Ярославна - Чемерис Валентин Лукич (читаем полную версию книг бесплатно txt) 📗

Але з усіх давньоруських плачів, українських, пізніше російських, найзнаменитішим став, звичайно ж, – плач Ярославни на валах у Путивлі. Про нього й піде мова в наступній частині нашої розповіді. Це про ті часи, коли жінки воїнів, які не повернулися з Половеччини, «заридали», вимовляючи словами:

…Дев’яти літ від роду отрокові, що став великий князем московським, – випаде тридцятилітнє правління (і ще стільки ж самого життя), що виявиться надзвичайно бурхливим: одна війна змінюватиме іншу, тож він раз по раз мав поспішати з полками то на північ, то на захід, то на південь своїх володінь. Він також першим з руських князів очолив збройну боротьбу проти монголо-татарського іга і буде зарахований до лику святих.

До цього він, себто Дмитрій Іванович (Донським він стане пізніше), великий князь володимирський і московський (з 1359 року), онук Івана Калити, подолав своїх суперників – правдами і неправдами – у запеклій боротьбі за великокнязівську владу – суздальсько-нижегородського, рязанського і тверського князів, централізував державне управління, поліпшив військову справу і навіть зробив спробу підпорядкувати церкву державній владі.

Збудував перший кам’яний кремль у Москві.

У 1378 році завдав поразки татарам на річці Вожа. [22] Через два роки на чолі об’єднаної руської раті, що нараховувала до 150 000 воїнів, до складу якої входили й українські та білоруські загони, в Куликовій битві розгромив військо золотоординського темника Мамая, за що й був прозваний Донським. Але після перемоги жити йому, ще молодому, зостанеться всього лише дев’ять років.

Переможець Мамая, він залишить цей світ несподівано, у 1389 році у віці всього лише 39 років.

Згідно Житія [23] він був міцний, високий, плечистий і досить огрядний та товстий – «чреват вельмы и тяжек собою зело». (Чи не це стало причиною його ранньої смерті?). Мав чорну бороду і волосся, а ще – дивний погляд.

Той дивний – за Житієм – погляд завжди хвилював велику княгиню Євдокію, дочку великого князя Суздальського Дмитрія Костянтиновича, кохану жону Дмитрія Донського.

Скінчить він свої дні 19 травня 1389 року (літописи не пояснюють причини його раптової смерті) і буде похований у великокняжій усипальниці Архангельського собору Кремля. Вся Москва приходила прощатися зі своїм князем і щиро його оплакувала. [24]

Нагла кончина мужа, здорового і міцного, ще й не старого, якому б ще жити та жити – як підрубала княгиню Євдокію. На похоронах мужа вона плакатиме, причитатиме й голоситиме, побиваючись за ладом своїм в горі великому… Плач її – народно-пісенний, істинний перл плачів руських жінок всіх часів та епох, увійде до фольклорних надбань, вразить навіть літописця, і він запише його до Воскресенського літопису. [25]

Плач той, голосіння Євдокії Дмитрівни в Москві в році 1389-му пролунає, до речі, через 204 роки після плачу Ярославни на валах Путивля. Він створений ніби під впливом голосіння жони Ігоря Святославича. І нині він вражає своєю хвилюючою поетичною образністю, сердечним щемом, що передає справді велике і – не побоїмося цього порівняння, – красиве горе княгині. Тільки руські жінки могли так «карить». (Кара – плач-голосіння по загиблих і померлих на Русі). І поетична «кара» – ритуальне голосіння княгині Євдокії, і сьогодні вражає, хоч відлунало 621 рік тому, як пишуться ці рядки.

Частина друга

На річці, на Каялі, званій у половців Сюурлій… [26]

І

Ой кому, єси, дістанусь, кому ж тепер я дорога?

…І надходив рік 1184-й, останній перед походом Ігоря Святославича на половців. Тоді руські князі здобули велику і славну перемогу над кочовиками, що й спонукало Ігоря Сіверського і собі спробувати здобути такої ж слави.

Отож, рік 1184. Руський літопис повідомляє, що «того року Бог вложив у серце Святославу Всеволодовичу, князю київському, і великому князю Рюрикові Ростиславичу добрий намір: піти на половців. Розіслали послів по навколишніх князях, не всі згодилися йти на половців («Далеко нам іти униз Дніпра. Не можемо ми своєї землі пустою зоставити. Але якщо ти підеш на Переяславль, то зберемося з тобою на Сулі»). І Святослав, невдоволений на своїх братів, рушив, приспішуючи похід свій і подвигнутий Божим промислом, тому старші сини його не встигли з чернігівської сторони. Він же йшов по Дніпру і став там, де ото брід, що називається Інжир. І там перебрів він на ворожу сторону Дніпра, і п’ять днів шукали вони їх, половців… Половці ж, побачивши Володимирове військо, що сильно йшло на них, побігли, гнані гнівом Божим святої Богородиці. А ті руси, що їхали вслід за ними, не догнавши їх, вернулися і стояли на місці, котре йменується Єрель і яке Русь зове Угол. (Річка Оріль при впадінні в Дніпро утворює кут – вище сучасного Дніпропетровська – В.Ч.).

Половецький же хан Кобяк, подумавши, що це всього стільки русі, вернувся і погнався услід за ними. Та коли вони йшли за ними, русичами, то узріли їх війська руські, і стали вони перестрілюватися через ріку Єрель і почали ганятися один за одним і було це в них довго. Почувши ж про це, Святослав і Рюрик послали більше війська їм на підмогу і самі пішли обидва за ними, поспішаючи.

Як тільки побачили половці війська підмоги, то подумали, що тут Святослав і Рюрик, і одразу вони побігли, а руси, діставши поміч Божу, ввертілися в них і почали їх сікти і хапати. І так учинив Господь милість християнам, возвеличив у той же день Бог князя Святослава і Рюрика за віру їх обох, а тоді схопили Кобяка Карлийовича з двома синами, Белуковича Ізая, і Тоглія з сином, і брата його Бокмиша, Осулука Бурчевича, Барака, Тарха, Данила, і Содвака Кулобицього схопили також, і Корязя Калатановича тут убили, і Тарсука, а інших – без числа.