Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович (читаем книги онлайн .txt) 📗
Непогожі дні, які говорили про наближення зими, наганяли на Микиту Родіоновича смуток. Він усе частіше й частіше сумував за. людьми, яких недавно залишив. Гнітило непевне становище, в яке вони потрапили. Дивувало, що Юргенс не виявляв ніяких ознак нервозності, хоч війна наближалася до кінця.
– Просто незрозуміло! – голосно промовив Ожогін, коли хазяйка нарешті вийшла з кімнати.
– Що не зрозуміло, Микито Родіоновичу? – спитав, не відриваючись від газети, Грязнов.
– Чому майор Юргенс байдужий до всього?
– До чого?
– Армія гітлерівців терпить поразку, а пан Юргенс спокійний. Більше того: він піклується про нас з тобою – про свої майбутні кадри, – наче ніяка небезпека не загрожує Німеччині.
Грязнов уважно подивився на Ожогіна. Дійсно, чим пояснити поведінку Юргенса?
– Можливо, у німців є яка-небудь секретна зброя, на яку вони покладають надії? – нерішуче висловив своє припущення Грязнов.
– Навряд! – кинув Ожогін і заходив по кімнаті. – Якби вона була, вони давно застосували б її. Тут щось інше.
Ожогін зупинився і подивився на Грязнова довгим поглядом, наче на обличчі його друга була написана відповідь на це питання.
– Навіщо їм потрібні зараз ми й подібні до нас? Навіщо? Це необхідно зрозуміти: не можна йти з заплющеними очима.
– Не можна, звичайно, – погодився Андрій і почав знову переглядати першу сторінку німецької газети.
– Я гадаю, – продовжував Ожогін, – що тут дальній приціл…
Андрій відклав газету і запитливо подивився на Ожогіна.
В цей час у передній пролунав дзвінок.
– До нас? – здивувався Грязнов.
– Зараз дізнаємось.
Микита Родіонович встав і вийшов з кімнати. Біля вхідних дверей стояв хлопчик років одинадцяти в стьобаному ватнику.
– Я по об'яві… Акордеон вам, чи що, потрібен?
– Так, потрібен. А ти хто такий?
– Я поведу вас до одного дядечки. У нього є хороший акордеон. Підете?
– Що ж, веди, – погодився Микита Родіонович і уважно подивився на хлопчика.
На голові у нього була кепка, що спадала на очі, на ногах – великі солдатські черевики; ватник теж був, мабуть, з чужого плеча.
Помітивши на собі цікавий погляд дорослого, хлопчик зніяковів і опустив очі.
– Тоді одягайтесь, я поведу вас, – сказав він і шморгнув носом.
– Я зараз, почекай хвилинку…
Коли Ожогін вийшов, хлопчик стояв на тротуарі.
– Ідіть прямо, прямо по цій вулиці, – пояснив він. – Коли треба буде зупинитись, я скажу.
Микита Родіонович пішов по тротуару, не обертаючись. Минув один квартал, другий, третій… Хлопчик ішов ззаду; зрідка чувся його тихий кашель. Нарешті, наблизившись до Ожогіна, він тихо промовив:
– Он біля стіни дідусь читає газету. Підійдіть до нього.
Черевики дрібно застукотіли по бруку – хлопчик перебігав на протилежний бік вулиці.
Микита Родіонович побачив метрів за п'ятдесят від себе чоловіка, який, витягнувши шию, уважно читав вивішену на стіні газету. Ожогін підійшов до нього і зупинився.
– Ви, здається, продаєте акордеон? – спитав він через деякий час.
Незнайомий озирнувся, подивився Ожогіну в обличчя:
– Так, фірми «Гонер».
– Розмір?
– Три чверті.
– Справний?
– Ні. Трохи западають два баси.
– Я можу його побачити?
– Приходьте о п'ятій годині на вулицю Муссоліні, номер дев'яносто два. Я вас зустріну.
– Добре.
– Всього найкращого.
Старик трохи нахилив голову і пішов у бік парку. Ожогін ще деякий час постояв біля газети, вдаючи, ніби читає її. Потім поволі пішов додому. З-за рогу з'явився Грязнов.
– Акордеон знайдено, Андрюшо! – дивлячись у схвильоване обличчя друга, промовив Микита Родіонович і, посміхаючись, ляснув Грязнова по плечу. – Тепер почнемо грати…
V
Денис Макарович біг додому, майже не відчуваючи ніг. Давно так прискорено не билося серце, давно він не відчував такого припливу радості. Біля дверей будинку Денис Макарович зупинився, щоб віддихатись, надав обличчю звичайного зосередженого виразу і, глибоко зітхнувши, відчинив двері.
