Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович (читаемые книги читать онлайн бесплатно TXT) 📗

Герінг викликав тюремного лікаря й сказав, що його давно терзає біль у тих місцях, де сиділи — ще з часів першої світової війни — осколки. «Я хотів би попросити у вас щось обезболювальне, може, ви погодитесь з тим, що мені рекомендували мої лікарі, трохи кокаїну, це повністю знімає біль».

Лікар пробув з ним майже три години, знову розпитував про поранення, обслухував, міряв тиск, потім перевіз розмову на те, як ув'язнений бачить своє майбутнє, помітив, що Герінг відразу замкнувся в собі, віддав належне волі нациста — з його історії хвороби, яку захопила оперативна група ВСС, було видно, що рейхсмаршал був справжнім наркоманом; спитав, чи не хоче ув'язнений пройти курс лікування в психіатричній клініці, бо наркоманія належить саме до розряду психічних захворювань.

Герінг відповів, що він не має наміру скористатися з доброї поради ескулапа, який, як він розуміє, дасть йому змогу уникнути суду, бо душевнохворих, йому це відомо, не притягають до відповідальності, у чому ж винні нещасні; ні, він цілком здоровий і готовий до двобою з переможцями.

— Це дуже добре, що ви готові до боротьби, — відповів американський лікар, — а що стосується душевнохворих, то їх — по закону, затвердженому, зокрема, і вами, — просто душили в газових печах, як неповноцінних. Отже, за тими нормами права, які ви разом зі своїми колегами, що керували рейхом, нав'язали німцям, душевне захворювання аж ніяк не звільняє вас від відповідальності.

Герінг посміхнувся, стежачи за собою збоку; головне, щоб посмішка була зневажлива; лікар — перша ластівка, він — як доктор Брандт, котрий писав фюрерові рапорти про те, що він, Герінг, говорив під час хвороби, які ліки приймав, чим цікавився; і так само сьогодні про все цей доповість начальникові тюрми, кожне його, рейхсмаршала, слово буде проаналізовано, кожен жест вивчено, навіть усмішку занесуть у картотеку спостереження; увага, повсякчасна увага.

— Отже, в Нюрнберзі мене збираються судити за законами рейху? — запитав він. — Якщо так — я спокійний, цей суд стане процесом проти обвинувачів.

… Він відмовився від медичної допомоги; коли кокаїнова спрага ставала нестерпною, доводила до нестями, він починав щипати під ковдрою тіло, хоч розумів, що лікарі, які оглядають його щотижня, спитають, звідки з'явилися синці; нехай, тільки я сам собі хазяїн, я дозволяв собі радість наркотику, я пізнав блаженство прекрасних видінь, я врятував себе від страшного жаху останніх місяців, коли, на відміну від моїх товаришів, спав ночами і зберігав чудовий настрій, бо вірив у чудо і в перемогу, я сам поламаю Цю звичку. А коли не зможу, коли сили залишать мене, тоді я зніму коронку з двадцять восьмого зуба (тюремники ніколи не втнуть, що це тайник для отрути) і все закінчу тут, у камері, до початку процесу. Або я вийду на процес як боєць, або я мушу піти з життя зараз, щоб лишитися в пам'яті німців як легенда.

Він зміг зламати себе, сів на строгу дієту, відмовившись од половини своєї пайки хліба, дуже схуд і став — поступово, день за днем — входити в колишню форму, не в ту, на яку він прирік себе в останні роки, а саме в ту, яка вирізняла його з-поміж інших в тридцяті роки: згусток енергії, сила, натиск, воля, одержимість.

Але повернення в колишню форму, можливість думати аналітично породили такі важкі запитання, що він певний час вагався, чи правильно він зробив, одмовившись від пропозиції лікаря полікуватися.

