Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас (прочитать книгу TXT) 📗
— Це правда, Фанні.
— І в їхньому зникненні немає нічого незвичайного?
— Немає, Фанні, — збрехав я. — Тільки власне глупство, розчарування й туга.
— Боже мій, — мовила вона. — Ти так помірковано говориш, як отой лейтенант до мадам Баттерфляй.
— За це мене не раз били хлопці в школі.
Я рушив до дверей. Фанні глибоко зітхнула й нарешті промовила:
— Якщо зі мною щось станеться… Та ні, це так, про всяк випадок. Але якщо станеться, заглянь у холодильник.
— Куди заглянути?
— В холодильник, — загадково сказала Фанні. — Ні, не смій!..
Та я вже відчинив холодильник. Зазирнувши в його освітлене нутро, побачив безліч банок з варенням, соусами, желе та майонезом. Пильно оглянув усе те добро й нарешті зачинив дверці.
— Ти не мав права дивитися, — дорікнула мені Фанні.
— Я не хочу чекати, мені треба знати тепер.
— А тепер я тобі нічого не скажу, — обурено мовила вона. — Не треба було туди лізти. Хочу тільки визнати: може, це я винна, що воно з'явилося в домі.
— Воно, Фанні? Воно, воно…
— Усе те лихо, що, як я вважала, ти приносив на своїх черевиках. Та, може, до цього спричинилася й Фанні. Може, я сама винна. Сама накликала його з вулиці.
— То сама чи ні? — закричав я, нахиляючись до неї.
— Ти що, більш не любиш мене?
— Люблю, чорт забирай, але ж я намагаюся відвезти вас звідси, а ви не хочете їхати. Спершу звинувачуєте мене в тому, що я отруюю воду в туалетах, потім примушуєте заглядати в холодильник. О боже, Фанні…
— Тепер лейтенант гнівається на свою Баттерфляй. — Але на очі їй уже наверталися сльози.
Мені було несила далі терпіти.
Я відчинив двері.
У коридорі — мабуть, уже не одну хвилину — стояла місіс Гутіерес із тарілкою гарячих пиріжків, незмінно делікатна, ладна почекати.
— Я подзвоню вам завтра, Фанні, — сказав я.
— Ну звісно, подзвониш, і Фанні буде жива-здорова!..
Цікаво, подумав я, якщо я заплющу очі й удам із себе сліпого…
Чи знайду я кімнату Генрі?
Я постукав у двері.
— Хто там? — озвався Генрі, замкнений у кімнаті.
— Хто там каже, хто там? — спитав я.
— Хто там каже, хто там каже, хто там? — промовив він і несамохіть засміявся. Потім згадав, що йому боляче. — Це ви?
— Генрі, впустіть мене.
— Зі мною все гаразд, ото тільки впав зі сходів, і все, мало не вбився, і все, але дайте мені побути тут замкненому. Завтра я вийду, а ви молодець, що згадали про мене.
— Що сталося, Генрі? — спитав я в замкнених дверей.
Генрі підійшов ближче. Я відчув, як він сперся на двері, наче людина, що говорить крізь загратоване віконце сповідальні.
— Він підставив мені ногу.
— Хто, Генрі?
— Він. Той сучий син підставив мені ногу.
— Він щось сказав? Ви напевне знаєте, що він справді там був?
— А як я знаю, що вгорі на сходах увімкнене світло? Я відчуваю. Тепло. Вгорі, де він стояв, було аж надто тепло. І звісно, він дихав. Я чув, як він утягує повітря й тихенько випускає його. Він нічого не сказав, коли я підійшов близько, але я чув, як билось його серце: гуп, гуп, а може, то було моє. Я подумав собі: прослизну тихенько, він і не помітить. Сліпий чоловік міркує так: якщо він у темряві, то чого б і іншим не бути? Ну, а далі ви знаєте, Бебех! — і я аж унизу коло сходів, і сам не знаю, як там опинився. Лежу й гукаю Джиммі, Сема, П'єтро, а тоді кажу собі: клятий ти дурень, їх же немає, і тебе не буде, як не покличеш кого іншого. Ну й почав гукати всіх на ім'я що було духу. Загрюкали двері, й, поки вони грюкали, він ушився. Тихенько так, наче босий, вислизнув за двері. Я тільки віддих його почув.
Я проковтнув клубок у горлі й припав до дверей.
— Який то був дух?
— Мені треба подумати, тоді скажу. А тепер Генрі пора на бокову. Добре все-таки, що я сліпий. Ото було б жах бачити, як я котився зі сходів, наче лантух чи клунок з брудною білизною. Добраніч.
