Віртуалка - Ликович Ірися (книги онлайн полные txt) 📗
Увечері ж ми всі забагато випили. До сьогодні пам’ятаю оту фатальну сцену, котра безпощадно розітнула наше вимріяне кохання навпіл. Іґарюша готується розповісти анекдот: спочатку ще випиває одним хилом, мов воду, горілку, відразу зачерпує ложкою салат, підносить його до рота і раптом, о жах, бачить чиєсь тонке волосся. Його пересмикує:
– Діана! Ви что – на палу еті памідори рєзалі?! Змовчати йому не дозволяє виховання. Я зніяковіла, проте німувала.
Гості також вдали, ніби не почули сказаного, а він же чекав на підбадьорюючий смішок Орхана, поглядом випрошуючи його підтримку. Але той біля своєї рудоволосої дружини навіть не подав вигляду, що почув мого напівсуженого. І тоді, на хвилі емоцій, адже Іґарь так рідко брав слово, він взявся розповідати той злощасний анекдот, що закінчується запитанням поручика Ржевського до Наташі Ростової:
– Наташа, а вас кагда-нібуть білі па піздьонкє лапатай?
Тоні, мене навіть зараз пересмикує від цієї фрази. Літати високо для мене було небезпечним не тому, що могла боляче гепнутися, а хіба що через те, що часто до мого розуміння не долітали найпростіші слова, кинуті із його Землі. Але того вечора він справді вимовив оту кінцівку. І я просто не знала, куди сховати погляд. Нервово кидала ним, мов став він проекцією загнаного зайця, з одного кутка в інший. Па піздьонкє лапатой. Іґарюша. Вєдмєжонок. Вєдмєдь. Лапатой. Па піздьонкє.
Ошелешена, мов ошпарена, вийшла на балкон, аби вимацувати сірість затягнутого темінню міста. Нічний Відень… Я любила бути в його полоні. Часто, чекаючи на Вєдмєдя з вечерею, включала іспанську інструменталку і під її бренчання вслухалася у гул автомобілів.
На балконі все ще стояла ледь тепла грильниця. В одному з вікон у будинку навпроти якийсь хлопчина, мабуть студент, уже другий рік поспіль, щотижня, у вихідні, займався коханням, не зашторюючи вікон. Підозрюю, що у його квартирі взагалі не було фіранок. Як каже моя мама: ви (тобто я) люди іншого покоління – не прасуєте одяг і не перевдягаєтеся у відведених для того місцях.
Млявий холод поволі заповзав під одяг, але мені було байдуже. Бо накрило мене таким гидотним відчуттям, ніби в животі викручує перед місячними, тільки тепер той вижмаканий руками дощовий черв’як розповзався по всьому тілу.
За мною вдихнути свіжого повітря вийшла Таня.
– Па піздьонкє лапатай, – хихикнула вона. – Ти відєла, какоє вираженіє ліца било у Архана? Лапатай. Хі-хі.
Не маю звички відсікати людей. Але її, Таню, сприйняла, як ту, котра була свідком краху моєї мрії. Своїм сміхом вона зробила мене вразливою, мов оголений нерв. І я не змогла їй цього пробачити.
Тоні, ти можеш уявити мій тодішній стан: вона стоїть біля мене, рудизни її волосся у сутінках уже не видно, але я відчуваю всю її напружену постать: тіло, яким коливається злорадний сміх. І я біля неї така незахищена, така небоєздатна, вибита з колії, самотня. І тільки нове осяяння у глибині мого нажаханого мовчання, що Вєдмєдь для мене насправді terra inkognita. І я б ніколи не пізнала його справжності.
Того вечора ми остаточно посварилися вперше і востаннє. Та й то сварилася я. Хоча це і сваркою не назвеш. Іґарь ніколи не мав сміливості сказати людині в очі те, про що думав. Ну що ж: якого вибрала – такого і мала. Ніхто ж мене до Відня не випихав. І я вдячна моїм батькам, що вони з таким титанічним розумінням поставилися до вибору вісімнадцятилітньої доньки-одиначки, котрій усе-таки лаштували кар’єру студентки, магістрантки, а в ідеалі – докторантки. У всякому разі – бажаючи мені чогось більшого, ніж досягли вони. Ні, вони не перечили мені, розуміючи, що свою долю мушу вибрати і будувати сама. Так, як будували її вони, ідучи за покликом переповнених коханням сердець. Мабуть, тільки тому, маючи прекрасний досвід, вони дали мені можливість кохати Ігоря до нестями, впиватися ним, бо хотіли, аби і я пізнала оте чаруюче кохання, яким, мов плівкою, огорнули вони своє життя. Рятуючись ним спочатку від київських злиднів, а потім від косих поглядів франкфуртців. Хто ж бо міг знати, що серце мого супергероя порожніше бездонної прірви. Та у прірви на дні чатує не загадка, а темінь. Із його ж дна я хотіла почерпнути світлих почуттів.
