Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей (книги серии онлайн .txt) 📗
— Де мій посох?
— Ось. Візьми…
Я вирвала свою зброю з рук принца і, не глянувши на них, попрямувала геть.
День я згаяла, валяючись на гарячому піску голяка на дальньому березі, захищена від чужих поглядів двома великими валунами. Забачивши моє тіло, вкрите синцями, з грубим шрамом на місці перелому і випнутими ребрами, вжахнувся б будь-який дільничний лікар.
Коли сонце піднялося зовсім високо, я переповзла в тінь і проспала кілька годин. Мені нічого не снилося.
Літали над водою бабки.
Я знала, що до моря рукою подати. Завтра ми вийдемо на берег. І можливо, вже завтра Ельвіра і принц зможуть, нарешті, заснувати своє Королівство.
Хоча тепер мені в це не дуже вірилося.
Світло ліхтаря, що падало з прочинених дверей, у моїй пам’яті все блідло й блідло. Ото було б чудово, якби, зупинившись на порозі свого світу, я гордо повернула б назад! І сказала б принцові й Ельвірі… Та де там — кинула б в обличчя туманній бабищі, яка вирішила наприкінці з мене покепкувати… Сказала б твердо і з гідністю: «Ні, я відмовляюся повертатися додому, поки мій обов’язок тут не виконано».
І бабища змилася б осоромлена. І принц з Ельвірою потупили б очі.
…Невже це могла бути ілюзія? Пастка? Невже я не впізнала б рідний будинок, під’їзд, таку знайому лавку, на якій ми з Обероном сиділи поряд?
Не має значення.
Проклята бабища все-таки вкрала мою перемогу, залишивши замість гордості розчарування й сором.
Розділ двадцять третій
Надія
Рано-вранці ми мовчки доїли залишки вчорашньої юшки, мовчки вмилися в річці й мовчки рушили в дорогу.
Вітер доносив запах йоду. Ялинки змінилися на сосни. До їхнього шуму додавався далекий звук хвиль.
Угрузаючи в піску, ми піднялися на пагорб і побачили його. Воно лежало, таке, як у моїх мріях, таке, як на рекламних картинках і кольорових фотографіях: синьо-бірюзове, в пінних баранчиках, вільне й чисте море.
Підійшов принц. Міцно обійняв мене за плечі:
— Ти зробила це, Ліно. Ти змогла. Спасибі тобі.
Я обережно вивільнялася:
— Нема за що. Підемо далі чи влаштуємо привал?
Уночі принц і Ельвіра пішли купатися. Вони пустували в хвилях майже голі, бризкались одне на одного, сміялися, верещали й поводилися, як дітлахи в перший день канікул.
Для них усе страшне скінчилося. Вони перемогли й могли тепер радіти життю. Закохані скоро одружаться — хіба не привід для тріумфу?
Я сиділа на піску, і в мене не було бажання не те що входити у воду, навіть знімати важкі чоботи. Нічним баченням я могла підглядати, проте я дивилася в інший бік. Мені не було діла до принца з Ельвірою. Настав час моєї абсолютної самотності.
Ці двоє отримали, що хотіли, принаймні скоро отримають, це вже точно. Коли сонце саме сідало за горизонт, я вилізла на сосну й побачила за пагорбом димок, що здіймався над рибальським селищем… Отже, можливо, уже завтра принц стане королем, Ельвіра — королевою, а я зможу повернутися додому.
От тільки радості не було. Була туга, ніби в черзі до зубного, — швидше б усе це скінчилося.
У піску дотліло багаттячко зі смолянистих соснових гілочок. На розстеленому носовичку горою лежали фрукти — їх тут було багато. Вони росли на кущах і на низеньких деревах, смаком нагадували яблука, однак були солодшими й соковитішими. Принц і Ельвіра збиралися влаштувати маленький бенкет перед весіллям…
Хай бенкетують.
Я взяла кілька фруктів, запхала за пазуху й побрела вздовж берега — шукати собі місце для нічлігу.
Сонце стояло вже височенько, коли ми вирушили здобувати моїм високостям нове Королівство.
Ішли кромкою вологого піску між морем і берегом, і за нами тягнувся потрійний ланцюжок слідів. Принц без угаву говорив, сміявся, наспівував, Ельвіра, ніжно поглядаючи на нього, усміхалася. А я крокувала поряд, косувала на цих двох і все більше починала хвилюватися.
