Кулінарні фіґлі - Матиос Мария Васильевна (лучшие книги онлайн TXT) 📗
Фірою – підводою, Майбахом, Бентлі чи пішки, із топірцем Довбуша чи із СІМ-картою, в овечому кептарику чи лейбику від Версаче летимо ми назустріч безумству й пристрасті, наздоганяючи своє голе серце, і не зважаємо на календарі і суспільну погоду.
Згадай мене, мій миленький, два рази на днину,
А я тебе ізгадаю сім раз на годину.
Людина в житті повинна натерпітися щастя і муки, – . каже один мій сердечний приятель. Знаючи це, я з легким серцем беру обважніле перо в руку чи легкий ноутбук перед себе – і йду далі спостерігати за терпінням, що його нам диктує серце.
А Ви, мій Читачу, ідіть за мною, якщо не втомилися.
Стриножена серцем людина іноді чинить так, як нам, зіпсутим знаннями, цинізмом і ще бозна-чим, важко зрозуміти мотиви таких вчинків.
Бо кожен дуріє на свій манер,казала моя бабця – Соломон у спідниці.
Але й що кому до того, що я люблю кОго?
В мене серце ласкавеньке любити кождОго.
О, та ви з цими моїми історіями вже, напевно, добряче зголодніли. Ото я, не поспішаючи, одночасно буду братися за картоплю, цибулю, ножі, тертки, міксер і духовку, а поміж цим – гомонітимемо з тобою, мій Читачу, про життя – щоби смачнішими були наші страви.
НІХТО В ЖИТТІ НЕ МАЄ ДВОЄ ЩАСТЬ
– Ох-хо-хо-хох… – зітхнула після останньої крапки…
Дорогий мій Читачу!
Подеколи мене питають, хто мені нашіптує історії, сюжети, слова. Звідки я знаю про це, про те, про інше.
Коли б я насправді зналасекрет ключів до космосулюдської Душі і людського Щастя, я б не на жарти пишалася цим відкриттям, і до смерті втішалася б маленькій щасливій самотині удвох із своїм коханим, і нікому не морочила б голову книжками, не змушувала б ридати і сміятися над чужими долями ні себе, ні того, хто довіряє моєму слову.
О, так. Кожен відмикає серце того, кого любить, по-різному. І навіть у космосі радості «підгодовує» його різними стравами. Хтозна, щокому більше смакує у час радості, а що вчаси смутку?
Людина – істота наскільки зрозуміла, настільки ж і незбагненна.
Я знаю одну жінку, яка упала в гріх у тиждень після похорону свого чоловіка.
Через багато-багато років потому вона розказала мені історію свого падіння, не ховаючи очей. Жінка казала, що так була розчавлена горем від втрати чоловіка, якого вона за життя не зрадила жодного разу, що хотіла накласти на себе руки. І ось у хвилину розпачу до хати зайшов незнайомець… Зайда. Просто чоловік. І всього один-єдиний вияв жалості: чужий чоловік назвав її так, як називав лише чоловік рідний, та ніхто інший у світі не знав цього ласкавого інтимного імені!..
І жінка впала у гріх іще до того, як зів'яли вінки на могилі.
Я не знаю, чи має хто право судити цю жінку своїм традиційним прямолінійним судом? У кожного своє алібі і своя правда, помножена на мораль.
Мені як письменникові цікаво було б дослідити історію і мотив такого гріха, але на звивистих дорогах життя я такий самий неофіт, як і Ви, мій любий Читачу, що, може, зараз б'єтеся над пошуками рецепта для свого щастя, як б'ється і кожен із нас, пишучої братії, що береться давати рецепти щастя іншим.
Я дотепер не знаю, наскільки книжка – навіть найкраща – може допомогти окремій людині у розв'язанні її особистих проблем, та одну річ знаю напевне: кожна людина має стільки радості в житті, скільки вона сама її вигадає, а потім утримає в своїх руках.
Я зараз маю радість від того, що Ви тримаєте в руках цю книжку і, можливо, вона Вам навіть подобається. Та, навіть якщо Ви по думки сперечаєтеся зі мною, я все одно рада, бо Ви вибрали мене для хвилини своєї радості чи смутку.
