Ярославна - Чемерис Валентин Лукич (читаем полную версию книг бесплатно txt) 📗

Ігор тоді потай їм заздрив, ладен був кусати власні лікті, що дав такого маху, зопалу відмовившись від походу (якась частка слави припала б тоді і йому, не кажучи вже про військову здобич, чого була позбавлена його дружина і тихо ремствувала), але що сталося, те сталося, і переграти події вже не було аніякої можливості.

Ухилився Ігор від спільного походу великих князів і в лютому 1185 року. Разом з чернігівським князем Ярославом Всеволодовичем. І мовби ж вагомої причини для відмови не було, але ту причину знайде київський літописець, прихильний, до речі, до новгород-сіверського князя: Ігор, мовляв, зібрався тоді в похід і навіть вже маршрут визначив – берегом Сули, – але…

Але раптом на землю впав… туман. Всього лише туман, що часто буває вранці, а до обіду й розсіюється. Але того разу буцімто випав такий туман – якщо вірити київському літописцеві, – що Ігор (злякавшись туману?) відмовився від походу. Причина ця, звісно, наївна, але київський літописець подав її як вельми важливу. Ще б пак, Ігор боявся заблудитися в тумані! Нічого, мовляв, не було видно – якусь там пару-другу, між іншим, годин.

Руські дружини пішли без нього. 1 березня на річці Хоролі об’єднані війська князів на чолі з Святославом та Рюриком, як відомо, завдали нищівної поразки Кончаку, і це врятувало міста й села південної Русі від розгрому їх кочівниками. Додав успіху і воєвода Святослава Роман Нездилович, який з кіннотою чорних клобуків пішов у степ і захопив багато полонених, табуни коней тощо.

І знову Ігор ладен був кусати власні лікті – вкотре дав такого маху! Іншим слава, а йому… Йому по суті неслава, що не став з іншими на захист рідного краю.

І хто ходив на половців? Якийсь там воєвода київського князя у похід бігав. На чолі кінноти чорних клобуків. І повернувся з полоном і табунами захоплених коней!

Воєвода! Всього лише воєвода! А він, Ігор, князь. Бодай і удільний, але ж князь. (А втім, сьогодні удільний, а завтра, дивись, і великий київський). Виходить, якийсь там воєвода чужого князя утер йому носа?!. Повернувся зі Степу з побідою і добром, а його, Ігорева, дружина вже відкрито ремствує… Що вона зосталася без добра. Бо князь не водить її у набіги на кочівників. В той час, як інші ходять і повертаються з добром. Як хоча б отой воєвода Святослава Роман…

Успіх Святославого воєводи, який успішно збігав у поле з чорними клобуками і повернувся з полоном і добром, став останньою краплею, що переповнила чашу терпіння Ігоря. Будучи ревнивим до чужих успіхів, не міг знести, що він, князь, сидить у своєму уділі, а якийсь воєвода ходить у Поле й повертається зі славою! Треба було щось спішно робити, аби чужі воєводи не втирали йому носа! Знести успіх київського князя він ще якось міг, але його воєводи?… Це вже було занадто. Хіба він гірший за того воєводу? Чи його дружина полохливіша і слабкіша за чорних клобуків?

На Русі кожний вільний муж мав право озброюватись і завжди бути при зброї. І ходити на війну. Коли завгодно і куди завгодно. А коли ти князь, маєш свою дружину, можеш зібрати народне ополчення, закликавши своїх смердів стати воями, то й поготів…

Була на те ще й інша – чи не найголовніша – причина.

Як справедливо писатиме історик М. Котляр («Історія України в особах», Київ, 1996):

«Бойові дії Русі проти половців високо піднесли авторитет руських князів, що брали участь у них, дуже й дуже збагатили їх. На тлі загальної радості чернігівські Ольговичі, Ярослав та Ігор, виглядали ганебно. Суспільство засудило їх як посібників ворога, а воїни їх дружин ремствували, бо залишилися без здобичі. Певно, нестерпна моральна ситуація загального осуду й презирства (навіть – так? – В.Ч.) підштовхнула запального Ігоря Святославича до відчайдушної, погано підготовленої експедиції до Половецького степу».

