Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно .TXT) 📗

Латинізація, міркує отець Ілакович, це стара болячка української церкви. Завжди українська церква була більмом в оці різних її непрошених та небажаних опікунів. Коли заглянемо в історію (а історію церкви отець Ілакович знав ліпше, ніж історію свого народу), то ще внук Данила Галицького старався про окрему митрополію для Галицько-Волинського князівства. Царгород не пішов йому на руку. Либонь, через чисто адміністративні клопоти царгородський патріарх не погодився на дві митрополії на Україні — у Києві і Львові. Щойно коли Польща загарбала галицьку землю, патріарх, з страху перед латинізацією української церкви, назначає на Львів окремого митрополита.

Король польський Ягайло скасовує галицьку митрополію. Відтоді галицька українська церква де-юре підлягає київському митрополитові, а де-факто управляє нею намісник київського митрополита, якого іменує латинський львівський архієпископ.

І так сто п'ятдесят років галицька українська церква була фактично без голови, бо київський митрополит зовсім відсахнувся від неї, а правили нею латинські архієпископи через своїх намісників. Помічники латинських єпископів і польського уряду не дбали нітрохи про розвій української православної церкви. Вони старалися хіба, щоб якомога більше витягнути з неї матеріальних користей. Українське духовенство, неосвічене, зубожіле, без прав і авторитету, скотилося до рівня простолюддя в побуті. Священики нерідко одружувались з простими, темними селянками, а діти їх, замість пнутися вище по ієрархічній драбинці, скочувалися вниз. Таке духовенство було часто предметом посміховища серед людей іншої віри.

Тому не дивниця, що українська інтелігенція і аристократія, соромлячись низького життєвого рівня своїх священиків, масово стали переходити на латинський обряд. Та Ілаковичі, хоч були серед них і вельможі, залишились вірними своїй українській церкві і не покинули її в чорну годину. «Цей історичний факт не вадило б декому і пригадати», — подумав отець Ілакович, власне, не маючи нікого конкретного на оці.

Пробіг очима ще раз по газеті й спересердя вдарив нею об поруччя східців! Вони можуть писати, що їм до вподоби, оті невігласи в історії церкви, а історична правда залишиться правдою: унія набрала політичного звучання щойно тоді, коли Польща почала війну з Швецією, Росією і турками. Сама ідея унії — як учили колись отця Ілаковича ще в семінарії — зародилася з чисто економічних мотивів. Один з намісників патріарха, єпископ Терлецький, бажаючи набути собі популярності серед львівського міщанства й купецтва, звільнив багато церковних братств од залежності від українських єпископів, що нанесло великі матеріальні збитки українській православній церкві і підірвало її авторитет серед вірних. Отоді-то й зродилася ідея про унію, мовляв, папа римський нарешті зрівняє у правах і привілеях українську греко-католицьку церкву з римсько-католицьким костьолом.

Як показала дійсність, до рівноправності ніколи й не дійшло (та, мабуть, і не дійде), а в історії української церкви почалася кривава боротьба між з'єднаними (уніатами) і нез'єднаними (православними).

Проте, — веде далі свій монолог Сидір Ілакович, абстрагуючись від всього, — які таланти видав той період!

Іван Вишенський!

Сидір Ілакович і незчувся, як закинуло його в гімназійні часи, і він, уявивши себе на мить в гімназійному мундирку, з рукою, закладеною по-наполеонськи на грудях, почав декламувати:

— Татку, до кого татко говорять? — синів голос привів Ілаковича до дійсності. Мусив смішно виглядати в ролі декламатора на лоні природи.

— Згадалися мені давні часи. Прочитав з пам'яті фрагменти Івана Вишенського.

Славко скривився:

— Слимак! Відвічне слов'янське самобичування… бабрання у власній душі… таке характерне для нашої верхівки… Таткові подобається Іван Вишенський?

— Мені і Франко не подобається яко людина, але яко поетичний твір…

— З такими творами треба робити те, що Гітлер зробив з невигідною собі літературою.

