Розколоте небо - Талан Светлана (читать книги без .TXT) 📗
Того ж дня він швидко здав зерно на податки. Увечері з удаваною радістю сповістив рідних, що сплатив податки грошима та зерном і у них ще залишилося жито принаймні на посів. Варя промовчала. Лише вона знала таємницю. Того зерна, яке вони виростили та зібрали, не вистачило для сплати податків, тож батько прийняв рішення піти на обман, жаліючи рідних. Невідомо, як він зміг так побазарювати, бо ще в серпні оголосили закон про спекуляцію, за яким можна було отримати від п’яти до десяти років ув’язнення. У місті не вдавалося нічого ні продати, ні купити, бо діяла карткова система. Напевно, батька беріг янгол-охоронець, зглянувшись над головою родини, який так щадив свої рідних.
Варя була впевнена, що грошей, виручених від продажу бичка, не вистачило б на сплату податків та купівлю зерна. Найімовірніше, батько знову поміняв царські червонці. Бідний, суворий та добрий тато! Бачачи, як хвилюються його близькі, як переживають, що не зможуть сплатити податки і його заарештують, він пішов на такий крок. Ніхто не помітив його святої неправди, окрім Варі, яка ніколи про це не скаже. Батько радів як дитина, коли мати задоволено оглянула комору, де золотіло зерно, коли усміхнулася його донька, сказавши, що тепер буде все добре…
— Ти вже тут? — стиха спитала засапана Ольга.
— Ходімо? — підвелася Варя, прихопивши лопату.
— А я ще й молоток прихопила, — сказала Ольга. — За пояс спідниці приховала.
— Навіщо?
— А якщо нас спіймають? Ти гадаєш, я так просто здамся?
— І що ти робитимеш тим молотком? — з острахом запитала Варя, ледь встигаючи йти за сестрою.
— Сама здогадайся!
Далі пішли мовчки. Село ніби вимерло, але жінки знали, що не вони одні не сплять глухої ночі. Скрута жене людей на колгоспні поля збирати залишки врожаю. Потрібно бути обережними, бо навіть на тих полях можуть піймати та посадити за ґрати за розкрадання державного майна. Уже діє триклятий закон, який охрестили у народі «закон про п’ять колосків».
Жінки дісталися посадки, присіли відпочити за кущами терну. Вони до болю в очах вдивлялися в простір, але стояла така темінь, хоч око встрель. Вони довго прислухалися до кожного шелесту, перш ніж рушити на поле. Мовчки перехрестилися і, зігнувшись, ніби це робило їх менш помітними, пішли вперед. Одразу ж руки замість стерні намацали ріллю. Спочатку вони навіть не зрозуміли, що то таке. Ольга прошепотіла до Варі: «Я не могла помилитися. Тут була посіяна пшениця».
— А ти впевнена? — Варя й надалі мацала землю.
— Вони заорали! — зрозуміла Ольга. — Тут ще стільки лишилося не зібраних колосків, а ті тварюки їх приорали!
Ольга схопила сестру за руку, потягла назад, у схованку кущів та дерев.
— Що тепер робити? — запитала пошепки засмучена Варя.
— Підемо далі. Наступне поле було засаджене цукровими буряками. Гадаю, що тобі вони теж не будуть зайвими, — відповіла Ольга з оптимізмом.
— Звичайно! Дітям потрібно зварити цукор.
— Тож підемо посадкою далі, — дала команду Ольга.
Натикаючись на гілки дерев, обдираючи руки колючками терну, жінки дісталися поля, де росли буряки.
— Їх нещодавно зібрали, — пояснила Ольга, — тож іще не всі залишки ночами порозтягали. Думаю, що буряк краще, ніж картопля, — підсумувала жінка, бо вони планували зібрати трохи колосків і встигнути роздобути хоч по півмішка картоплі.
Дісталися поля, де донедавна росли буряки, вслухалися в тишу.
— Ходімо! — Ольга сіпнула сестру за рукав.
Вони навпомацки знаходили невеличкі бурячки, що залишилися у землі. Гички на буряках вже не було, тож доводилося їх викопувати. У Варі від хвилювання серце так стугоніло у грудях, аж переляканій жінці здалося, що його чути навколо. Ставши на коліна, вона похапцем тикала у землю лопатою, діставала буряки і вкидала їх у мішок. Накопала вже майже півмішка, коли їй вчулися віддалені людські голоси. Варя підповзла до сестри, вказала пальцем туди, де, напевне, були люди. Сестра прислухалася. Ольга приклала вказівний палець до вуст і кивнула сестрі «ходімо». Жінки перекинули мішки через плечі, швидко побігли в посадку. Сиділи мовчки, вслухаючись у звуки, які наближалися. За якийсь час стало зрозуміло, що на полі такі ж, як вони, люди.
