Online-knigi.org
online-knigi.org » Книги » Разное » Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно .TXT) 📗

Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно .TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно .TXT) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте online-knigi.org (Online knigi) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

— Ти знаєш, мамцю, парафіяни відмовилися переставляти піч у кухні…

— Так, — звелася й сіла на ліжко. Без подушок виглядала ще страшніша. Припліскана від лежання голова (звичайно, причісуючись, підкладала собі пуклі з свого вичесаного волосся) і тонка, у шнурах жил шия робили її просто фізично неприємною для ока.

— А чому? Чому відмовляються?

Отець Сидір зарожевівся: соромно було йому признатися перед дружиною, що стадо відмовило у послуху пастиреві. Звалюючи на якусь причину, посторонні впливи, власне кажучи, вибілюючи своїх парафіян, путано переповів Наталі свою розмову з Петриком.

Вислухала її без обурення, з єхидною усмішечкою на губах.

— Я рада, що так вийшло.

— Ти рада? — готов був подумати, що маячить.

— Рада, ще раз кажу. Рада, що все ж таки я мала рацію. Я! — вона поплескала себе долонею по кістлявих грудях. — Я мала рацію, коли ціле життя ненавиділа їх! Ох, боже милий, як я їх ненавиділа! Коли б тільки міг уявити собі, як я їх ненавиділа!..

Вона була наче в екстазі. Палала вся. Де ділися її кволість і байдужість до всього довколишнього. Ілакович відчув до неї подив, подібний, що його маємо до стихійного пожару, коли гасимо і рівночасно милуємося ним.

— Ти… дружина священика… їмосць… мала стільки ненависті до моїх парафіян? А я був переконаний, що ти увійшла в роль… Ти ж ніколи, крім тієї однієї ночі, не скаржилася на свою долю…

— Га, увійшла в роль! Сміятися і плакати мені хочеться, коли таке чую від тебе. Все це, Сидоре, була одна комедія… Один великий драматичний театр… Я перш за все ненавиділа їх за те, що вони причисляються до того самого народу, що і я. Я ціле життя зневажала їх… за їх бідність… за ту безпросвітну галиційську нужду… за їх покірність… за оте шапкування перед кожною лянкою… за тупу примиренність з кожним нещастям… і… О, іроніє долі! Силою факту свого народження я належала до них.

Отець Сидір вухам своїм не довіряв. Звідкіль прийшло це до неї? А чи, може, було раніше, а вона його маскувала, як зрештою все своє духовне нутро? Взяв її такою усвідомленою чи набула ту освіту паралельно з Славком, поглинаючи тайком перед сином і чоловіком томища з бібліотеки націоналіста? Нічого поки що не розумів. Дав їй виговоритись. І на це не було ради. Вона говорила, говорила:

— То був мій народ. Моя нація, моя національність, якої я все життя соромилася перед чужинцями. Я ненавиділа ту цілу вашу Україну, через яку приходилося мені стільки разів червоніти! Коли мене запитували, хто я по національності… я соромилася признатися, що українка, бо майже не було випадку, щоб мене не запитали додатково: а що це за нація? Скільки вас? Вас іст дас? Кес кесе? [12] А де лежить ця ваша держава? Мені соромно було… мені щоки палали з стиду признатися, що нас майже тридцять мільйонів, але ми не маємо своєї держави… ми під цісарем, ми під царем… ми служимо у своїй хаті… Але ти цього не розумієш… ти, що поза Віднем і Карлсбадом носа ніде не показував… ти не можеш зрозуміти цього пекучого сорому.

— Мамцю! Ти все ж таки несправедлива. Я тільки що відтворив у пам'яті уривки з Івана Вишенського… Що за краса! Що за сила! Геніально, мамцю, але ти, певно, не знаєш цього твору…

— Ах, облиш! Лиши мене, прошу тебе, з вашими геніальними Шевченком, Франком і Лесею Українкою… А хто їх за кордоном знає? Хто чував про них? Хто там знає нашу мову, щоб я могла, як це робить француз, німець чи англієць, прочитати їм їх твори в оригіналі? Коли в товаристві не раз читали в оригіналі Шеллі, Байрона, Шіллера чи Верлена, то ніхто й признатись не посмів, що не розуміє мови, на якій написані твори тих письменників… А кому прийшло б хоч на думку почуватися ніяково від того, що він не знає української мови? Мова… але, крім літератури, є ще живопис… музика… Хто знає наших художників? Де їх картини по світових музеях?

— Дозволь мені перебити тебе, мамцю. У Луврі є картина українського художника Їжакевича.

— О боже, на тридцять мільйонів народу одна картина в одному світовому музеї! Та це хіба не сміх, а ти ще гордишся тим… А де ваша музика? Ви всюди кричите про себе, що ви дуже музикальні… Де ваші Бетховени, Шопени, Римські-Корсакови?

