Кулінарні фіґлі - Матиос Мария Васильевна (лучшие книги онлайн TXT) 📗
Та моя полегкість була недовгою: на час моїх відвідин у діда чомусь починалася раптова слабкість у пальцях, і він щоразу розсипав на підлогу коробку сірників, які також треба було збирати, звісно ж, мені. Бо я не уявляю, що могла б тоді відмовити, зсилаю– чись на свою фігуру. А вона тоді була таки ширша, ніж довша,казали в селі.
Що то продумана хитрість моїх діда з бабцею – оте розсипання і кукурудзяного зерна, і сірників із коробки, – я зрозуміла пізніше, коли вони обоє весело призналися, що таким чином розробляли мені тазові м'язи перед пологами.
А вона й справді виявилася корисною, ота проста і мудра сільська наука – Назарій вискочив на світ Божий, як вилушок із ліскового горіха.
Із того часу я дуже люблю кукурудзу.
І з того часу я усвідомила, чому у мене така витривала спина.
Бачите, жіноча голова завжди пристосована до носіння чи то корони, чи простого банного рушника у вигляді чалми султанші. Але жіноча спина не завжди здатна носити свою біду і біль.
Іще у горах кажуть:коли дитина довго годована цицькою, вона не боїться грому.
Але зі мною чомусь трапилося навпаки. І коли я була маленька, найбільше боялася грому. Може, через те, що колись стала свідком того, як блискавка запалила старезну смереку і вона палала на моїх ошалілих очах так, ніби мала запалити собою всі довколишні гори?
У час навіть не дуже великої зливи я залазила під стіл, притулялася до стіни і намагалася думати про щось приємне. Але чомусь завжди на думку спадало одне: я згадувала сільський обряд гробків. У нашому селі на гробкИ (у чоловіка на Волині кажуть на могилки)ідуть не так, як повсюди – через тиждень після Великодня, а у 40 днів після Великодня, на Возне-. сіння Господнє. І ось у грозу я сиділа із заплющеними очима під столом, слухала, як мені здавалося, світову канонаду грому, – а перед очима поставала проста і безхитрісна цвинтарна картина людської вдячності мертвим.
… На гробки бабця завжди готувала стільки смачних і різних страв, що я малою справді думала, нібито мертвий може встати з гробу лише від запахів вареників, млинців, голубців, холодцю, цвіклів, какао. Та ніхто не вставав із-під застелених скатерок і клейонок. Але цей запах домашньої кухні і невигадливої кулінарної смакоти, принесеної померлим душам на місце їхнього вічного спочинку, завжди нагадує мені справжність життя і невідворотність відходу у вічність.
І ще один дуже вразливий спогад із мого дитинства, пов'язаний, як не дивно, із… літературою і їжею… також став причиною того, що я сьогодні повернулася до секретів своєї кухні.
Мені – років п'ять-шість. Зимовий вечір. У печі потріскують дрова. Я в дитячому ліжечкові. Мама виконує щовечірній свій ритуал: читає перед сном «на дОслух»,як кажуть у Розтоках, – тобто вголос. Це оповідання Юрія Яновського. Розповідь про те, як в період німецької окупації Києва Мама двох хлопчиків – Волі і Фелікса – пішла добувати дітям їжу і не повернулася.
… Смак тих своїх дитячих сліз від жалю до голодних осиротілих раптово дітей я іноді чую на своїх губах і досі. А тоді в нашій хаті з печі смачно і солодко пахла нАчинка, приготовлена маминими золотими руками. І я пам'ятаю тодішню свою дитячу думку: якщо у мене будуть діти, вони ніколи не повинні бути голодними і вони завжди повинні знати, де знаходиться їхня мама.
Минулого року прочитала книжку Юрія Малакова «Київ. Війна. Німці». Вона мене вразила до глибини душі не менше, ніж «Київські оповідання» Яновського у дитячому віці. Адже там так точно і так пронизливо очима очевидця розписано процес добування їжі тоді, коли їжі нема, а життя – навіть попри війну – триває.
… Коли я іноді задумуюся над неписаними мудрощами свого села, я мимоволі зіщулююся – такі вони точні й справедливі.
Якось я запитала одну із своїх приятельок, чи любила вона в дитинстві їсти одночасно два кусні хліба, вона здивувалася, звідки я знаю про це. Я непомітно кивнула на її чоловіка. «Але я йому про це не розповідала!» – ще більше здивувалася приятелька. Я засміялася: «Люба моя, котра дівка в дитинстві відкушує одночасно із двох куснів хліба, в житті їй суджено мати двох шлюбних чоловіків.А в тебе – другий шлюб».
