Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги полностью бесплатно TXT) 📗

- Ото бу­ла мені оказія в Мальченків! По­ду­май­те собі! Дзво­ню я. Ви­хо­де гор­нич­на й од­чи­няє мені двері. Я роз­дяг­лась та й од­чи­няю двері в світли­цю. Ко­ли зирк! Ко­ло две­рей гру­ба роз­ва­ле­на до по­ло­ви­ни. Кахлі ва­ля­ються суспіль на підлозі ко­ло по­ро­га. Ту­теч­ки ж стоїть шай­ка з гли­ною та з вап­ною. Му­лярі ля­па­ються, як ма­зальниці. Скрізь насміче­но, по­на­ли­ва­но. Я спох­ва­ту ше­лесть прос­то на ті руїни! Зо­па­лу та спох­ва­ту тро­хи не всту­пи­ла в ка­лю­жу. Вий­шов Мальчен­ко та мерщій по­дав мені ру­ку. А я підоб­га­ла сук­ню та й пе­рест­риб­ну­ла, не­на­че на улиці че­рез баг­но…

- Ото яка ха­ле­па! Чи не зад­ри­па­ла ча­сом шов­ко­вої сукні? - обізва­лась Таїса Андріївна.

- З візи­та­ми бу­ваєш, то сти­каєшся з уся­ки­ми людьми й з уся­кою нес­подіван­кою, - ле­пе­та­ла далі Лю­ба. - А в Ку­ли­ковських яка оказія мені тра­пи­лась… Подз­во­ни­ла я, - мені за­раз і од­чи­ни­ли. Пи­таю в ла­кея: «Чи до­ма пан та панія?» Ка­же: «До­ма». Я, не жду­чи дов­го, од­чи­няю двері та про­жо­гом в світли­цю! Аж який­сь тон­кий та дов­гий па­нок в од­них со­роч­ках, з си­га­рою в зу­бах, як уг­ледів ме­не, як дре­ме­не і як стриб­не навтіка­ча в двері! Див­люсь, - в гос­тинній мебіль не та. Скрізь без­лад­дя. Усе по­роз­ки­да­не. «Що це за ди­во? - пи­таю я в ла­кея. - Це ж жит­ло Ку­ли­ковських? їх не­ма, надісь, до­ма?» - «Та Ку­ли­ковські оце на­пе­ре­додні пе­реб­ра­лись на третій етаж, - ка­же ла­кей, - а сю­ди пе­рей­шли Нес­те­рен­ки».

Мелася за­ре­го­та­лась. Обидві ма­тері осміхну­лись.

- А знаєте, що Ма­ру­ся Ключківська вже ви­хо­де заміж? Я й же­ни­ха зас­та­ла в їх, - ле­пе­та­ла далі Лю­ба.

- Невже? - аж крик­ну­ли усі ра­зом.

- Виходе! Оце не­за­ба­ром і вінча­ти­муться, - ска­за­ла Лю­ба.

- Ота кир­па­та та жов­то­га­ря­ча на ви­ду ви­хо­де заміж? - аж пис­ну­ла Ме­ла­ся й з ди­ва аж очі витріщи­ла. Її тро­хи бра­ли за­вид­ки, що «жов­то­га­ря­ча» Ма­ру­ся, ба­га­то мо­лод­ша за неї, по­хо­пи­лась знай­ти собі же­ни­ха.

- Таке м'яло! та­ке мур­ло! - крик­ну­ла Тек­ля Опа­насівна.

- Таке одо­ро­ба­ло і ви­хо­де заміж?! Це ди­во та й годі! - обізва­лась ти­хо Таїса Андріївна.

- Таке опу­да­ло, що ним тільки б го­робців в ко­ноп­лях ля­кать! - ляс­ну­ла осуд­ли­ва й за­вис­на Ме­ла­ся.

- Таке не­по­вер­тай­ло ви­хо­де заміж… бо в неї ба­гацько гро­шей. Ще й же­них її не­по­га­ний, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

- Якби прис­та­вить йо­му дов­шо­го но­са та тро­хи по­об­ти­нать но­жи­ця­ми здо­рові ву­ха, то, мо­же, тоді й був би гар­ний, бо… він кап­ло­ву­хий, - ска­за­ла Ме­ла­ся трош­ки з злістю. - Я б зро­ду не пішла за йо­го заміж.