Ідею першого мого «Фуршету…» підказав мені син Назарій після того, як майже одночасно прочитав моє оповідання «Ніколи не розказуйте про космос»і чергову рецензію на котрусь із моїх книжок, в якій рожевощока юна журналістка під акомпанемент цитат із Юнга і Фройда пускала сльозу з приводу сумної долі котрогось із моїх персонажів і Автора книжки, особи яких для недосвідченої рецензентки були тотожними.
Мій син засміявся і сказав: «А знаєш, мамо, у тебе в оповіданні так смачно виписано рецепт « Сповиваних капустяним листям свинячих реберець», що мені вкотре забаглося їх. Чому би про твої кулінарні здібності не дізнатися іншим, щоб знати, яка ти господиня, а не письменниця? Коли б цьому дівчиськові, яке в рецензії насправді плаче над своєю, а не над твоєю долею, але не хоче в цьому зізнатися, дати на ніч книгу твоїх кулінарних рецептів замість Юнга, їй відразу полегшало б. Подумай, мамо, над цією ідеєю – видати кухонну книгу», – сказав багато років тому мій син… І «вбив» мені ще один гвіздок у голову.
У нас у родині так водиться, що не тільки діти слухають поради батьків, але й діти подеколи дають батькам поради не гірші. Отож вісім років тому я виконала синову пораду: написала книгу кулінарних рецептів.
А тепер уже Дюймовочка із Кагарлика – моя невісточка Оксаночка – вичакловує для Назарчика такі кулінарні дива, що свекрусі впору братися за голову, щоб не дуже відстати від невісточки. Бо то не в кожної свекрухи невістка – псяча кістка, як кажуть у Розтоках.
Коли мій син іноді демонструє свої ораторські нахили, я розумію, що була правою покійна бабця, яка вчила мене одразу після пологів:«Щоб ти не сміла давати дитині замість цицьки отой цимпАк – пипку чи «пустушку». Бо таке ніяке, як із пипкою, буде все життя. Годуй дитину лише із ринки (каструлі). Щоб добре і розумно умів говорити».
І що Ви думаєте? До року годувала його лише грудним молоком, а підгодовувала кашкою тільки з маленької каструльки – ніяких вам тарілок, пляшечок, горняток.
Бабця розказувала, що одного із своїх синів, а мого дядька Юрка, вона годувала грудьми до п'яти років. Слава Богові, вуйко тепер має 79 років, іще п'є потихеньку горілку і доньці ще помагає сапати город. А язик має такий, що не тільки до Києва доведе, а якось довів самого-одного і до самої Москви, де живе його син, а мій двоюрідний брат Михайло.
У нашому селі на людей, які мають добре підвішений язик, кажуть:«Йому мама за язик не пряла і на деньку трудодні заробляти не ходила».
Я на деньку ходити не ходила, проте під час дородової відпустки кукурудзи попозбирала – на сотню трудоднів вистачить, якби кадровики зараховували такі трудодні.
Останній місяць перед пологами я коротала у батьків у горах. Увесь день снувати туди-сюди, хоч і вдома, набридало – отож я набирала бабусин телефон і попереджала, що скоро буду. До моїх дідів – 10 хвилин ходу.
Але скільки б я не навідувалася до бабці, дід Власій завжди робив одну і ту ж роботу: лущив кукурудзу. Курям. За неспішною розмовою з дідом «як то давно було»минало по кілька годин. Дід добре стежив, щоб бабця не чула теми нашої розмови – і тоді розказував про те, про що я почала дізнаватися лише в 90-их роках минулого століття.
Я так заслуховувалася тих розповідей, що не завжди ловила момент, коли миска із налущеною кукурудзою зненацька випадала дідові з рук. Дід винувато стискав плечима і просив визбирати зерно. Я мовчки спершу дивилася на круглий, мов сільська Синичена кИчера (гора), свій живіт… І мовчки починала збирати з підлоги кукурудзу. Збирала я її, зігнувшись удвоє, не присідаючи навпочіпки. Навпочіпки працюють лише ліниві й городські,казала бабця.
Коли за той місяць дід перелущив, здається, усю розтіцьку кукурудзу, а заразом – і підзахарецьку з мариничівською разом узяту (Підзахаричі, Мариничі – назви довколишніх з Розтоками сіл),я з полегшенням зітхнула: нарешті не доведеться гибіти над підлогою з кукурудзяним зерном.