Чому мовчать німці, в сотий і тисячний раз запитував він себе, чому ті, що вітали його на всіх вулицях і дорогах Німеччини, присилали йому щодня тисячі листів, у яких висловлювали свою любов до «націонал-соціаліста номер два», чому вони не організують штурмової бригади, котра нападе на тюрму, яку охороняють паршиві солдати з Америки, що не вміють воювати, коли їм не дадуть ранком теплого пориджу [23] з вершками і великого шматка бекону, чому не викрадуть його й не вивезуть у гори, де він оголосить початок боротьби за визволення країни від навали ворога?! Чому така підлість і боягузтво? Звідки це у великій нації німців? Слов'яни, ці безумні й затуркані діти Сходу, піднялися на боротьбу, коли їхнє становище здавалося безвихідним! Паршиві євреї повстали у Варшаві, знаючи, що ми перетворимо їх на попіл. А німці, його любов, надія й гордість, мовчать і ждуть, як миші… Невже він, Герінг, помилився — ще тоді, на самому початку, — коли повірив Гітлеру і його словам про те, що є тільки одна нація в світі, покликана цим світом управляти, і ця нація — німці, і ніхто, крім німців?!

У своїх нескінченних умовиводах, коли голова помалу очищалась і він був здатний знову мислити логічно, він зразу схопився за рятівну думку: в боягузливій пасивності німців винне міжнародне єврейство й більшовизм. Але йому довелося заперечити собі: добре, а чому ж росіяни не підкорилися, попавши в німецьку окупацію?

Чому боролись поляки і югослави? Чим керувалися словаки, коли підняли свій бунт? Вони ж могли покоритися своїй долі, зрадити своїх лідерів, говорити одне одному, в усьому винні німці, що опір безглуздий, але ж вони чинили опір!

Ні, сказав сам собі Герінг, я повинен, я мушу, хоч як це важко, закрити очі на цю історичну провину німців. Якщо я хочу лишитися в їхній пам'яті, я повинен прийняти бій в ім'я їхнього ж майбутнього. Зрештою, фюрер і я вивели Німеччину до вершини її історії, невже вони й це забудуть?! Коли ще німці досягали такого зльоту? Невже вони позбавлені почуття вдячності?! Не думай про це, сказав він собі, ти ні в чому перед ними не винен. Пам'ять про людину акумулює лише його нація. Забудь про те, що крає твоє серце. Думай про вічність, а її тобі можуть дати лише вони; містична таємниця спільної мови, однакова манера мислити — ось що є гарантами твого безсмертя.

Стань легендою, продемонструй мужність, прийми останній бій, і онуки тих, хто зараз зраджує тебе, напишуть на твою честь вірші і поставлять пам'ятники…

Після чотирьох тижнів він став вимагати, щоб йому принесли в камеру книжки з історії права; працював методично, наполегливо. Знаючи, що у вічко за ним спостерігають наглядачі, примусив себе уважно стежити за обличчям, манерою рухатися по камері; легенда починається тут, зараз; американські виродки не можуть не розповісти своїм друзям, рідним, знайомим про те, що вони бачать кожного дня. Ні, не розчавлена, не пропаща людина сидить у камері, а впевнений у своїй історичній правоті борець, який спокійно дивиться в очі тим, хто привласнив собі право обвинувачувати його, рейхсмаршала «Великої Римської імперії германської нації».

Коли американці викликали його на допит і Адріан Фішер повідомив, що він може вибрати собі адвоката, Герінг тільки знизав плечима:

— Ви думаєте, що в тій атмосфері істеричного страху, який панує в окупованій Шваччині, хтось зважиться захищати другу людину імперії? Навіщо робити з процесу фарс? Я вважаю, що найдостойнішим буде у цій ситуації — відмовитися від захисника. Навіщо ставити нещасного німця в безвихідне становище? Вважаю, що з мого боку найдостойнішим буде власний захист. Гадаю, що особисто мені, Герману Геріпгу, захист не потрібний, йдеться про захист тих принципів, яких я дотримувався…

Те ж саме він заявив і британським військовим юристам; чиновник міністерства закордонних справ, котрий був присутній на першому допиті, послав у Лондон шифротелеграму, в якій повідомляв, що Герінг «не схожий на переможеного ворога і сповнений рішучості використати Нюрнберзький процес як місце, де він зможе пропагувати нацистські ідеї».

І тільки після цих зустрічей, після того як лікарі і охоронники зібрали досьє на кожну годину, не те що день, проведену Герінгом у тюрмі, тільки після того, як досьє було вивчено психіатрами, криміналістами, соціологами, Уїльям Донован, шеф уже розпущеного на той час ВСС, новий заступник головного обвинувача від США, викликав Герінга на допит — сам на сам.

— Моє ім'я Уїльям Донован, — відрекомендувався він, — військове звання генерал, я заступник головного обвинувача від Сполучених Штатів.