Не маючи і частки тієї слави, що за вдалий похід у Степ прийшла до великих князів, картаючи себе за промах, Ігор вирішив хоч пізно, але діяти і надолужити втрачене – з його ж вини чи недалекоглядності. А радше, ураженого самолюбства, молодого і здорового, вирішив хоч заднім числом здобути й собі шану та визнання на Русі як захисника рідної землі. Про це свідчить і П. Толочко у своїй вельми вагомій праці «Київська Русь» (Київ, 1996):

«Дізнавшись про чергову перемогу Святослава, новгород-сіверський князь звернувся до своїх васалів: «А мы что же, не князья, что ли? Пойдем в поход и себе тоже славы добудем». (Правда, не ясно, чому він, давній русич, раптом звертається до своїх васалів добірною і вельми сучасною російською мовою?). Бажання зрівнятися із Святославом Київським обернулося катастрофою для Ігоря та й для всієї Південної Русі».

Не думаючи про наслідки свого поспішного походу, на жаль, як слід не підготовленого (а половці мали і численну перевагу, і були надто сильним на той час суперником), Ігор як з мосту у воду кинувся в той похід. Гнало його уражене самолюбство, а воно ще нікого до добра не доводило.

А привід до походу був як… як пісня. Принаймні за «Словом о полку Ігоревім». Пригадуєте:

І відчайдушний кинувся в той похід. До тієї Каяли-річки, трагедія на берегах якої і справді відкриє «ворота на Руську землю…»

Але це буде пізніше, а тоді, збуджений і нестримний, вирушаючи у свій злощасний похід, Ігор щиро вірив, що й справді після його походу «слава дзвенітиме у Києві». Дзвенітиме… Тільки не слава. Літопис подасть жахливу картину після поразки сіверського князя: «Возмятошася города Посемьские, и бысть скорбь и туга люта, якоже николи же не бывало во всемь Посемье, и в Новгород-Северском, и по всей волости Черниговской, князи изнмани и дружина изьшана, избита».

А починалося…

Поразкою та авантюра й мала закінчитися. Як свідчать історики (згадуваний вище М. Котляр): «Воїнство під стягами Ігоря зібралося хоч і хоробре, але малочисельне. Адже у похід вибирались так звані молодші – удільні – князі, в кінних дружинах яких налічувалося лише по кілька десятків, добре, як сотня воїнів. Навряд чи було чисельним і допоміжне піше військо. Історики багато сперечалися з приводу того, які помилки і коли зробив командуючий тим слабосилим військом Ігор Святославич. Та навіть якби він був полководцем, чий талант дорівнював воєнному генієві самого Володимира Мономаха, цей похід заздалегідь був приречений на неуспіх – половці мали численну перевагу у десятки разів».

Готувалися нашвидкуруч. І в тайні від Святослава. Ратники перевіряли зброю і збрую коней, гострили наконечники списів (здавалось, що у всьому Новгород-Сіверську стояв скрегіт точильного каміння об залізо), мечі та шаблі. А найперше фарбували щити, що за зиму дещо зблякли, аби вони неодмінно були, як то й заведено було на Русі, черленими. Як і стяги. Багряні або червоні. Для фарби добували комашок, що їх звали кошенілями. [27] Така черва, з якої й виходила черлена фарба, високо цінувалася на Русі. Древляни ще з часів Ігоря, Олега та Ольги постачали Києву «по ложці червеця з осідла». Виготовляли з них барвники і фарбували ним щити й стяги, що їх звідтоді звали черленими. Попит на червця був такий великий, що до Києва з Візантії приїздили купці за «руською фарбою». Особливо жвава торгівля червцем ішла на Галичині, яку через це і звали Червоною Руссю.

Ігор намагався – аби втриматися на столі, – дбати про дружину.