— На добраніч, Генрі, — сказав я.
І відвернувся від дверей саме в ту мить, коли старий будинок, цей великий пароплав, нахилився, виписуючи потемки круту дугу на завороті річки. Мені здалося, ніби я знов опинився в кінотеатрі містера Шейпшейда о першій годині ночі і припливна хвиля підважила й струснула мостини підлоги під кріслами, тоді як на екрані й далі ковзали сріблясто-чорні тіні. Весь будинок аж здвигнувся. Та в кінотеатрі було одне, а тут зовсім інше. В цьому великому й похмурому старому будинку чорні тіні зійшли з екрана й чигали в коридорах, ховались у ванних, подеколи викручували лампочки на сходах, так що люди ставали сліпі, як Генрі, й мусили навпомацки шукати дорогу до виходу.
Те саме мусив робити і я. Та, вибравшись до сходів, нараз аж похолов. Я відчув, як попереду коливається повітря від чийогось дихання. Але то була тільки луна мого власного судомного віддиху, що відбивався від стіни й линув назад, торкаючись мого обличчя.
Бога ради, остерігав я себе подумки, не перечепися через власну ногу, йдучи вниз сходами!
Коли я вийшов з будинку Фанні, біля тротуару на мене чекав лімузин «дьюзенберг» випуску 1928 року з шофером за кермом. Грюкнули дверцята, ми рушили, і тільки на півдорозі до Венеції шофер на передньому сидінні скинув кашкета, труснув волоссям і перетворився на…
Констанс Реттіген, Допитувачку.
— Ну? — холодно запитала вона. — То Фанні стривожена чи не стривожена?
— Страшенно стривожена, але стривожив її не я.
— Не ви?
— Не я, хай вам чорт, а тепер спиніться на першому ж розі й висадіть мене к бісовій матері!
— Як на соромливого хлопчика з півночі Іллінойсу, ви надто колоритно висловлюєтесь, містере Хемінгуей.
— Гаразд, к бісу ці балачки, міс Реттіген!
Цього було досить. Я побачив, що вона трохи знітилась. Як видно, зрозуміла: ще трохи — і між нами все буде кінчено.
— Констанс, — поправила мене, вже спокійніше.
— Констанс, — повторив я за нею. — Хіба ж я винен, що люди топляться у ваннах, забагато п'ють, падають зі сходів чи їх забирає поліція? А чому ви самі не зайшли сьогодні в будинок? Ви ж давня-предавня подруга Фанні.
— Я боялася, що коли вона побачить нас разом, очі в неї геть вилізуть на лоба і ми їх потім не вправимо назад.
Вона скинула швидкість з істеричних сімдесяти миль на годину до знервованих шістдесяти двох. Але руки її так учепилися в кермо, наче то були мої плечі й вона трусила мене.
Я сказав:
— Ви б краще зовсім забрали її звідти, раз і назавжди. Вона цілий тиждень не спить, і вже це може її вбити, просто виснаження. На самому майонезі душа в тілі довго не вдержиться.
Констанс зменшила швидкість до п'ятдесяти п’яти.
— Вона дала вам доброго чосу?
— Тільки назвала мене тифозною вошею, як і ви. Схоже, я тепер для всіх мов той цап, що розносить чумних бліх. Що там діється в будинку, те діється, але призвідець цього не я. А до всього Фанні й сама вчинила якусь дурницю.
— Яку?
— Не знаю, вона мені не сказала. Одначе в чомусь себе винуватить. Може, ви з неї витягнете. Я маю таке моторошне відчуття, що Фанні сама напитала собі лиха.
— Яким чином?
Лімузин сповільнив швидкість до сорока. Констанс дивилася на мене в дзеркало заднього огляду. Я облизнув губи.
— Я можу тільки здогадуватись. Щось там у неї в холодильнику, сказала вона. Мовляв, якщо з нею щось станеться, то щоб я заглянув у холодильник. Боже, яка дурниця! Може б, ви ще повернулися туди сьогодні, сама, та подивились у той клятий холодильник, розібралися б, що там до чого і яку халепу накликала Фанні в будинок, так що тепер аж себе не тямить із жаху.
— О боже милостивий, — прошепотіла Констанс, заплющивши очі. — О свята діво Маріє…
— Констанс! — заволав я.
Бо вона, не дивлячись, проскочила на червоне світло.
На щастя, бог був з нами й звільнив нам дорогу.
Вона зупинила машину проти входу до мого помешкання, і, поки я відмикав двері, стала за мною, а тоді просунула голову всередину.