- Диво та й годі! - про­мо­ви­ла Тек­ля Опа­насівна й на­си­лу вдер­жа­ла зітхан­ня, що Ме­ласі вже стук­ну­ло двад­цять сім год, а во­на ще й досі дівує й не знай­шла собі навіть і кап­ло­ву­хо­го же­ни­ха.

- А оце, вже вер­та­ючись до­до­му, зостріла на Хре­ща­ти­ку ма­дам По­за­торіцьку, жінку на­шо­го док­то­ра. Яке чу­до­ве осіннє ок­са­ми­то­ве пальто при­вез­ла їй з Відня од­на пря­ятелька! Си­зо-си­зо-сіре, дов­ге аж до землі й навк­ру­ги об­ля­мо­ва­не біли­ми стра­усо­ви­ми пе­ра­ми по­за шиєю й по по­лах аж до самісінько­го до­лу, - роз­ка­зу­ва­ла Лю­ба й ма­ле­сеньки­ми руч­ка­ми об­ве­ла се­бе по­за коміром і до са­мо­го до­лу.

- Як гар­но! - ска­за­ла Таїса Андріївна.

- Ой! не ду­же! - обізва­лась Тек­ля Гу­ко­ви­че­ва.

- Справді не ду­же гар­но, а більш то­го що по­га­но, - ска­за­ла Ме­ла­ся. - Це щось схо­же на епітрахіль або на ди­яконський орар. Як­би ще до цього дать в ру­ки кро­пи­ло й ка­ди­ло, то з По­за­торіцької вий­шов би про­то­поп, що ла­ден за­раз заспівать али­луя. Я зро­ду-звіку не наділа б та­ко­го пальта з епітрахілем…

Богобояща Таїса Андріївна бу­ла зо­бид­же­на Ме­ла­си­ною лег­ко­важністю, не­по­ва­жан­ням епітрахілів та орарів і на­су­пи­лась.

Мелася опам'ята­лась і при­ку­си­ла язи­ка. Во­на й за­бу­лась, що ха­зяй­ка та й її ма­ма ду­же бо­го­бо­ящі й тро­хи навіть кле­ри­ка­ли. Са­ма Ме­ла­ся бу­ла ма­теріалістка, зовсім не при­хильна до церк­ви та до ба­тю­шок.

- Любко! а ска­жи, будь лас­ка, яка те­пе­реч­ки мо­да на осінні ка­пе­люші? А по­ка­жи ли­шень нам мод­ний жур­нал! - ска­за­ла Ме­ла­ся.

Люба побігла в кабінет і ви­нес­ла звідтіль три ос­танні но­ме­ри мод­но­го па­ризько­го жур­на­лу. Усі чо­ти­ри да­ми вхо­пи­ли но­ме­ри й ки­ну­лись до їх, як бджо­ли до ме­ду. Во­ни пе­рег­ля­да­ли ма­люн­ки й усякі зраз­ки су­конь і, оче­ви­дяч­ки, гра­лись цим, як діти лялька­ми. Наг­рав­шись до­нес­хо­чу, гості знов роз­пи­ту­ва­ли про своїх київських знай­омих, пе­ре­би­ра­ли їх усіх язи­ка­ми до ос­танньої лю­ди­ни. І не­доб­ре ги­ка­лось в той час де­яким їх знай­омим в Києві.

- Чи ви знаєте, що ста­ра Бор­ковська на­си­лу вже во­ло­дає ру­ка­ми й язи­ком? Ма­буть, не­за­ба­ром вмре, - ска­за­ла Лю­ба.

- Яка ти, Лю­бо, доб­ра! І не­ду­жи­ми ціка­виш­ся, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

- О, моя Лю­ба, гос­по­ди, яка доб­ра! - обізва­лась ма­ти. - Во­на знає, хто тільки сла­бує з на­ших сусід, - ска­за­ла Таїса Андріївна.

- Ходе одвіду­вать їх чи, мо­же, й си­дить ко­ло не­ду­жих? - спи­та­ла Ме­ла­ся. - Я б зро­ду не сиділа ко­ло сла­бих… Як­би мені за­ма­ну­лось доб­родіять, то я знай­шла б для се­бе інший спосіб доб­родіяння, тільки не цей.