— Вони теж викопують буряк, — прошепотіла Варя. — Скоріш за все, то з нашого села. Може, підемо й ми?
— Ти що?! — Ольга покрутила пальцем біля скроні.
— Вони теж крадуть.
— Ну то й що? Завтра ж зранку на тебе донесуть у сільраді.
— Але ж вони точно такі, як і ми.
— Не будь дитиною, Варю, — пошепки сказала сестра. — Люди стали злі, кожен дбає лише про себе. Ходімо краще ще на одне поле. Тут неподалік росла кукурудза. Якщо пощастить, то зберемо трохи качанів.
Варя погодилася. Несучи на плечах важкий мішок, вона думала про своїх дітей. Якщо донесе його додому, то матиме трохи цукру, навіть не цукру, а солодкого варива. Незабаром час підгодовувати Сашка, тож до каші треба додавати цукор. Скільки ж варива вийде з того буряка, що у мішку? Якщо навіть два кілограми, то й це добре. А якщо знайде кілька початків кукурудзи, то можна буде змолоти і зварити дітям кашу на молоці. Вона зробить усе можливе й неможливе, аби лише діти були ситі. Тішачи себе думками, Варя мужньо тягла мішок, ледь встигаючи за швидкою та дужою сестрою. І справді, їм пощастило знайти з десяток невеличких качанчиків.
— За колосками вже не підемо, — сказала Ольга, коли відійшли на безпечну відстань. — Потрібно все це сховати, щоб мої вдома не помітили. От життя пішло! Ідеш красти і усіх боїшся! Сахаєшся охорони, боїшся людей, з якими живеш поруч усе життя, прийдеш додому — від своїх криєшся.
— Нехай я криюся, — сказала Варя, — бо батьки б ніколи мене не відпустили, а ти чого боїшся своїх?
— Мої — чесні колгоспники. У погребі майже пусто, по коморі вітер гуляє, а їм байдужісінько. Зовсім не думають, як далі жити, — розмірковувала Ольга, йдучи дорогою до села. — Як згадаю, скільки запасів завжди було у батьків! Хоч і гарували з ранку до ночі, зате знали, що голодними та голими ніколи не будуть. А тут питаю своїх, як будемо жити далі, а вони відказують: «Як усі, так і ми. Радянська держава про нас подбає». Чи не дурні?
— А якщо прокинуться, а тебе вдома немає?
— До ранку будуть спати як діти, — утаємничено посміхнулася Ольга.
— Звідки ти знаєш?
— Якщо кажу, то знаю. Я їх звечора напоїла маковим настоєм, — пояснила сестра. — А ти що скажеш чоловікові, якщо помітить твоє зникнення?
— Сподіваюся, що він не прокинеться. Василь стомлюється, бо ходить допомагати своїм старим батькам, та й вдома роботи вдосталь. Зазвичай він спить міцно.
— Усе. Зараз увійдемо у село, тож мовчки розходимося по своїх вулицях. Не йди понад дворами, бо всіх собак побудиш, — повчала Ольга. — І по дорозі не йди. Перебігай від дерева до дерева, придивляйся та прислухайся. Якщо когось побачиш, одразу кидай мішок і йди собі. Якщо і знайдуть, скажеш: «То не мій». Нехай тоді доведуть, що то твоє. Зрозуміла?
Варя закивала. Сестра швидко зникла у темряві. Жінка, за порадою Ольги, побігла вулицею. Ніколи дорога додому не була такою довгою. Здавалося, що вона тягнеться нескінченно, а дерев виявилося так мало. Перебігаючи від куща до куща, від дерева до дерева, на смерть перелякана, Варя дісталася домівки. Лише перед льохом звільнилася від тягаря, стомлено сіла на мішок. Важко дихаючи, подякувала Богу. Віддихавшись, навпомацки підлізла під дашок над льохом. Тут лежали сірники і стояла лампа, але жінка не стала її світити. Підняла кришку, потягла за собою мішок по драбині вниз. Знаючи, в якому засіку що лежить, поклала принесені буряки до домашніх. Добуту кукурудзу склала під дашком для просушки.
Варя у сінях сполоснула руки у мисці з водою, вмила палаюче лице. Вона ніколи нічого не крала — так привчили її батьки. Якщо Ольга візьме її з собою, то знову піде. Головне, щоб не дізналися батьки. І ще — щоб не спіймали. Вірила, що не осоромить своїх батьків, і на родину Чорножукових ніколи не поставлять тавро крадіїв.
