Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги полностью бесплатно TXT) 📗

- Це, пев­но, Елпіди­фор йде з служ­би, - ска­за­ла Таїса Андріївна і, зібгав­ши Люб­чи­ну спідни­цю жуж­мом, ки­нув­ши її, шви­денько по­чим­чи­ку­ва­ла дрібненьки­ми ніжка­ми до світлиці. Її пов­ненька пос­тать за­ко­ли­ва­лась на ході по-ка­чи­но­му.

Мелася по­че­пи­ла спідни­цю, ог­ляділа се­бе в дзер­калі, при­че­пу­ри­ла тро­хи го­ло­ву і, за­чи­нив­ши ша­фу, по­ка­та­ла й собі до світлиці. За нею, не­на­че навз­догінці, пішла й Тек­ля Опа­насівна.

Люба ки­ну­лась в при­хо­жу, об­ви­лась ру­ка­ми кру­гом Елпіди­фо­ро­вої шиї й вп'ялась в йо­го ро­жеві ус­та, не­на­че пяв­ка. Не­за­ба­ром по­важ­но всту­пив в світли­цю Елпіди­фор Пет­ро­вич Ва­на­то­вич, не­на­че йшов і… ніс свою осо­бу.

То бу­ла й справді осо­ба. Ви­со­кий на зріст, рівний, як стріла, ши­ро­кий в пле­чах, тон­кий ста­ном, тро­хи дов­гоб­ра­зий, рум'яний на ви­ду, з тем­но-ру­ся­ви­ми ку­че­ря­ми, з блис­ку­чи­ми ка­ри­ми очи­ма, Елпіди­фор і справді був ви­пе­ще­ний кра­сунь. Ви­со­ке чо­ло, об­ра­мо­ва­не ру­ся­ви­ми ку­че­ря­ми, по­да­лось тро­хи на­зад і над­да­ва­ло ве­лич­ності йо­го пос­таті. Довгі бурці звішу­ва­лись по обид­ва бо­ки, як у пе­тер­бурзьких бю­рок­ратів, а ву­са зак­ру­чу­ва­лись тро­хи вго­ру й роз­си­па­лись ніби промінням по бур­цях. Що­ки бу­ли рум'яні. Ус­та бу­ли повні й чер­воні, як ка­ли­на. На вип­ну­тих гру­дях за жи­лет­кою чер­воніла хус­точ­ка, зак­ла­де­на на білій лис­нючій маніжці. Мун­дир, зо­лоті ши­ро­ченькі по­го­ни на пле­чах, рівна пос­тать та бадьористість над­да­ва­ли йо­му офіцерський виг­ляд, і плечі, і в'язи, і стан бу­ли надз­ви­чай­но рівні, бо… він за­тя­гу­вавсь в цуп­кий гор­сет, а кра­вець на­мо­щу­вав під мун­дир ва­ти на пле­чах і пот­ро­ху на гру­дях, щоб гру­ди ви­пи­на­лись.

Багато ча­су вранці га­яв Елпіди­фор на своє вби­ран­ня та че­пуріння пе­ред дзер­ка­лом. За­чи­нив­шись в кабінеті, він фар­бу­вав ву­са, ви­шу­ку­вав си­венькі во­ло­син­ки на го­лові та на бур­цях, за­рум'яню­вав та вирівню­вав на що­ках нерівний, пля­му­ва­тий при­род­же­ний рум'янець, за­ма­зу­вав пуд­рою кож­ний ма­ле­сенький при­щик, кож­ну плям­ку та цят­ки лас­то­вин­ня на лиці, кож­ну цят­ку навіть на шиї, на ву­хах. В той час ніко­му не мож­на бу­ло вхо­дить до кабіне­ту. Він гри­мав на те­щу й на Люб­ку, щоб во­ни не веш­та­лись в кабінеті та не за­ва­жа­ли йо­му буцімби­то пе­рег­ля­дать па­пе­ри. Слуг він так са­мо га­няв з кабіне­ту, кри­чав, ла­явсь і тро­хи не да­вав по­по­ти­лиш­ників.

