Аукціон - Семенов Юлиан Семенович (книги TXT) 📗
— А як цінять Врубеля в Росії?
— Джос, я нічого не знаю про цю країну, крім того, що там правлять комуністи… Намагався почати бізнес з їхніми художниками, які виїхали на Захід, але нічого з цього не вийшло.
— Чому?
— Дивні люди… А взагалі ви знаєте, як ми створюємо художника?
— Ні.
— Поясню. Ви, як дипломат, що займався питаннями культури, повинні зрозуміти систему творення імен у мистецтві… Отже, мені повідомляють: у якомусь там місті з’явився талановитий, молодий — неодмінно молодий — чи, в найгіршому разі, зовсім не пристосований до життя художник. Звичайно, в нього ніхто нічого не купує, немає грошей на квартиру, на фарби, на полотно і на аборт супутниці життя.
— Якщо талановитий, чому ж не купують?
— Про те, наскільки він талановитий, мені скажуть експерти, які займаються ситуацією на ринку. Коли мене переконають, що кон’юнктура на нашу користь, я розмовлятиму з людьми преси. Потім почну зондувати моїх клієнтів із світу великого бізнесу, що споруджують нові будинки й хочуть мати свій живопис. І лише після цього я викличу художника й запропоную йому договір: я наймаю тобі, молодий Рубенс, ательє, плачу за страховку, фарби, полотно, електрику, воду, телефон, їжу, а ти за це віддаєш мені свій живопис… Весь, цілком. Якщо він погодиться, — а він погодиться, бо безвихідність життєвої ситуації штовхає на все, — ми оформимо наші стосунки в юриста, строком на три роки, не менше, мені це обійдеться в тисячу двісті доларів на місяць, талант вартий того, сорок три тисячі двісті доларів за три роки і плюс ще тисяч десять пресі й не менше двадцяти — телебаченню…
— Для реклами?
— Звичайно… І кілька тисяч на організацію чуток про нового генія. До речі, найефективніше в рекламі, — саме це, хоч коштує дешевше за все інше.
— А як ви організовуєте ці чутки?
— Дуже просто… Влаштовую коктейль з нагоди приїзду до Вашінгтона великого іспанського вченого, зведеного брата Сальвадора Далі…
— Але в Далі немає зведеного брата…
— Спасибі, що уточнили, я знаю це краще за вас… Наймається іспанець, хтось із старих акторів, його показують запрошеним меценатам, він каже, що Сальвадор у захваті від мого підопічного, геній, потім його швиденько напувають віскі й ведуть відпочивати в готель, а мої співробітники починають видавати таємницю цього молодого генія, який от-от завоює Європу; якісно новий стиль; треба купувати, поки не роздули цін до рівня шагаловських; «старий чорт — тобто я — нікому його не показує, береже, хоче зробити бізнес»… Кульку пущено. Мені починають дзвонити. Я відхрещуюсь, кажу, що мова йде про людину, яку ще треба випробувати на вернісажі, немає сенсу продавати товар, не оцінений пресою й експертами, одним словом, темню… Але інтерес уже виявлено… Чутка обростає м’ясом, настає час влаштувати вернісаж і організувати три статті: одну розгромну — «хуліганство від мистецтва», другу захоплену — «старий ірландець знову відкрив талант, ціни неймовірні, за дуже приблизними підрахунками картина розміром сімдесят сантиметрів на сорок п’ять іде за десять тисяч», і третю, найголовнішу, де буде сказано, що шарахання з однієї крайності в другу чуже вільному суспільству, воно притаманне тоталітарним режимам, ми не повинні ні захвалювати, ні ганьбити надмірно, однак, — заради об’єктивності, варто зазначити, що новий художник, звичайно, через два-три роки стане оздобою найкращих музеїв світу, тому, мабуть, слід чекати торгів на його полотна для найпрестижніших колекцій, потім буде пізно, все розійдеться по приватних зібраннях. Це — мій пасаж, як розумієте; б’є без програшу. Десять банкірів, які куплять картини нового генія, повернуть мені з лишком усе, що я витратив на нього за три роки… Кілька років він буде моїм, потім випурхне з рук, хай йому бог помагає… Генія створено, хай живе геній! Мене він більше не цікавить, бізнес закінчено, на вкладену одиницю капіталу я одержав значно більше, ніж п’ять процентів, а за Марксом навіть це надприбуток…
— Дивна річ, — посміхнувся Фол. — Індустрія, справжня індустрія. А чому у вас не вийшло з росіянами?