В іншої своєї знайомої я ніколи не розпитую про її сімейні справи, хоча вона всіляко намагається демонструвати усім знайомим своє нібито виняткове родинне щастя і особливо розкіш.
Але мені достатньо кинути погляд на розташування взуття «валетами» в їхньому передпокої, щоб навіки позбавити себе лихих заздрощів їхньому достатку.
Знаєте, мені чомусь завжди смішно і сумно дивитися недорікуваті передачі із численних наших комерційно-провінційних телеканалів про всіх отих відьмачок – провісниць, передбачувальниць, утішальниць, які нібито мають зв'язок із Верховною силою… Мені так і хочеться щоразу крикнути в екран: не дуріте! Кожна людина найкраще все знає про себе сама. І за що її покарано, і за що винагороджено. Про всі свої найглибші і найтаємніші провини людина знає найбільше. І ще кожен знає те, що знають у моєму селі: Бог ніколи не б'є людину палицею.
Та майже кожна людина – великий боягуз. А найбільше – перед собою. Їй чомусь понад усе хочеться, щоб те, що їй відомо зроду-віку і від себе самої, підтвердив хтось інший. Та ще й узяв за де гроші.
… Коли я згадую своє дитинство, дуже контрастне, яскраве, населене красивими міфами і нешкідливими, а лише стримуючими забобонами, дитинство багато в чому – надзвичайно трагічне, посічене стражданням і болем моїх рідних і близьких, я все одно думаю про нього, як про чистий світанок, що не був замулений єдиним – ані брехнею, ані підлістю.
А на світанку життя ніхто із нас не знає, що буде на його заході. І кожен з нас думає, що біди, пристрасті, незгоди торкнуться кого завгодно, але не тебе самого.
Та ба… Я розчулилася і через те вдалася у локальні свої спогади. А чужі спогади не можуть ні від чого застерегти. Вони можуть лише нагадати.
Я, звичайно, не смію нікого ні від чого застерігати. Я можу лише щиро бажати кожному із Вас, любі Читачі, відчути повну гаму Життя. А вона без пристрасті, на щастя, неможлива.
Пристрастей у житті трапляється з нами багато.
Але ніхто не має в житті двоє щасть.
І в цьому – щастя найбільше.
ЯК НЕМАЄ ЩАСТЯ, ХАЙ НЕ БУДЕ ДНІВ…
Не має значення і нічого не важить наш вік, якщо ми в якийсь день раптово зачули в собі прискорене биття серця (це не тахікардія. Запевняю Вас). Чи Ви прищаве дівчисько, чи поважна матрона – Ви з однаковим благоговінням чекаєте, коли тектонічні порухи із надр душі збаламутять Ваш розум єдиною думкою – про НЬОГО.
Ну, що ж… Долі конем не об'їхати і літаком не облетіти…
У такий час нам бук ся розвиває,сказали би в Розтоках. Гостра стріла Амура нарешті безжалісно і солодко пронизала наше маленьке серце і надовго застряла там. Щось треба робити – метушимося в паніці від суцільного незнання: а що треба робити, коли втрачено сердечний спокій і волю?
І ось отут, мої Ви голубки (а я зараз звертаюся винятково до своїх посестер-жінок), – невичерпне поле для Вашої фантазії.
Згадайте хрестоматійні історії сердечної гарячки великих і не дуже великих людей.
Літературу.
Кіно.
Сусідські пристрасті.
Боже праведний!
Війни через жінок… Ви ж не хочете, щоб через Вас оголошували війну, щоб під балконом співали серенади. Хоча потайки хотіли б і цього. Що ж… нічого дивного. І на це в Розтоках давно є визначення: не хочу – дайте, пустіть – тримайте.
Ви, як кожна звичайна жінка і навіть сама королівна і цісарівна, хочете бути щасливою, але не знаєте, як цього досягти. Ви чудово засвоїли приповідку із Розтік, що в дівки до 20 років розум, як лушпиння з картоплі: із лушпиння ще щось зробиш, а з розуму дівочого – ніц.Але Вам уже й не 20, а таки чуєте, що розуму – також нітрохи. Бо серце скаче, як дурний баран через вориння, і Ви знаєте невідворотну житейську істину також із Розтоків: жінка без чоловіка те варта, що ріка без притоки.І знаєте інше: жіноче щастя – у чоловічих руках, а, як вважають у нашому селі, як немає щастя, най не буде днів, бо щастя в аптеці не купиш і на базарі не продаси.Отак!
