Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович (читаем книги онлайн .txt) 📗
Останнім часом фашисти проявляли надмірну нервозність. На вулицях з'явилися зенітні батареї, на дахах високих будинків стирчали здвоєні і строєні кулеметні установки. Одну таку установку Денис Макарович побачив сьогодні навіть на дзвіниці зруйнованої церкви. У місті ширилися чутки, що за дев'ять кілометрів від вокзалу будується сильний оборонний рубіж. Чуткам можна було вірити, тому що кожного дня за місто виганялася велика кількість городян із заступами.
Нервозність гітлерівців приносила Ізволіну величезне задоволення.
Ось ще один наказ. Денис Макарович з цікавістю придивився до великого сірого аркуша – «До всіх жителів міста».
Несподівано тишу порушили постріли – один, другий, третій… Стріляли десь поруч, за рогом. Денис Макарович інстинктивно притулився до стіни. З сусідньої вулиці лунали крики, було чути тупіт ніг. Перехожі кинулися до місця події. Ізволін теж побіг на шум, але натовп, що спочатку заповнив тротуар, почав швидко танути. Люди поспішали відійти якнайдалі. Біля самого бруку Денис Макарович побачив людину, яка лежала в калюжі крові. Це був гітлерівець у формі есесівця. Патруль, що підбіг, метушився на тротуарі. Високий кістлявий офіцер з пістолетом у руці різким, верескливим голосом подавав команду солдатам і поліцаям.
Офіцер підняв руку і зупинив легкову машину, що проходила мимо. «Бенц», глухо рокочучи, покотив у бік комендатури.
Патруль і поліцаї почали поспішно оточувати вулицю. Офіцер хапав перехожих і перевіряв документи. Зустріч із патрулем не віщувала нічого приємного. Денис Макарович обережно озирнувся, прискорив кроки, завернув за ріг і швидкою ходою попрямував по вулиці Луначарського до міського скверу.
На розі Садової, як і вчора, висіло кілька об'яв. Денис Макарович пробіг їх очима і хотів уже піти, але помітив на стіні, трохи вище поштової скриньки, акуратно наклеєний невеликий аркушик. На ньому було написано: «Шукаю акордеон фірми «Гонер». З пропозицією звертатися на адресу: Адміністративна, 126».
– Мати моя рідна! – прошепотів схвильований Денис Макарович.
Він знову прочитав об'яву і відійшов убік. Серце його прискорено забилося. Він ішов по тротуару, дивлячись на похмуру, залиту холодним осіннім дощем вулицю, не помічаючи калюж. Стомлений швидкою ходою, але збуджений, з усмішкою на обличчі, Ізволін повернувся додому.
Пелагія Стратонівна вже поралась біля грубки, готуючи невибагливий сніданок із картоплі.
– Поленько, піди Ігорка поклич. До зарізу потрібний.
– Що з тобою? – дружина здивовано подивилася на збуджене обличчя чоловіка. – Наче іменинник…
– Більше, ніж іменинник! – сміючись, відповів Денис Макарович. – Біжи за Ігорком!
Пелагія Стратонівна одягнула стьобанку і, закутавшись у стару шаль, тихо вийшла з кімнати.
Ось і знайомий напівзруйнований будинок. Темним, сірим коридором Пелагія Стратонівна добралася до комірчини під сходами і постукала у фанерну перегородку.
– Увійдіть! – озвався зсередини голос.
– Можна до вас?
– Заходьте.
Комірчина була така мала і тісна, що в ній ледве розміщалися дерев'яне ліжко, маленький столик і залізна грубка. В кутку кімнати сидів на дерев'яному ящику молодий чоловік без однієї ноги і прилаштовував до чобота підметку.
– Мені Ігорьок потрібен, – сказала Пелагія Стратонівна, не переступаючи порога.
– Зараз появиться хлопчак, – з посмішкою відповів швець. – Десь бігає… Та заходьте ж, сідайте…
Пелагія Стратонівна пройшла до ліжка, сіла і почала терпеливо чекати.
Одинадцятирічний Ігорьок жив у цій комірчині разом із безногим шевцем уже понад два роки. Велика щира дружба міцно з'єднала цих людей різного віку. Швець багато дечим був зобов'язаний хлопцеві – Ігорьок врятував йому життя. Пелагія Стратонівна добре знала цю не зовсім звичайну історію.