– Ну й погодка! – сказав він, скидаючи пальто і сідаючи на улюблене місце біля грубки. – В такий день тільки кістки гріти біля вогню.
Пелагія Стратонівна підкинула соняшникового лушпиння в грубку і, грюкнувши дверцятами, зачинила їх.
– Рано від холоду ховаєшся, ще зими немає.
– Нічого не вдієш, старість бере своє! Радий би не скаржитись, та не виходить. – Денис Макарович заходився розтирати коліна долонями рук.
– Не такий вже старий, як наговорюєш на себе.
– Старий, старий! – посміхаючись, заперечив Ізволін. – Як не кажи, а шостий десяток пішов – піввіку з рахунку скидай.
Пелагія Стратонівна слухала чоловіка і в його голосі відчувала хвилювання. Обличчя Дениса Макаровича світилося радістю, зморшки біля очей, завжди такі глибокі, здавалось, розгладилися, і на губах притаїлась ледве помітна посмішка. «Сам усе розповість», подумала вона, вдивляючись в обличчя чоловіка. Але Денис Макарович мовчав. Пелагія Стратонівна відвернулась і почала зосереджено дивитись на полум'я в грубці. Ізволін зрозумів настрій дружини.
– Ну, чого ти, Поленько? – Він устав і ніжно взяв дружину за плечі.
Пелагія Стратонівна подивилася на чоловіка, і їй раптом захотілося розповісти йому про те заповітне, про що думала багато днів сама, що хвилювало її материнське серце:
– Може, візьмемо Ігорка до себе, як сина? Так жаль хлопчика.
Денис Макарович давно помітив, як тягнеться дружина до Ігорка, як гаряче голубить його і по-материнському піклується про нього, йому й самому подобався кмітливий, спритний хлопчина. Але жити було важко. Ізволін ледве перебивався з дружиною, і хлопчику, звичайно, доведеться не солодко. Обережно пояснив це дружині.
– Розумію, – схвильовано відповіла вона, – сама знаю, але люблю його, як рідного…
Денис Макарович прихилив до себе сиву голову дружини, погладив:
– Я теж люблю його, але є й інша причина, Поленько…
– А яка?
– Василя шкода. Хороша він людина, звик до Ігорка, полюбив його. Візьмемо ми до себе хлопчика – залишиться Василь як без рук.
Пелагія Стратонівна замислилась. Чоловік сказав правду: вона забула про Василя. Дійсно, йому самому буде важко. Трудно навіть сказати, хто з них кому більше потрібен: Ігорьок Василю чи навпаки.
– То як же бути? – Пелагія Стратонівна нерішуче подивилася на чоловіка.
– А так і бути, Поленько: піклуватися треба і про того, і про іншого, а розлучати їх не слід. Нехай Ігорьок частіше у нас буває… Підбери йому що-небудь з Льоніної одежини – він зовсім обірвався, а зима вже під самим носом…
На комоді дзвінко цокав годинник. Денис Макарович підніс його до світла – стрілки показували без п'яти п'ять. Він вийшов на ґанок. На вулиці було ще досить людно, але Денис Макарович одразу помітив покупця акордеону, який наближався до будинку: «Не терпиться, мабуть. Раніше, ніж треба, прийшов». І, відчинивши зовнішні двері, він запросив гостя йти за ним.
В голові Дениса Макаровича ще ворушилися сумніви: «Можливо, не від Інокентія? Можливо, щось погане трапилось, а я, дурень, радію…».
На Ожогіна дивились уважні, трохи близькозорі голубі очі. Сиві обвислі вуса надавали обличчю Ізволіна м'якого виразу.
Микита Родіонович кинув погляд на Пелагію Стратонівну, яка стояла в дверях другої кімнати. Денис Макарович помітив це:
– Моя дружина. Говоріть вільно… Від кого ви?
– Від Інокентія Степановича…
– Рідний ви мій! – Денис Макарович кинувся цілувати зніяковілого і не менше, ніж він, схвильованого Ожогіна. – Рідний ви мій! Значить, живий Інокентій Степанович?
– Живий, здоровий і б'є фашистів.
– Тихше! Тихше! – Ізволін підійшов до дверей і потягнув на себе ручку. – У нас тихше треба говорити – сусіди не теє… – Він зробив рукою якийсь невиразний жест.
– Денисе! – докірливо сказала Пелагія Стратонівна. – Та ти роздягни, посади людину…
