Аукціон - Семенов Юлиан Семенович (книги TXT) 📗
— Мамочко, але ж в акторському училищі фізика не потрібна.
— Ти помиляєшся. Фізика дисциплінує… Надя їй у всьому потурає. А все через те, що ви живете окремо, Дмитре…
— Ну й що ж ти пропонуєш?
— У мене стенокардія. В лікарню треба…
Господи, подумав він, як мама любить лікуватися! Во» на завжди вигадувала собі хвороби; спочатку була бронхіальна астма, і лікував її наприкінці тридцятих відомий іспанський професор Баніфасі, втік од Франко, жив у Москві, великий був лікар; потім мама довго перевіряла печінку й шлунок, їй здавалося, що в неї виразка. Коли діагноз не підтвердився, зажурилась. І як подобрішала на старості! Стала схожою на бабусю Дуню, така ж променистоока, пригощати любить на маленьких чайних блюдечках; цього не викоріниш у нечорноземній Росії, — подавати їжу на маленьких блюдечках: це, мабуть, від традиційних злиднів; козаки кладуть їжу на великі тарілки, Ставрополля й Кубань простір люблять. Хоча Василь Савелійович правду каже, що на маленьку тарілочку можна двічі покласти, диви, як хитро!
3
… Близько третьої ночі його розбудив дзвінок; одразу зрозумів: з-за кордону, дзвонять, мов на пожежу.
— Вітаю тебе, — голос князя Євгенія Ростопчина був хрипкий, мабуть, гуляв, щойно повернувся до себе в замок: один, як палець, никає серед шаф з книжками, статуй, гобеленів. — Хочу порадувати тебе сенсацією…
— Валяй…
Ростопчин засміявся:
— Боже, як по-російськи!
— У тебе зараз котра година?
— А бог його знає… Ніч.
— Значить, у мене ранок.
— Ти сердишся? Не радий сенсації? Я пробивався до тебе цілу годину…
— Не терзай душу, Женю…
— Мені сьогодні дзвонив Фріц Золле. Він збирав документи про те, що картину Врубеля, яку виставляють на торг у «Сотбі», на Нью-Бонд стріт, було, очевидно, викрадено з музею в Ровно. Він підтвердив правоту милого Георга Штайна. Отже, сідай у літак і прилітай у Лондон. Торг відбудеться дев’ятого травня, я зупинюся в готелі «Кларідж», його хазяїн мій давній друг, економія насамперед, він мене тримає безкоштовно, як релікт — російський князь у готелі англійської аристократії. Восьмого травня о десятій чекаю тебе в лобі [2], там кафе, ти мене побачиш… Послухай уривок з листа Врубеля… «Сотбі» наводить у каталозі чорновик: «Живу в Петергофі…
Цікавий один дідусь; темне, як старий мідний п’ятак, обличчя з вицвілим жовтуватим волоссям і в повсть збитою бородою. Човен його всередині й зверху нагадує відтінки вивітреної кістки; з кіля — мокра й бархатисто-зелена, неначе спина якогось морського чудовиська, з латками із свіжого дерева… Приклади до неї бузково-сизувато-голубуваті переливи вечірніх хвиль, перерізаних якимись химерними згинами блакитно-рудо-зеленого силуету віддзеркалення…» Яка краса, Дмитре! Я бачу цю картину, вона в мене вся перед очима! В каталозі сказано, що на продаж приготували цілу паку листів! Про нього, Врубеля, і про Верещагіна! Це ж сенсація! Так що до скорого! Чекаю!
… Він чекає мене восьмого травня в лобі, готель «Кларідж», Лондон, Англія, подумав Степанов, закурюючи. А я повинен знайти редакцію, яка дасть гроші на цей політ. Повинен. Або витрясти бабки з ВААПу, там щось лишилося на рахунку, туди переказують вільно конвертуючу, хай їм грець! Чорт, та про що ж це я, справді?! Знайшли нашого Врубеля, а я про неконвертуючу… Знайшли Врубеля… І листи…
І
«Вельмишановний пане Миколо Сергійовичу!
Безмежно був радий, одержавши Вашого люб’язного листа. Дуже порадували Ваші слова про те, що мій огляд переставлено на номер раніше. Я, як завжди, сиджу на мілині, а хазяїн мебльованих кімнат — пан суворої вдачі, скупердяга й акуратист.
Буду Вам дуже вдячний, коли Ви посприяєте, щоб мені негайно переслали гонорар.
Тепер про новини. Їх багато!
Як завжди, Врубель удає з себе оригінала. Він посмів доторкнутися своїм пензлем до стін Володимирського собору, зробив тьму-тьмущу ескізів, нісенітниця якась! На щастя, засідала Синодальна комісія, та й ми, ревнителі православ’я, старовини й традиції, заздалегідь написали свою думку з приводу безсоромних витівок цього декадентського маляра, і йому нині розпис заборонили. Слава богу! На рішення Синодальної комісії вплинуло й те, що сам по собі Врубель — людина мерзотна, він охочий до спиртного, кривляка, розмальовує своє обличчя то в синій, то в бузковий колір, не має ні крихти серйозності.