- Ні! - обізва­лась Таїса Андріївна. - Лю­ба ду­же боїться сла­бих, але че­рез те­ле­фон щод­ня роз­пи­тує, як по­чу­ва­ють се­бе не­дужі: чи їм по­луч­ча­ло, чи погірша­ло.

Люба й справді бу­ла по­чут­ли­ва й доб­ра, але в неї спо­чу­ван­ня до сла­бих бу­ло тільки на язиці. Прав­да, що во­на роз­пи­ту­ва­ла за сла­бих знай­омих, зна­ла, ко­му по­луч­ча­ло, ко­му погірша­ло, хто на що ко­ро­диться, але тільки зад­ля то­го, щоб за це все базікать по гос­тин­них, як за но­вин­ки в місті.

Люба зня­лась з крісла й шви­денько по­чим­чи­ку­ва­ла до кабіне­ту. Не­за­ба­ром во­на ви­нес­ла двоє гар­неньких віялець з зо­ло­ти­ми ки­тич­ка­ми ко­ло дер­жалн.

- Дивись, Ме­ла­сю, які те­пер но­сять чу­дові віяльця! Це мені вчо­ра приніс Елпіди­фор, вер­та­ючись з служ­би.

Люба роз­гор­ну­ла од­но віяльце. Ме­ла­ся - дру­ге. Віяльця бу­ли схожі на па­ви­чеві роз­пу­щені хвос­ти з си­зо-зе­ле­ни­ми оч­ка­ми навк­ру­ги, а се­ре­ди­на уся бу­ла суспіль ус­те­ле­на в од­но­му - чу­до­ви­ми фіалка­ми, а в дру­го­му - квіточ­ка­ми жас­ми­ну.

- Ой які чу­дові жас­ми­ни та фіалки! Ніби аж пах­нуть! - те­ре­веніла Ме­ла­ся й навіщось при­ту­ли­ла до но­са жас­ми­ни, буцімби­то во­на вва­жа­ла на їх, як на живі квітки.

- Купив тобі Елпіди­фор, бо те­бе лю­бе, - про­мо­ви­ла Тек­ля Гу­ко­ви­че­ва.

- Любе її так, що сли­ве щод­ня геть-то вже втра­чається. Ко­ли не вер­тається з служ­би, то кон­че зас­ко­че в ма­га­зин та й при­не­се Любі будлі-який по­да­ру­нок: чи якісь ди­во­вижні пар­фю­ми, чи ста­туй­ку, чи фа­ян­сові квітки, - ска­за­ла Таїса Андріївна й по­ка­за­ла ма­ле­сенькою руч­кою на кар­низ каміна й на то­неньку, гар­неньку й ви­со­ченьку ета­же­роч­ку ко­ло каміна.

Камін по кар­низі навк­ру­ги був ніби обліпле­ний ста­туй­ка­ми з гіпсу, з фа­ян­су та брон­зи. Там вип­ну­лись три білі грації ко­ло блис­ку­чо­го фав­на з сопілкою, а далі стри­бав, не­на­че хви­цавсь ра­ко­ти­ця­ми ро­га­тий са­тир, приг­ра­ва­ючи на дудці з оче­ре­ту; а ко­ло йо­го німфа вилізла з во­ди, ніби з ку­пан­ня в ванні; за нею бо­ри­ка­лись та вой­ду­ва­лись два борці, роз­тяг­нув­ши без со­ро­му дов­ге­лецькі но­ги. По обид­ва бо­ки каміна на вуг­лах сто­яли дві за­го­лені вак­хан­ки, підняв­ши вго­ру ру­ки й ви­пи­на­ючись в тан­цях.

- Дивіться! Ото він її так лю­бе! Так лю­бе, так лю­бе, що ой-ой-ой! - ска­за­ла Таїса Андріївна й не спро­мог­лась вис­ло­вить своєї дум­ки та роз­ви­ти її, бо бу­ла твер­ду­ва­та на тя­му й геть-то не­ба­га­та на дум­ки, як і її до­ня Лю­ба. - Так… так вже їй бог дав, - закінчи­ла во­на свою нек­рас­но­мов­ну роз­мо­ву.