Елпідифор Пет­ро­вич був син київсько­го уря­дов­ця. Йо­го батько пе­рей­шов на служ­бу в Пе­тер­бург ще як він був в се­редніх кла­сах гімназії. В Пе­тер­бурзі він дов­чив­ся в гімназії й скінчив на­уки в універ­си­теті. Там він і на служ­бу пішов по кан­це­ляріях, потім не­дов­гий час слу­жив в Вятці та в Пермі і знов вер­нувсь до Пе­тер­бур­га. У Київ йо­го прис­ла­ли на знач­не місце: він був на­чальни­ком над тюр­ма­ми в гу­бернії.

Елпідифор по-офіцерській цок­нув за­каб­лу­ка­ми, привітавсь до гос­тей, не зги­на­ючи цуп­ко стис­ну­то­го гор­се­том ста­ну й навіть не по­вер­та­ючи го­ло­ви. На йо­го ус­тах май­нув осміх до гос­тей, буцімто він був їм ду­же ра­дий. Але той осміх був уда­ва­ний. Цьому сто­лич­но­му уря­дов­цеві не ду­же при­па­да­ли до впо­до­би обидві провінціальні ле­пе­ту­хи че­рез їх язик та «сільську вульгарність», як він ка­зав Любі по­таєнці од ма­ми.

Дами посіда­ли в крісла. Елпіди­фор Пет­ро­вич побіг в при­хо­жу й виніс звідтіль за­куп­ку. Він роз­гор­нув її й по­дав Любі чу­до­ву брон­зо­ву бон­боньєрку, пов­ну кон­ди­терських кон­фектів, на взір ніби ма­ли­ни, горішків, ріжків та уся­ких гальок.

- Це тобі, Лю­бо, пре­зен­тик. Иду я Хре­ща­ти­ком, а в вікні ки­ну­лась мені в очі оця чу­до­ва скринька, уся про­зо­ра, ажур­на, ще й на ніжках. Я й зга­дав за те­бе, - ска­зав Елпіди­фор.

- Спасибі, спа­сибі! Яка чу­до­ва скриньочка! ніби пле­те­на з брон­зи, все­ре­дині обк­ла­де­на чер­во­ним па­пе­ром, чи то пак… ат­ла­сом. Гар­ненька річ! - ска­за­ла Лю­ба й ко­кет­но крут­ну­ла го­ло­вою, ще й лип­ну­ла очи­ма на Елпіди­фо­ра, не­на­че блис­кав­ку ки­ну­ла.

- Прехороша, ху­дож­ня річ! - ска­за­ла Ме­ла­ся, вхо­пив­ши в ру­ки скриньочку й ог­ля­да­ючи її звер­ху і зспо­ду.

Елпідифор Пет­ро­вич не пішов, а не­на­че пос­ковз­нувсь по лис­ню­чо­му пар­кеті, вхо­пив стілець, ніби ки­нув йо­го пе­ред сто­лом і сів на­суп­ро­ти паній по­руч з Люб­кою. Усе це він зро­бив плав­ко, жва­во й зруч­но, не­на­че про­вор­ний мо­ло­денький гу­са­рин-арис­ток­рат.

Лиснючий гар­ний са­лон прис­та­вав до ви­пе­ще­но­го та підмальова­но­го Елпіди­фо­ра, а він своєю пос­тат­тю прик­ра­шу­вав са­лон. Цей сто­лич­ний уря­до­вець не­на­че вро­див­ся й зріс се­ред розкішної обс­та­ви яко­гось ба­га­ти­ря мільйон­щи­ка або й маг­на­та. Панії, оче­ви­дяч­ки, ми­лу­ва­лись ним і йо­го делікат­ни­ми ма­не­ра­ми. Лю­ба кру­ти­ла го­ло­вою та пус­ка­ла очі під лоб або зир­ка­ла ни­ми ско­са на Елпіди­фо­ра й при йо­го нез­нач­них жар­тах сміялась ве­се­ленько, дрібненько, але роб­ле­но, не­на­че си­па­ла срібним го­рош­ком та пер­ла­ми по склі.

- А знаєте, з ким я оце стик­нув­ся в кон­ди­терській?

- З ким? Мо­же, з ма­дам Оно­ре? - спи­та­ла Лю­ба.

