Розколоте небо - Талан Светлана (читать книги без .TXT) 📗
— Відійдіть усі, бо буду стріляти!
І насправді, пролунав постріл рушниці. Лупіков наказав виламати двері. Комсомольці знайшли у сараї залізні ломи, вдарили ними по дверях. Знову постріл — і вже в одного юнака з руки заюшила кров. Іван Михайлович дав відбій.
Наступного дня в село після обіду приїхала підвода з озброєними людьми. За нею одразу ж побігли люди до місця пригоди. Павло Чорножуков якраз нагодився у цей час до садиби брата.
— Гордію! Понаїхали озброєні люди! — крикнув він через двері. — Віддай їм усе! Якось проживемо! Ти мене чуєш?
— Нічого я не віддам! — почулося у відповідь. — Хай їдуть звідси геть! Це моя хата, і я в ній господар!
— Брате, вони можуть вас постріляти. У тебе ж двійко дітей. Подумай про них.
— Я про них все життя своє думав. Йди додому, брате.
Сказав — і більше не захотів вести розмову. Лупіков перекинувся кількома словами з приїжджими і наказав людям відійти.
— Вас постріляють тут! — казав він, відганяючи натовп подалі. Лише Павло Чорножуков не зрушив з місця.
— І ти теж відійди! — наказав чекіст і хотів штовхнути чоловіка, але той так зирнув на нього налитими ненавистю очима, що Лупіков одразу ж опустив руки.
— Не торкайся мене! — просичав чоловік.
— То й стій, як бовдур, — сказав чекіст. — Може, одна куля і тобі дістанеться.
Озброєні люди попередили, що будуть стріляти, якщо Гордій добровільно не здасться.
— Не дочекаєтеся! — крикнув він. — Я теж буду стріляти!
Задзеленчала розбита шибка, і в діру розбитого вікна просунувся ствол мисливської рушниці. Гордій зробив постріл.
— Якщо хтось зробить крок вперед, — почулося з вікна, — я живцем спалю себе і свою родину! — попередив Гордій. — Не беріть гріх на душу!
Порадившись між собою, озброєні люди націлили гвинтівки та нагани у бік хати.
— Дозвольте мені ще раз звернутися до брата, — попросив Павло Серафимович.
Лупіков дав добро. Чоловік зробив кілька кроків вперед.
— Стій там, брате! — почув він голос Гордія.
— Гордію, не роби дурниць, прошу тебе, охолонь, — попрохав Павло.
— Я своє слово сказав! Нехай забираються геть, або я всіх спалю!
— Віддай мені дітей. Будь ласка! Вони ні в чому не винні.
— Ми жили разом і помремо разом! Не дають нам жити, як ми хочемо, тож навіщо нам таке життя?! Чи не так? — звернувся він вже до дружини.
— Живими ми не вийдемо, — почувся жіночий голос. — Хай забираються, бо я вже поливаю все гасом!
І насправді, почувся запах розлитого гасу.
— Дітей пошкодуйте! — у відчаї закричав Павло. — Не губіть невинні душі! Віддайте їх мені!
Почувся перший, за ним другий постріли з вулиці. Павло хотів кинутися до хати, бо почув переляканий вереск дітей, але чоловіки схопили його попід руки, не пустили.
— Брате-е-е! — диким голосом закричав Павло Серафимович, побачивши, як всередині хати спалахнуло яскраве полум’я.
— Прощавай, Павле! — крикнув наостанок Гордій. — Прощавайте, люди! Не поминайте лихом!
Уже за мить палало все всередині. Несамовиті людські крики швидко стихли. Довше ржали налякані коні, тужно ревла корова, але й ті замовкли. Люди кинулися тушити пожежу, але жадібний вогонь швидко поглинув і людські життя, і саму оселю, яка нещодавно була наповнена голосами, щебетом дітей та туркотінням швейної машинки.
— Що ж ти наробив, Гордію, — скрушно промовив Павло Серафимович.
Чоловік затулив обличчя картузом, чи щоб не бачити, як у полум’ї зникло життя рідної людини, чи щоб не бачили люди його сльози.
— Таточку, не треба, — почув він поруч голос Варі, яка щойно прибігла на пожежу.
Павло Серафимович витер картузом обличчя, подивився на заплакану доньку.
— Ходімо додому, — попросила вона обережно. — Не треба дивитися.
— Не можу! — розпачливо похитав головою. — Там мій брат. Я нікуди не піду.
— Тату, його вже не повернеш.
— Не піду.
— Але ж у тебе є ми, — продовжила Варя. — Вдома мама сходить з розуму, чекаючи на тебе. Я на неї залишила дітей, твоїх онуків.