В останні дні перед приходом фашистів на _ місто часто налітали бомбардувальники. Ігорьок жив із матір'ю. Батько був на фронті. Одного разу вночі, під час чергового нальоту, почалися пожежі. Жителі залишали охоплене полум'ям місто. Мати Ігорка поклала чемодан на завалену речами підводу, посадила на неї дев'ятирічного сина, а сама сіла на задню підводу. В цей час майже поруч впала бомба. Задньої підводи не стало, і тільки їдкий дим, важкий, непроникний, повз з того місця в різні боки. Вибухом перекинуло грузовик, що проїжджав мимо. З кузова вивалилися люди і миттю розбіглися. Тільки один залишився на місці. Він тяжко стогнав. Оглушений Ігорьок машинально сплигнув з підводи і підбіг до нього. Це був боєць із госпіталю.
– Хлопчику, – вимовив боєць, – тікати треба, а ноги немає. Хоч би яка поганенька конячина трапилася…
Ігорьок озирнувся на всі боки, кинувся назад у темряву – і заплакав. Кінь, запряжений у його підводу, підібгавши передні ноги і уткнувшись головою в брук, залишався нерухомим. Голосно плачучи, хлопчик вернувся до пораненого.
– А ти чий, хлопчику? – важко дихаючи, спитав каліка.
– Я он з того будинку.
– А плачеш чого?
– Всі поїхали… і мама теж… я один тепер.
– Слізьми горю не зарадиш. Кріпись, хлопче! Як тебе звати?
– Ігор.
– Давай, Ігорю, поповземо у твій будинок, а там розберемося. Веди!..
Каліці-бійцю і хлопчику притулок дала комірчина під сходами, в якій до війни жив двірник.
На світанку в місто вступили німці.
Ігорьок ні на крок не відходив від свого друга. Він добував для нього шматки хліба, їжу, а коли Василь Терещенко – так звали бійця – остаточно зміцнів і взявся за знайоме ремесло шевця, Ігорьок забезпечив його замовниками. Незабаром Василь увійшов до групи Ізволіна і став підпільником.
Зараз, дивлячись на Василя, Пелагія Стратонівна з сумом думала про тяжку долю цієї людини.
– Важко вам? – тихо спитала вона.
– Нічого… Страшне минуло. Залишилося недовго чекати… – Василь жартівливо підморгнув. – Скоро хліб-сіль готувати треба і справжніх господарів зустрічати.
Дзвінко чхнули в коридорі, і в кімнату вбіг худенький білявий хлопчик.
– Ось! – сказав він з гордістю і висипав на ліжко купку дрібних мідних гвіздків.
– Ну й молодець! – похвалив Василь. – Таких гвіздків удень з вогнем не знайдеш. Ось ми їх зараз і заженемо в підошву!
– Ти чого це не вітаєшся зі мною? – Пелагія Стратонівна притягнула хлопчика до себе і кілька разів поцілувала розкуйовджену голівку. – Ходімо, – додала вона, – Денис Макарович чекає.
Ідучи поруч Пелагії Стратонівни, Ігорьок жваво розповідав новини, які він почув на базарі. Жінка мовчки кивала головою, але не вдумувалась у слова хлопчика: була зайнята своїми думками.
– І чого я чекаю? Сьогодні ж поговорю з Денисом, – промовила вона голосно.
Здивований Ігорьок зупинився.
– Що ви сказали, тьотю Полю?
– Я? – зніяковіла жінка. – Я кажу, що от ми і прийшли.
III
Світало. Легкий вітерець ворушив верхівки дерев. Лісові хащі, ще оповиті нічною млою, поволі, наче неохоче, розлучалися з солодкою дрімотою.
Над озером танула голубувата хмарка туману, а на верхів'ях могутніх сосен, які гордо розкинули свої шатра, вже заграли перші промені сонця. Всюди нудотний аромат папороті, моху, прілі, перестояних грибів.
Десь за озером закричала іволга, закричала голосно, тривожно.
Інокентій Степанович Кривов'яз здригнувся і прокинувся.
– Тьху, чорт! – спересердя вилаявся він. – Невже заснув?
Машинально застебнувши кожанку, Кривов'яз підвівся з оброслого мохом пня і озирнувся.
– Погано! – з докором у голосі сказав він, наче осуджуючи день, що народився, за його золотистий розсип променів, за ясну синяву неба і крики іволги.
Інокентій Степанович був незадоволений тим, що ранок застав його зненацька. Цілу ніч пильнувати, боротися зі сном – і перед самим світанком заснути! Кривов'яз від холоду пересмикнув плечима, роздратовано засмоктав люльку і раптом помітив, що чубук її ще теплуватий. Це заспокоїло і навіть розвеселило його – значить, він тільки задрімав, можливо, якихось десять хвилин усього й спав.