- З товс­ту­лею Загірньою. Вход­жу я й бе­ру оцю бон­боньєрку з при­лав­ка. А во­на са­ме тоді ко­ло при­лав­ка виб­ра­ла кор­жи­ки та пи­рожні й скла­да­ла в ко­шик. Але по­чув­ши мою роз­мо­ву, це не­по­вер­тай­ло рап­том обер­ну­лось до ме­не, та так нез­руч­но крут­ну­лось, що за­че­пи­ло ко­шик з пи­рож­ни­ми. Ко­шик геп­нув до­до­лу, - кор­жи­ки й по­роз­ко­чу­ва­лись, а кре­мові пи­рожні - ляп­ну­ли та й розлізлись ква­шею по підлозі. А ця ше­ре­па як заґвал­тує: «Ой-ой-ой! оце клопіт! оце так оказія! Ох ли­шенько! Пев­но, по­за­ма­зу­ва­лись усі. Ото яка шко­да!..»

- Хі-хі-хі! хи-хи-хи! - пус­ти­ла сміх го­рош­ком Лю­ба, ще й го­лов­ку од­ки­ну­ла на­зад, щоб по­ка­зать білі зу­би.

Мелася теж за­ре­го­та­лась. Обидві ма­тері й собі засміялись. Панія Загірня бу­ла в їх сміхо­ви­щем. Елпіди­фор завж­ди піднімав її на смішки та на жар­ти і цим тішив своїх паній.

- «Ой, го­ренько моє!» - пе­ред­раж­ню­вав далі Елпіди­фор панію Загірню й по­ка­зав, як во­на роз­чепіри­ла пальці та присіла, щоб по­виз­би­ру­вать в ко­шик на­куп­лені ла­сощі, і як во­на все бідка­лась та оха­ла.

Елпідифор вмів штуч­но пе­ред­раж­ню­вать лю­дей, бо був на вда­чу шту­кар. Він навіть ма­лю­вав на знай­омих і дам, а най­більше на че­ре­ва­тих і вагітних, ду­же смішні ка­ри­ка­ту­ри: то за­ди­рав їх кир­паті но­си вго­ру, то прис­тав­ляв їм здо­ро­вецькі жи­во­ти, то за­ко­пи­лю­вав спідні гу­би, то роз­тя­гу­вав су­хор­ля­вих на зра­зець дра­би­ни та чаплії. Під однією підпи­су­вав: «Сар­ра Бер­нар у Києві», під дру­гою - «Папісса Пія IX на По­долі». За це панії не ду­же лю­би­ли йо­го й тро­хи бо­ялись. Ма­люн­ки, ду­же вдат­но й штуч­но на­мальовані, хо­ди­ли по ру­ках і роз­ва­жа­ли знай­омих.

Текля Опа­насівна й Ме­ла­ся вста­ли.

- Час нам йти! - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна до доч­ки.

- О, не час-бо! Ми вас не пус­ти­мо без обіду, - про­мо­ви­ла Таїса Андріївна.

- Зроду-звіку не пус­ти­мо! - крик­ну­ла Лю­ба і вхо­пи­ла Ме­ла­сю за ру­ку.

- Та ви ж для нас не го­ту­ва­ли нічо­го зай­во­го на обід! Ми гості ви­пад­кові, - ска­за­ла ма­ти.

- Нічого - те! На­ша ку­хо­вар­ка нас­та­че їжі на всіх нас. Сьогодні в нас го­ту­ють чо­ти­ри пот­раві. Нас­та­чи­мо по­жив­ку на вас обох, - про­си­ла ста­ра ха­зяй­ка.

Люба на­хи­ли­лась до Ме­ласі й по­шеп­ки на ву­хо ска­за­ла:

- Сьогодні в нас обіда­ти­ме од­на ціка­ва осо­ба. Миш­ка Ула­се­вич, - мо­же, й же­них трап­ляється тобі… При­най­мні по­ба­чиш. Ду­же ціка­ва й ве­се­ла осо­ба! Зос­танься бо!

- Знаю вже, знаю, що то за сек­рет ото ше­по­чеш! - обізва­лась ма­ти. - Зос­та­вай­ся на обід, Ме­ла­сю! Не бу­деш жал­ку­вать! Ми зап­ро­си­ли на обід на­шо­го завсіднього парт­не­ра й давнього знай­омо­го. Ду­же ве­се­ла лю­ди­на. Вар­то поз­най­оми­тись і по­ди­виться.