Обліковець - Троян Марина (читать книги онлайн полностью .txt) 📗
– А за скільки? – тихо вичавило із себе дівча, приклавши руку до шиї, ніби намагаючись дужче закутатися в ту свою ряднину.
Лейла, не думаючи, випалила суму:
– Двісті. – Рівно стільки в неї було відкладено на зуб і стільки вона сьогодні не дошукалася у своїй схованці.
– Добре, – ще тихіше пробубніла дівчина, притискаючи ряднину сильніше. Доки Лейла встромляла ноги в старі, порепані по боках чоботи й натягувала коротку курточку, вона тулилася все більше до одвірка, ніби намагалася хоч так отримати більшу опору, і бігала очима по підлозі, наче щось згубила. – От тільки… – натужно вимовила вона, піднявши великі очі на Лейлу, і затнулася, дивлячись, як та насупилася й наготувалася зірвати із себе куртку й випхати непрохану гостю втришия.
Чи могла вона зізнатися, що має тільки сотню? Зараз, коли ця насуплена циганка була єдиною, хто може хоч якось допомогти?
– Що? – нетерпляче гаркнула Лейла.
– Там холодно, – пробелькотіла дівчина й опустила голову.
Лейла кивнула, швидко роззулася і вдягла великі валянки – занадто великі для худорлявої Лейли, але кращі, ніж порепані короткі чоботи, витягла з-під навішеного безладною горою одягу велику пухову хустку, замоталася в неї по самий пояс і скомандувала:
– Тоді бігом! Думаю, твоя сестра довго чекати не зможе…
2
Отаку погоду я б назвав дратівною. Звісно, тіло в мене не дубіло від морозу, щоки не пекли від пронизливого вітру, а очі не різало від сніжинок, які раз у раз потрапляли в них, ніби й самі хотіли заховатися від завірюхи. Безнадійне густе ряботіння перед очима перекривало все, що я міг бачити, і перетворювало голі дерева, кольорові парканчики й приземкуваті хатки замість реального фону на якусь здогадку. Ця безперервна розмазана сірість будь-кого довела б до божевільні! Я починав сумувати за поважним морським бризом і розніженими на сонці чайками.
Сорой спокійно стояв обіч дороги й чекав. Точніше, висів, бо якби стояв, то був би вже до поясу в снігу. А так його босі ноги безтурботно покоїлися на білій кучугурі, а голі руки пропускали крізь себе лапатий сніг. Стоячи поруч, я глянув униз, посовав пальцями ніг по снігу й запитав:
– А чого ми босі?
Навіть не глянувши в мій бік і далі підставляючи відкриті долоні до сніжинок, Сорой байдуже відповів:
– А навіщо нам взуття?
І то правда. Ми ж не можемо збити ноги чи, скажімо, відморозити. Так само, як не можемо відморозити все інше.
– Тоді навіщо нам одяг?
Сорой, здавалося, думав про щось своє, переводячи погляд то на такі близькі сніжинки, то вдалину на дорогу. Не вміючи читати думки, я почувався телепнем, бо навіть достеменно не знав, чи почув він мене.
– Задля спокою, – врешті, зробивши перерву у своїх міркуваннях, так само байдуже відказав Сорой. Цікаво, скільки разів йому доводилося відповідати на ці питання? Він відверто нудився, відповідаючи на них, розкриваючи рота рефлекторно, наче просто кашляв.
Напевно, побачивши знову мої думки й вирішивши бути трохи чемнішим, він врешті повернувся до мене.
– Ти не зможеш відчути холоду, спеки, лоскоту на шкірі, голоду, піщинки в оці чи шматка в горлі, – тлумачив він. – Але відчуватимеш радість, цікавість, співчуття й навіть сором, заздрість, сумнів і спустошення. Тебе ніколи не знудить від поганого запаху, але опанує огида до потворності. Не зможеш відчути фізичного потягу, але будеш зачаровуватися красою. За таких умов, – підвів риску, – одяг зайвим не буде.
Я задумався. Інакше кажучи, я не відчуваю нічого, що залежить від тіла, але здатен відчути все, що виходить від розуму й душі. До речі, про душу…
– Ідуть! – вигукнув Сорой, не давши додумати.
Я глянув туди, куди дивився він. Крізь холод і сірість наближалися дві постаті: одна – висока й худорлява, інша – низенька й кругла. Обидві нахилилися вперед, долаючи дошкульний вітер, і високо піднімали ноги, намагаючись не загрузнути в снігу. Але, незважаючи на ці маневри, наближалися стрімко, немов гнані розпеченими різками. Вони швидко промиготіли повз нас до акуратної металевої хвірточки і, пірнувши у двір, попрямували до невеликого, але добротного будиночка. Ясна річ, нас вони не побачили.