Судіть самі: Васнецов, прийшовши до Врубеля в майстерню (стільців немає, самі лише табуретки і перехняблений стіл, усе пропиває і прогулює), побачив у нього картину, яка йому дуже сподобалась. Не знаю вже, що там йому здалося, — сам Васнецов ве-еликий оригінал і зовсім безхребетний, воістину доброта гірша за злодійство, але зразу ж поїхав до мецената Терещенка. Той подивився «витвір» і придбав його.
Як же повівся Врубель? Що зробив би справжній художник на його місці? Купив би фарби, полотно, меблі, може, найняв би іншу майстерню, одягся б по-людськи, а не в балахон, яким він дивує киян… Так ні! Невизнаний геній подався в цирк, побачив там мадемуазель Гаппе, вона покорила його тим, як дригала ніжками, запросив її до ресторації, напував найдорожчим шампанським, потім привів до себе в номер і там умовив позувати. А полотна в голубчика не було. То він усю Терещенкову картину, за яку гроші одержав і пропив, замалював тією циркачкою!
Нічого не скажеш, звичаї! Навіть його батько, полковник Врубель, з полячків, а може, й гірше, говорив своїм знайомим, що нова картина, над якою мудрує його синочок у ті короткі години, коли не вклоняється Бахусові, сіра й позбавлена смаку, хоч називається вельми претензійно — «Демон». Тягне їх усіх на велике, пнуться зруйнувати лермонтовський образ, дорогий серцю кожного росіянина! «Баба якась, а не демон», — сказав Врубель-тато. Правду сказав, хоч сам я ще не бачив цього «шедевра».
Цей «виученик» Чистякова (теж мені, академік!) взагалі не малює з натури. Якщо попросить кого руку витягти, то п’ять хвилин поводить вуглиною по полотну — і все, спасибі, більше не треба! А ми, поборники прекрасного, мріємо побачити на вернісажах труд, правду, натуру, а не плоди уяви естета. Так вони бозна-що навигадують, а нам дивитися! Я ніяк не можу збагнути, чому Академія терпить усе це! Видно, як завжди на Русі, скрізь панує обман! Не міг же Його Високість Великий Князь Володимир дозволити таке! Не міг! Користуючись тим, що Є. В. зайнятий справами государевими, часу для перегляду всього, що малюють тепер, у нього немає, користуючись добротою його, брехню підносить в абсолют нашого культурного життя. Коли я написав листа в Академію графу Толстому, відповідь надійшла дуже для мене прикра, мовляв, зважимо на це, вдячні, а висновків ніяких!
Я готую невеличку замітку (але, признаюсь, досить дошкульну) про те чуже, що несе в наше мистецтво Врубель та іже з ним. Коли вчасно не поставити на їхньому шляху загату, не заборонити гнилизні торкатися до святого храму творчості, Бог знає, яка біда жде нас, вельмишановний пане Миколо Сергійовичу…
А втім, благовидий Верещагін, далекий від застілля й Бахуса, цілком, здавалося б, росіянин (якщо тільки немає в ньому татарви), примудрився звести такий наклеп на Русь та її доблесне воїнство своїм «шипкінським» паскудством, що зовсім не дивує знущання Врубеля з православних святих Києва.
Просто якийсь бомбардирський залп проти традицій мистецтва та устоїв нашої Православної моралі.
Дай, боже, довгого життя Рятівникові й Заступникові Побєдоносцеву, без нього тьма нависне над Росією, розпуста й гріх.
Він люб’язно відповів на мого листа. Ідею коротких заміток проти декадентів, таких як Врубель, гаряче підтримав, зазначивши, що всепрощення лише тоді можливе, коли нема пощади духовній немочі.
Думаю, Врубель поморщиться після моїх коротких заміток. Дуже пихатий, має гонор ляха, вони сатаніють, коли проти шерсті гладиш… Безгрішшя він легко пере-і носить, про дім не дбає, пурхає по життю, веселий, компанійський, улюбленець «товариства», але мій удар, гадаю, запам’ятає надовго. Він це заслужив! Такі удари ламали людей міцніших, ніж він. Підкоситься… Я ж незлобливий. Ви це знаєте, мені, признаюсь, навіть жаль його, по-людськи жаль, але ж істина дорожча!
Лишаюся, вельмишановний пане Миколо Сергійовичу, Вашим покірним слугою
Гаврило Іванов-Дагрель
P. S. Низький уклін Вам від моєї Тетяни, вона в захваті від Ваших останніх статей у Московській періодичній пресі, а також рецензій у Суворіна в «Новом времени». Кланяються Арсюша, Мишко, Федя та Ларіоша.
P. P. S. Я маю намір послати листи старцям в Академію, тим, кому ненависне все, що ненависне Вам і мені. Нехай вийдуть із своїх ательє, подивляться власними очима, що й хто піднімає в живописі голос і голову. Гадаю, це спонукає їх діяти. До їхньої думки Є. В. прислухається, я абсолютно в цьому впевнений».
2
Хол, вестибюль (англ.).