— Почекай, мамцю, коли вже на те пішло, то Чайковський українського походження.

— Гоголя батько теж був українець, а син не захотів ним бути, і я його розумію. Я його прекрасно розумію.

— Мамцю, не хвилюйся так, бо це може тобі зашкодити… Я хочу тобі пригадати, що не такі ми вже й бідні духом. Мелодійність української пісні відома на цілий світ, а українська мова на третьому місці по милозвучності… Ти зовсім наче не з нашої планети…

— Знаю… знаю… ви співучі… ви танцюючі, але не для себе. Все це тільки напоказ для сусідів… а для себе маєте пресумні думи… геній вашого народу розтрачується на те, щоб подобатись чужинцям, щоб десь хтось похвалив вас… Блазні — от хто ви! Співами й танцями ви робите політику, бо не маєте чим іншим… Для пропаганди української справи будете гопака витинати, а для себе дома маєте Україну з терновим вінком і кайданами на руках. Вашої відваги вистачає якраз для того, щоб повісити на стінах рушники з революційним вишиваним гаслом: «Борітеся — поборете».

— Що з тобою, мамцю! Я тебе не впізнаю!

— Не пізнаєш? А як же ж ти можеш мене пізнавати, коли ти мене ніколи не знав?

— Так, я тебе не знав… Але почекай, почекай, — потер за звичкою хребтом долоні своє породисте підборіддя, — а як же ж я прожив стільки років з людиною, якої не знав?

Стало йому лячно. Такий вибух може бути останнім спалахом енергії перед смертю. Натален буде вмирати. Тепер уже не сумнівався щодо цього. Підсвідомо втягнув носом повітря: поміж пахощі одеколону виразно просотувався трупний запах живої ще людини. Як сповідник знав добре цей зловісний запах. Так. Кінець. Такий несподіваний. Наталка Річинська вдруге показала свій характер. Що за сила волі, що за нелюдська завзятість стільки років вміло грати роль провінціальної (овшім, овшім) їмосці поруч з такими мислями, з такими поривами в душі!

Раптом начеб хто взяв за руку і з темної кімнати повів на сонцем залиту веранду: а чого ж дивуватися? Таж вона з роду Річинських! Не міг зміркувати, чим це пояснити, що мати і син, такі різні по натурі, такі чужі собі в житті, в цих питаннях думали застрашаюче однаково. Яким робом пояснити цей процес? Прийшло Ілаковичу на думку словечко, що ним залюбки грався Славко, — «євгеніка». Чи має вона тут якийсь вплив?

Може, справді Натален зробила помилку у своїм житті, що вийшла заміж за українця, та ще попа?

Була б одружилася з німецьким чи французьким швейцарцем, і не терпіла б ні вона, ні її діти почуття меншовартості.

Яку фатальну помилку вчинили ви, пані Наталко.

А злий дух, що штовхає людину в гординю, підшепнув йому облесно: а де ж вона знайшла б серед тих голоколінників красеня, рівного тобі, Сидоре?

— Сидоре, прошу, скоренько іди принеси мені води… тільки не дай боже настояної. Хай дівка викрутить свіжої з криниці.

Коли через кілька хвилин увійшов з водою на підносі, кваскуватий запах у кімнаті і змучені очі Наталі сказали йому, що вона знову рвала. Напилася води, прополіскуючи незамітно нею рот. Лежала спокійно, як нерухомий предмет. Після вибуху енергії наступила реакція — повна апатія.

— Сидоре, як мене не стане, то не відпускай Славка від себе… Вона заклює його… Бідна моя дитина.

— Не говори дурниць, мамцю. В тебе просто нерви. Може, все ж таки поїдемо до лікаря. Міг би і Філько оглянути тебе.

Схопила його за руку, стиснула сильно і примусила заглянути собі у вічі:

— Дорогий мій, я боюся лікаря. Боюся… почути правду. Не гнівайся, Сидоре, що зіпсую тобі настрій, але якби що до чого, то пам'ятай, коханий, що я не хочу лежати серед мужиків. Лише у Львові на Личаківському. У родинній гробниці Альфреда Річинського.

— Я ж просив тебе, мамцю, бути розсудливою і не говорити дурниць. Ти, певно, й уночі погано спала. Хай Славко побуде біля тебе, а я поїду у Наше.

вернуться

12

Що це таке? (Нім. І фр.)

Перейти на страницу:

Вільде Ірина читать все книги автора по порядку

Вільде Ірина - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.


Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) отзывы

Отзывы читателей о книге Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга), автор: Вільде Ірина. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор online-knigi.org


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*