То це їх ми тут стільки чекали? Я не знав цих двох, не знав, що від них хоче Сорой, не знав точно, які знання від мене взагалі вимагалися, але розумів, що без цієї парочки не відбудеться дійство, яке чомусь має для нас значення.
Непроханими, але, напевне, важливими гостями ми почимчикували до будинку.
Усередині, на перший погляд, усе також було акуратно й добротно. Але це враження розвіялося відразу, як, оминувши сіни і кухню, ми опинилися у вітальні. Тут неначе промчало стадо диких кабанів: килимки були зібгані, на підлозі валялися книжки, розбиті рамки з фотографіями, скриньки й чашки; штора, зірвана разом із карнизом, теліпалася собачим вухом, зачепившись за картину; перекинутий журнальний столик лежав на бочку, немов оплакуючи розбитий поруч вазон. Здавалося, усе, що тут було живого, понищене. От тільки з дивана біля стіни чулися схлипи та стогони.
Висока худорлява дівчина з екзотичним ім’ям Лейла на ходу поскидала із себе валянки та верхній одяг і тепер здавалася ще вищою й худішою. Вона швидко закатала рукави затасканого ядуче-рожевого светра, милом вимила руки по лікоть та кількома прискоками довгих ніг добігла до дивана. У її воронячо-чорному заплутаному волоссі, смаглявій шкірі, швидких і доладних рухах мерехтіла грація амазонки, але карі зіщулені очі, напружене підборіддя й звіряча вправність змушували насторожитися й відсахнутися.
Друга дівчина також швидко вилущилася з обмоток і, залишившись в одних джинсах і зеленій кофтині, відразу вилюднілася. Вона була занизька порівняно із супутницею, але без своєї ряднини вже не здавалася опецькуватим вайлом, а скоріше забутою всіма та вкритою пилом іграшковою лялечкою. Її тендітна фігурка, гладеньке русяве волосся, забране з лоба обручем, великі очі та м’які, неначе плаваючі рухи підсилювали це враження.
«Лялечка» добігла до дивана трохи раніше за чорнявку, стала на коліна й прибрала мокре волосся з обличчя дівчини, яка тут лежала.
– Я привела допомогу, – лагідно промовила вона. – Заспокойся, усе буде добре!
Істота з дивана очманіло зиркнула на Лейлу. Та підійшла, рішуче висмикнула в дівчини покривало, у яке вона куталася й ховала обличчя, та поклала обидві руки на її величезний живіт.
– Давно болить? – чітко й майже агресивно спитала Лейла у вагітної. Дівчина з якимось страхом чи, може, навіть гидливістю скинула зі свого живота Лейлині руки та забилася в істериці.
– Де баба Химка? – заверещала вона на «лялечку». – Дурепо, кого ти мені привела? Веди бігом сюди бабу Химку, а то я зараз вмру!
«Лялечка» (вона ж Міла, як шепнув мені Сорой, старша сестра вагітної шістнадцятилітньої Полі), отримавши кілька сліпих ударів від істеричної сестри, тільки дужче притислася до дивана і продовжувала гладити її по голові.
– Баби Химки немає, – лагідно пояснювала вона, ніби мати говорила з хворою дитиною. – Вона в лікарні й не може до тебе прийти. Але ця дівчина – її дочка, вона навчена бабою Химкою й зможе тобі допомогти.
Вагітна заскавчала, відсовуючись на дивані подалі від Лейли, і вчепилася сестрі в барки.
– Зви фельдшера! Знайди його, чуєш, із-під землі дістань, але не підпускай до мене цю циганку!
Лейла від тих слів відсахнулася, як чорт від ікони, спустила рукави й миттю вискочила з кімнати. Міла в розпачі глянула на сестру й сама кинулася до дверей. Вона піймала за руки Лейлу, яка збиралася взувати свої валянки, та, мало не падаючи перед нею навколішки, по-щенячому зазирнула в її потемнілі очі.
– Наш фельдшер лежить п’яний і двох слів не годен зв’язати. Районна «швидка» сьогодні до нас не добереться, у них одна машина поламалася, а друга поїхала по викликах на дальні села. Таксисти за такої погоди ломлять захмарні ціни… – «Лялечка» тремтячими губами ледь вимовила останні слова: – Ви – наша остання надія! Якщо ви відмовитесь, якщо зараз підете, то я… вона… – Міла трусилася від ридань, і слів уже не можна було розібрати.
