сі бояла, жи з покійником сплю. Все підійду, послухаю — не чути, чи дихає, чи ні. Аж як сі обробив, то було видко, жи ше жиє. Я вже не мала сили за ним то всьо прибирати. Теж вже маю троха літ. Стефцьо троха приїздив, помагав мені, дівчата мої. Але вони шо — без день побули і поїхали. А я сі мордую. Ні на город вийти, ні до пацєти. Вжем навіть покликала дохтора. Питаю — кілько ше той старий мій буде сі мучив. А дохтор му все шось вколе, і тому стає троха ліпше. Я кажу дохторові — може, му вже ніц не колоти, бо тілько сі мордує і я коло него. Але дохтор мене не слухав. Приходив шоднє і ніц від мене не хотів брати грошей, навіть лікарства все сам принесе.
Ну, а потім дідо мій нарешті вмер. І тре було робити похорон, шоб не гірше як в людей. В мене давно все було готове, то я сі не гризла, за шо буду робити дідові похорон. Шо на горівку в мене не вкрав — все пішло єму на поминки. Не знаю, чи мені хто так зробит як тре, але я дідови зробила. Най має. І труну фест купила, і костюм вбрала, і мешта нові, і сорочку, і капелюха, і священик до хати приходив, так сі підготував, аж руки му сі трєсли. Бо я йому кажу: «Отче, зробіт так, жеби похорон був перша кляса, я вам заплачу, кілько тре». Ну і він сі постарав, цілу історію єму мала сусідка списала на картці, і він то читав, і поміж молитви, і навіт єкогось вірша прочитав. І всі сусіди виділи, бо то було надворі. І навіть була добра погода, і дощ не падав. А потим везли діда на машині до цвинтара, певно, перший раз він там машиною їхав, бо то два кроки і все пішки сі ходит, але на похорон, то тре везти, а за ним всі сусіди йшли і вклякали при кожній хаті. А поминки заказали в барі. Ну і як прийшлосі платити, то баби мені кажут — ми поминки туткай не робимо нікому. Але ваш Йосип — то був наш найліпший клієнт, то ми йому зробимо задурно, тіко верніт нам, шо ми сі на їжу стратили.
А я си гадаю — кілько він до того бару виніс, то хай Бог милує, яке ж то задурно. Ну, а баби в селі си сміют і повідают, шо тепер будут знали, як їхні пияки повмирают, то вони си теж замовлют поминки задурно.