Ні, небезпеки попереду не було — посох мовчав. Однак занепокоєння наростало, і я не могла зрозуміти, що саме мені не подобається. Сонечко світить, море заспокоїлося і більше не штормить, на смужці мокрого піску блищать мальовничо розкидані прибоєм, перламутрові осколки мушель…
Усе добре. Усе має закінчитися благополучно. А як іще?
Рибальське селище було вже добре видно. Велике, багате, будинки гарні, подекуди двоповерхові. Дерев’яна башточка височить над усіма будовами — може, ратуша? І човни в морі — багато човнів, близько й далеко, під білими, жовтими та зеленими вітрилами.
Принц уповільнив крок.
— Може, не поспішати? Вони зараз усі в морі… Дочекаємося, коли зберуться на березі? — запропонував він.
Я знизала плечима.
— А якщо у них робота позмінна?
— Що? — здивувалася Ельвіра.
— Ну, поки одні ловлять, інші відпочивають, а потім міняються місцями.
— Ні, — твердо сказав принц. — Уночі в морі небезпечно. Вони витягнуть човни надвечір, ось побачиш!
Ми знайшли собі місцину в тіні двох сосен, що виросли з одного кореня. Я прилягла на пісок, а принц і Ельвіра зайнялися власною зовнішністю.
Ельвіра вичісувала скублане волосся. Принц чистив піском пряжки на одязі та взутті. Вони працювали мов бджілки: розпрямляли, вирівнювали, пригладжували, відтирали плями. І на той час коли сонечко збиралося сідати, обоє виглядали якщо не блискуче, то принаймні не дуже обідрано.
— Непогано, — сказала я, не підіймаючись зі свого піщаного ложа. — Набагато краще, ніж було.
Принц глянув нерішуче:
— Ну… ходімо?
— А я вам навіщо? Ви ж король і королева… Я тут посиджу. На біса мені чужа слава?
Принц, шукаючи підтримки, глянув на Ельвіру.
— Ти обов’язково повинна піти, Ліно, — м’яко сказала принцеса. — Можеш не виступати наперед. Але ти ж — частина нашого Королівства, ти — маг дороги, люди відразу повинні тебе побачити. А про чужу славу взагалі говорити не доводиться — це твоя слава. Твоя, заслужена. І коли вони нас вітатимуть, ти мусиш бути поряд, розумієш? Це справедливо…
Я усміхнулася. Принцеса вміла бути переконливою.
— Ну добре. Тільки я здалеку подивлюся. Коли підете в замок чи куди там вас поселять — махнете мені рукою, от і все.
На тому й порішили.
Сутеніло. Принц мав рацію — зараз човнів у морі майже не видно. Усі жителі селища були тепер удома, і саме наставав час для явлення короля народові.
Узявшись попідруки, принц і принцеса пішли по смужці мокрого піску, як по килимовій доріжці. Я зачекала трішки й попленталася паралельним курсом — вище, берегом, від сосни до сосни.
Між селищем і морем було щось схоже на площу: високий камінь, немов пам’ятник, гладкі соснові стовбури, схожі на паркові лавки, різьблені дерев’яні ворота — вони стояли тут тільки для краси, бо огорожі навколо селища не було. Про наближення чужаків рибалки дізналися, звичайно, заздалегідь, бо звідки б тут узявся такий щільний, такий збуджений натовп. Усі, хто жив у селищі, виступили назустріч принцові та принцесі. Стрибали загорілі діти, ходили по піску колесом. Жінки вмлівали від цікавості — здалеку видно. Чоловіки намагалися бути статечними, проте й у них блищали очі й роззявлялися здивовано роти.
Ступаючи все повільніше, все величніше, принц і Ельвіра вийшли на середину площі й зупинилися.
Я потихеньку вилізла на схований серед сосен камінь. Стала навколішки. Відхилила колючі гілки від обличчя й виглянула, як партизанський розвідник.
Принц щось казав. На жаль, я не чула жодного слова — у соснах гудів вітер, відносив слова Олександра в море, до риб. Ельвіра слухала й привітно усміхалася. Жителі селища теж слухали, навіть діти не стрибати й не верещали. Я зручніше влаштувалася на камені. Скоро всі попадають ниць?