Тоні, я знаю, тобі кортіло побільше чути про батьківщину моїх батьків. Країну поза Євросоюзом, куди ти не спрямовуєш керма свого каміону. По-зворушливому смішно звучало одного разу для мене твоє прохання розповісти про побачені мною там барви. І я переповідала тобі про веселкову красу таких по-різному захоплюючих краєвидів. Ти смакував мою розповідь так, ніби всотував із серця до серця піщану картину й оживляв її у собі такою, якою бачу її я, коли навіть не заплющую очей.
Але мені була важливою моя сповідь. Тому я ліпила для тебе віденську історію.
…Дотепер не знаю, що коїлося у мені, чому саме таку роль обрала для себе того вечора. Захисна реакція? Пригадувала, що у ліжку захотіла рольової гри. Тієї ночі бачила себе повією, його ж – клієнтом.
Можливо, моя підсвідомість мстила йому бодай вигаданою брутальністю? Чи, може, моє тіло, котре знало і відчувало більше за мене (бо ж я вперто не помічала дійсності), ґвалтувало таким робом нас обидвох, тим самим сигналізуючи мені про небезпеку? Чи, може, то, як у справжніх повіях, у мені волало «над я» – благання любові? Пам’ятаю тільки, що тоді шепотіла: «Ну ж бо, я хочу бути тією гулящою, до якої ти їздив на автобан А14. Я – вона. І це ти до мене чотири тижні поспіль навідувався до рожевого будинку за містом».
Через необачність сам же мені розповів про короткий бордельний роман ще за часів свого першого шлюбу.
Ми не пережили нашої першої сварки. Моя віра похитнулася аж під самим коренем. І Іґарюша, мій вередливий Вєдмєжонок, злякався конфліктів. Він не зміг би ніколи прийняти у мені себе справжнього. Йому потрібна була моя засліпленість, аби завжди залишатися для нас на висоті.
І вже після тієї ночі, коли я п’яно белькотіла йому про найкращих та найгірших клієнтів, після тієї ночі, сидячи в літаку, що стрімко наближався до Львова (мали з батьками «сімейну відпустку»), я, летячи туди сама, бо родичі уже тиждень як відпочивали без мене на Закарпатті, згадувала те, на що раніше навіть не звертала уваги, бо любов моя була до очманіння зашореною. Крутилося у думках, як ми взимку гуляли біля розцяцькованої велетенськими гірляндами Ратуші, у наших наплічниках були ковзани, ми, розчервонілі і радісні, пили глінтвейн, зігріваючи руки керамічними горнятами. То були чудові передсвяткові миті. І тут Іґарюша, по клавши трунок на дерев’яний стіл, простягнув мені свою руку і, тріумфуючи, очікуючи мого захоплення від його дотепності, сказав:
– А у тєбя єсть саперніца. Хочешь, я пазнаком-лю тєбя с разлучніцей? Знакомся – ета Дуся Кулачкова…
Наївна, не звикла до вульгарності, я спочатку навіть не в’їхала, про що йдеться. Стояла, дивлячись на нього квадратними очима, ладна розплакатися й розсміятися водночас, аби тільки не виявити, що він, мій неповторний Вєдмєдь, має Дусю, іншу… жінку… А він хихотів, задоволений тим, яке враження справив на мене. І на мить для мене зник шум Weinachtsmarkt-а. Всі продавці з їхніми милими дрібничками просто замовкли. Його жарт вийшов на славу, бо я не тільки не второпала, а ще й налякалася. Того вечора мені не хотілося тримати його за руку. За Дусю. Кулачкову.
Свіжа, сповнена позитивних емоцій, проте з крижинкою в серці, повернулася я до Відня, аби нікого там не застати. І глибоко, усім серцем та на повні груди вдихнула пустку нашої маленької квартири. А далі, через кілька тижнів, тремтячим від болю, образи та нерозуміння голосом запитати його посередництвом телефонної слухавки:
– Ти зраджував мене протягом наших прекрасних двох років?
Й у відповідь уже з Італії, крізь відстань проказав він до мене те, що може тільки вбивати цинічністю реальності. Тоні, я пам’ятаю, ти любив, коли я розповідала, насичуючи історії барвами, ніби малювала. Для тебе був важливим кожен відтінок, і навіть тінь для тебе не була просто сірими обрисами, а чимось живим, що також міняло свої кольори. Тому тільки для тебе, любий Тоні, я кажу, що його слова вилилися з апарата зеленою гіркотою до мого вуха. Воно навіть боліло після того ще день, бо не хотіло транслювати до мозку його цинічної відповіді:
