Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей (книги серии онлайн .txt) 📗
Туман розсіювався, мов натовп, сонячне проміння розштовхувало його, притискало до землі. Я примружилася вдивляючись. У мене міцнішало відчуття, що ризикований шлях на башту. Там щось є, на південному заході. Зараз сонце підніметься вище, і я побачу…
Небо. Синє небо. Більше нічого. Крутий схил? Низина? Яр, чи що?
Стривай, стривай. А чи небо це?
Море.
Наче потік холодної води, шкіру всипали сироти — від потилиці до п’ят. Море! Там море! Я знаю, куди йти!
Я набрала повітря, щоб закричати на повні груди. У цю мить камінь під моїми підошвами раптом вирішив, що він дуже довго був частиною старих сходів.
Хрясь!
Падаючи, я вхопилася однією рукою за край стіни. Піді мною загуркотіло, знизу піднялася стовпом пилюка, оповила мене не гірше, ніж густий туман…
Якби я навчилася літати!
Я спробувала підтягтися на одній руці. Ноги мої зашкребли по каменю, шукаючи опертя.
Начебто намацали крихітний виступ… Я обіперлася підошвами, всім тілом притиснулася до чорної стіни…
Пальці зісковзнули. Я полетіла вниз.
Ніколи в житті не ламала кісток — отаке щастя. Були розтягнення й удари, переломів — ніколи.
Я лежала на купі каміння, яке недавно було сходами. Наді мною яснів клапоть неба в рамці закопчених кам’яних зубців. Нічого собі я летіла! Як там мій хребет?!
Так, руки начебто слухаються. А ноги?!
Я підвела голову. Глянула на свої ноги в чорних від кіптяви чоботях. Права у відповідь на моє зусилля ледве-ледве ворухнула стопою, наче заспокоюючи мене: тихо, Ліно, все гаразд…
Ліва лежала, якось дивно вивернувшись. Я придивилася… у мене потемніло в очах.
Це не просто перелом. Це перелом, як кажуть лікарі, зі зміщенням. Може, взагалі відкритий. Ма-мо…
Спокійно. Тільки не панікувати. Ніхто мені не допоможе — принц і Ельвіра навіть не знають, де я. А здогадаються — не наважаться ввійти до замку. А коли наважаться, не знайдуть дороги. А якщо і знайшли б — чим вони мені допоможуть? Ну чим?
Нога набрякала, починала пульсувати. Це поки що я не відчуваю болю. А що буде за кілька хвилин?
Страх заважав думати. Страх не давав ворухнутися. Я, як муха, завмерла на краю паніки, ще мить — і впаду в яму, з якої нема вороття. Мене чекає довга, болісна смерть…
І чому туманна бабища не вбила мене відразу?
Навіщо я взагалі погодилася на безглузду пропозицію безглуздого Оберона? Як він міг затягти дитину у світ, де нема гарантії на щасливий кінець? Як він смів так ризикувати мною?
Оберон!
«Кістки тобі зрощувати рано…»
Саме час.
«Візьми посох і уяви, що в тебе німіють долоні…»
Посох застряг між камінням набалдашником униз. А якщо смарагдово-рубінова куля розкололася від удару?
Ні. Цього не може бути. Це посох Оберона, сам король дав його мені, а отже, посох мене не зрадить.
Я щосили напружилася. Відштовхнулася від каменя здоровою ногою. Зсунулася на сантиметр (уламки каміння, розвертаючись, впивалися в спину). Потягнулася до палиці…
Ще трохи!
Зламана нога смикнулася від болю — віддало відразу по всьому тілу. Здавалося, тріщить кожна кісточка. Кожен нерв просить пощади.
Ну!
Я рвонулася до палиці. Біль став нестерпним, пальці стиснулися на знайомому держаку. Я потягнула…
Посох не піддавався. Міцно застряг у щілині.
— Зло не має влади! Зло не ма…
Скрипнуло, ніби залізом об скло. Посох опинився біля мене, набалдашник палахкотів зеленим і червоним.
Підвівшись на лікті, я розвернула набалдашник до місця перелому. Долоні одразу ж заніміли. Біль востаннє пробрав тіло і зник. Ось що відчував сурмач, мій перший у житті пацієнт. Ось чому так проясніло його обличчя…
Кілька хвилин я відпочивала, лежачи на спині. Зло не має влади. Мені не боляче і вже майже не страшно. Я маг дороги. Я виберуся.
От лише треба пригадати, як виглядають кістки. Не ті, що у м’ясників на прилавку. А ті, що в підручнику з біології — ми ж вивчали скелет… У руці їх дві — ліктьова й променева. А в нозі?! Де тут гомілка, де стегно, де колінна чашечка?
Використовуючи набалдашник, як ножик, я розрізала шкіряну штанину. Те, що я під нею побачила, було синє, опухле, з уламками кістки, що стирчала з-під розідраної шкіри…
Я знову мало не позбулася залишків мужності.
Бідолашні лікарі. Вони все це вивчають. Вони все це лікують. У них нема палиці. А в мене є. Зрештою, хай зростається абияк, тільки б міцно, тільки б я могла ходити. Невже не впораюся?
Відсапавшись, я зручніше влаштувалася серед каміння, закусила губу, міцно стиснула посох і взялася до справи.
— Де ти була?! Ми вже думали… Ми думали… Ми не знали, що й думати!
Добігав полудень. Я вийшла із замку, сильно шкутильгаючи, спираючись на посох, як на костур. Ельвіра кинулася мені назустріч, збираючись одночасно цілувати й шмагати по щоках. Щоправда, зустрівшись зі мною поглядом, принцеса пригасила запал і заговорила тихіше:
— Ліно… Що з тобою?
— Там море, — я вказала на південний захід. — Не дуже далеко. Якщо по прямій, то взагалі рукою подати.
— Ти була на башті?
Спокійно й сухо, як і годилося бойовому магу, я розповіла принцу й Ельвірі про все, що зі мною трапилося. Обидва довго мовчали. Під їхніми приголомшеними поглядами я відчувала, як росту, росту, майже впираюся маківкою в небо…
— Я там кролика запік, — сказав принц пошепки. — Піди-но поїж… га?
Розділ двадцять другий
Поєдинок
Я навчилася ловити посохом рибу!
Так рибалити було значно цікавіше, ніж вудкою. Якби мене попросили когось навчити, я, мабуть, марно добирала б слова, розмахувала руками й нервувалася, як Гарольд, бо учень такий тупий. Отак підводиш… Відчуваєш — риба? Не відчуваєш? Але це ж дуже просто! Опускаєш у воду уявну петлю, хап — за зябра… Що, не зрозуміло, як це — «хап»? То спробуй!
Думки про Гарольда і взагалі про Королівство уже не були такими болісними. Мені приємно було пригадати, як ми разом билися й відпочивали. Як ми базікали, погойдуючись поряд у сідлах… І часом бракувало навіть хвилинки, щоб перекинутись словечком, бо треба збивати сосунів-розвідників…
І як Гарольд сказав: «Ліночко, ти справжній друг». Тоді мені було приємно, та я не надавала його словам особливого значення.
А зараз усе частіше думала: що він мав на увазі?
Принц і Ельвіра добровільно підрядилися куховарити. І принц, між іншим, був у цьому вельми корисним — він умів те, за що я ніколи б не взялася. Наприклад, білував кролячі тушки. А я навіть дивитися на це не могла.
Ельвіра почувалася ліпше — відтоді як ми припинили їсти гриби та ягоди, її шлунок явно зміцнів. Я крокувала бадьоро, хоча й накульгувала: нога все ще погано розгиналася й трохи боліла. Я намагалася не звертати на неї уваги: наберуся досвіду і зрощу кістки трохи краще. А може, саме минеться.
Місця, якими ми тепер ішли, виявилися не такими щедрими на чудовиськ. Якось я прикінчила гігантську подвійну змію, неприємно схожу на набиті піском колготки, а згодом трапилося якесь опудало на тонесеньких ніжках, з круглим волохатим черевцем і величезним ротом. Опудало досі не було знайоме з бойовими магами і страшенно здивувалося, коли я засадила йому блискавку просто в роззявлену пащеку. Засмерділо смаленим; опудало кинулося тікати, я вдарила вслід, але промахнулася…
Ми йшли схилом гори до моря. Щовечора я сподівалася, що ще кілька днів — і ми відчуємо його запах, прислухаємось до шуму, вийдемо нарешті на берег. Проте дні минали, і я захвилювалася. А якщо туманна бабища і тут нас піймала? Вночі снилися жахи: ніби ми, описавши коло, знову виходимо до зруйнованого замку. Я прокидалася, переводила подих, засинала — і все повторювалося спочатку…
— Ліно, ми правильно йдемо? Ти правильно вибрала напрямок?