— Іди додому.
— Ми не зможемо жити без тебе, — тихо сказала Варя. — Ти нам потрібний. Що ми будемо без тебе робити?
Подивився доньці у вічі. Там розпач і надія одночасно.
— Ходімо додому, — зітхнув він і кинув останній журний погляд на хату, що догоряла.
Розділ 40
Варя взяла немовля на руки й пішла з батьком навідати сестру. Павло Серафимович був у поганому гуморі. Податки по м’ясу платити було нічим. Залишилися у господарстві на дві сім’ї кінь, корова та одна свиня. Зарізати корову — нічим буде годувати дітей. Коня? Як тоді орати землю? І взагалі, без коня ніяк не можна у господарстві. Залишається свиня. Але ж нема ні шматочка сала, ні м’яса. По двору бігає кілька курей, та й то для того, щоб зібрати яйця на податок. Самі вже й забули, які ті яйця на смак. Поки ще є зелень, кури пасуться, а чим їх годувати взимку? Зерно пішло на податок. Залишилося вдома так мало, як ніколи ще не було. Хоч як крути, а не вистачить навіть на посів. А де брати хліб? Городину зібрали, наквасили капусти, огірків, є картопля, буряк, але ж як без хліба? І врожай зібрали непоганий, стояло в полі жито, як лава! А яке було зерно! Не зерно, а бурштин! Серце рвалося на шматки, коли здавав його в колгосп. Недаремно кажуть: «Не той хліб, що у полі, а той, що в коморі». А в коморі майже порожньо. Чув серцем: настають тяжкі часи…
— Бачите? — Ольга замість вітання вказала на ліжко.
Там на животі лежав її старший, дванадцятирічний син Василько. Уся спина хлопця була пописана батогом. Довгі полоси ран кровоточили, і хлопець тихенько стогнав.
— Ось що з моєю дитиною зробили! Геть скалічили!
— Васильку, сонечко, — Варя попестила рукою чуприну хлопця. — Знову за колоски побили?
— Еге ж, — схлипнув він. — Не помітив об’їждчика, а він налетів та так мене відшмагав!
— Падлюка! — обурився Павло Серафимович. — Здійняв руку на дитину! Хай би вона йому відсохла! Не треба більше ходити, бо ще раз піймає — заб’є до смерті.
— Ага! — вмішалася Ольга. — Не ходити? А їсти що взимку будемо? Нема ніде нічого! Те, що дали на трудодні, незабаром доїмо, а тоді що? Посівне зерно молоти на борошно? Зараз працюємо за «галочку» в обліковому зошиті, бо вже й грама зерна на трудодні не дають.
— Може, потім видадуть? — спитав батько.
— Дадуть! — хмикнула Ольга. — Доженуть і добавлять! Усе зерно вивозять у район, комори пусті вже зараз. То лише дурні та мої родичі чекають чогось на трудодні.
— Але ж у колгоспному господарстві мають залишатися якісь запаси, — зауважив Павло Серафимович.
— Мають то вони мають, але геть усе вивозять. Раніше як було? Вранці розіллю всім попити молока, наріжу по окрайцю хліба, а потім так-сяк під’їмо в колгоспі. А зараз дзуськи! То хоча б старших дітей годували у школі, а тепер ні. А ще ж треба чимось і вечеряти. До того ж Оксанка залишається з кимось вдома, її треба нагодувати. Не кинеш вдома саму чотирирічну дитину? Коли хліба мали вдосталь, то спечеш, було, то пиріжка якогось, то вареничка зліпиш, то млинців підсмажиш, а тепер уся надія на городину. Як так і надалі піде, то картоплю до Нового року поїмо і покладемо зуби на полицю, — бідкалася Ольга. — Хотіла сама вночі піти позрізати колосків, але щось лячно. Думаю, як мене посадять, то пропадуть діти. Отож і посилаю старших на поле збирати колоски. Якщо пощастить, то приносять пару клунків. А це саме кілька буханців уже можна спекти.
— І коли вже все це скінчиться? — похитав головою Павло Серафимович.
— У Михайла треба спитати, — пустила шпильку Ольга. — Він тепер халяви керівництву так лиже, аж прицмокує!
— Часто бачишся з ним? — глухо спитав батько.
— Щодня. Він же у нас бригадир! Хоча б раз запитав, як ми живемо.
— Що ж, Василику, з тобою робитимемо? — Павло Серафимович змінив болючу для нього тему розмови. — Як же тобі допомогти?
— Може, я сходжу за Улянидою? — сказала Варя. — Нехай якоїсь мазі дасть, щоб рани помазати.