— Один просто втік зі своїми картинами… Зараз його розшукує поліція… Кочівники, безстрашність, незнання законів… А три інших спилися… Я поселив їх в одному будинку, думав, як краще, а вони почали писати доноси консьєржці, хто до кого водить дівок з Пігаль. Вони в Парижі влаштувались, я туди до них літав. Чвари, скарги один на одного, нерви не витримали, довелося списати десяток тисяч; ціна риску, нічого не вдієш, таке життя.
5
На відміну від старого ірландця Олександр Двінн, мабуть, здогадувався, що Фол ніякий не дипломат; це його втішало, бо більшість своїх ділових операцій він проводив у Європі, а люди типу Фола мають у своєму розпорядженні чудовий інформаційний матеріал; що ж, послуга за послугу, як це заведено в бізнесі; цілком достойна операція, спина прикрита.
Вислухавши запитання Фола, він умить вичислив найвигіднішу для себе лінію поведінки — на це пішло ті шістнадцять секунд, поки він витягав з кишені запальничку («П’єр Карден»), сигарети («Честерфілд» без фільтру), прикурював і робив першу затяжку.
— Врубель, звичайно, цікавий, але про це на Заході знаю я та ще кілька спеціалістів. З якого погляду він цікавий? По-перше, те, що його зараз шанують у Росії, вельми симптоматично, — раніше замовчували. Він же церкви розписував; на певному етапі режим цього аж ніяк не підтримував. Тепер вони порозумнішали й навчилися відділяти злаки від плевел, містику від мистецтва, а можливо, навіть синтезувати ці два поняття. По-друге, Врубель ще й досі є зброєю в боротьбі традиціоналістів і новаторів. Як ви зауважили, обидві ці позиції носять політичний відтінок. Адже вас цікавить саме такий аспект проблеми?
— Та ні, — сказав Фол, відразу збагнувши, що співрозмовник уловив фальш у його відповіді; безглуздо; з ним треба в лоб, усе відчуває, мов жінка, нічого не приховаєш. — Мене цікавлять усі позиції, пов’язані з цим художником.
— Тоді, мабуть, нашу бесіду треба вести так: ви запитуйте, а я відповідатиму. Згодні?
— Коли б я знав, що запитувати, — зітхнув Фол. — Друзі, зайняті проблемами математики, пояснили мені суть революції, що відбулася в їхній науці; коли раніше вищим досягненням було дістати однозначну відповідь, то тепер смисл математики полягає в тому, щоб розчленити відповідь на тисячу запитань, потім засадити їх у комп’ютери й обчислити оптимальні ймовірності… Проблема вибору, дуже актуально…
— Врубель зараз популярний у Росії, на Заході про нього майже нічого не знають, — кивнув, провадячи далі, Двінн. — Взагалі ми тепер переживаємо певний спад цін на ринку живопису: абстракціоністи, по суті, скінчились, їх беруть лише для дизайну в тих віллах, які будують на березі океану, з широкими вікнами без рам; хтось, звичайно, готує нових геніїв, але на це піде років три-чотири, треба зрозуміти тенденції серед тих, хто згоден платити гроші… Точніше, треба спочатку сформулювати й донести ці тенденції до них; процес, звісна річ, непростий, дорого коштує… Далі й Пікассо, вважайте, вмерли; епроба поставити на російських вигнанців не виправдала себе; Відродження розійшлося повністю, в продажу циркулює лише з десяток робіт Тінторетто, Ботічеллі й Мурільйо…
— «Відродження розійшлося повністю…» — повторив Фол. — Трагічна фраза… Який час ви берете за точку відліку? Яке століття?
— Століття нинішнє, точка відліку — кінець сорокових років, коли на аукціони почали вивалювати скарби Відродження та російського іконопису; циркуляція трофеїв, хаос у світі, відсутність точного обліку викраденого нацистами в колекціях Парижа, Польщі, Чехословаччини, Росії. Власті придержащі думали тоді про те, як нагодувати людей, підняти Європу з руїн, план Маршалла і таке інше… А коли вже напилися й наїлися, знову стали мріяти про мистецтво; буття визначає свідомість, мій однокровник сформулював, розумний…