Батько змовчав. Знав, що дискутувати з Славком марно.

Подивився на сина довгим поглядом. Так, цей хворобливо блідий, з орлиним носом (єдине, що взяв по матері) і з тупими нахабними очима молодий чоловік — це його син. Плід любові екстравагантної європейської панянки і галицького теолога.

Славко вважав себе вожаком крайньо націоналістично настроєної молоді Нашівщини, але чому мусив концентрувати в собі всі негативні риси своєї касти, такі, як заперечення будь-якого конструктивізму, погорда до праці, культ неохайності і грубіянства, манія великості, ігнорування всіх усталених форм суспільного життя, кулачне право, сліпе наслідування закордонних взірців організацій (фашистських), брутальність і терор від гнилих яєць до скритовбивчої кулі з-за рогу включно, — батько не зовсім розумів.

Становище отця Ілаковича як батька вожака ускладнював і той факт, що останнім часом преосвященний дуже категорично виступав проти націоналізму серед молоді. Його стаття «Божевільний націоналізм стоїть на перешкоді до уздоровлення народу» була написана в далеко не салонному тоні. Націоналістів преосвященний обізвав фальшивими пароками, комедіантами, замаскованими блазнями, вовками в овечій шкурі і т. д. «А гіршими від дикого звіра, — писав єпископ, — є батько або мати, які бачать гріхи своїх синів, а не впливають на них та не допомагають дітям своїм пірвати з ними».

Отець Ілакович перебував між двох сил: не міг виректися сина (хоч би з-за страху перед палюгами його однодумців), але й не смів допускати гніву преосвященного на нього, священика.

Щастя, що Славко скоро виавансував [5] до ролі вожака і тому був звільнений від чорної роботи, як, наприклад, поличкування [6] противника, биття шиб у приміщеннях ворожої партії, участь в акціях саботажу і терору. І тому, коли у пресі й значилися випадки хуліганства чи терору націоналістів Нашівщини, ніколи не фігурувало прізвище «Ілакович». Славко був наче той маршал, що й на бойовій лінії керував фронтом з безпечного сховку.

Єдине, чим на всякий випадок міг виправдати Славка в очах єпископа, — це те, що кінець кінцем діяльність націоналістів була зведена до боротьби з більшовизмом. Власне, не так проти Польщі (як меншої загрози, ба навіть союзника в майбутньому), а проти комунізму на західних, а в майбутньому на східних землях. Болюче принципове питання «Україна понад усе» чи «перш за все церква» можна буде при добрій волі обох сторін уладити, коли вже буде та самостійна українська держава.

І знову навинулася причіплива думка про невдалий оженок Славка. Бідна Наталя чекала внука з першого дня синового одруження. Нагадувала собою закохану дівчину, яка, вкинувши листа до скриньки, тієї ж хвилини чекає відповіді.

Проте внучок не спішився на світ. Звичайно, він міг і запізнитись, щоб зробити тим милішу несподіванку дідові й бабі, але на це якось не дуже заносилося.

Коли б той онук знав, як він бажаний був у родині не тільки дідові й бабі, але й батькові, який, згідно з теоретичними даними, мав уробляти з нього надлюдину. З різних записок, які Славко губив по книжках і столах, виходило, що він оженився на Орисі головне тому, що була це в його очах гідна партнерка для створення юберменша [7]. Його одруження нібито було більше підпорядковане расовій гігієні, ніж серцю. «Женити міцних і родити міцних». І що за злий жарт долі! Його син, що мріяв про надлюдину, не міг дати життя звичайному людському створінню.

Тепер, коли батьківство йому щораз менше загрожувало, Славко Ілакович знайшов теоретичне, наукове, так, наукове виправдання такого стану, використавши для його підтвердження і цитату з Сенеки: «Нон ест магнум сіне мікстура деменція» [8]. Мав велику вартість як особистість, а не як носій спадковості. Творчий дух роду Ілаковичів на ньому, Славкові, закінчував свою мандрівку.