Віртуалка - Ликович Ірися (книги онлайн полные txt) 📗
– Толька в самам началє, Діана. Знаєш, патом как-та нє смог. Будта атрезало. Ну а сейчас… ти же сама панімаєш…
У ту зовсім не слушну мить, тримаючи в руках слухавку, я раптом побачила перед собою Алєга, маминого родича з Сибіру. Він приїздив до нас, коли я мала років сім. Алєг часто бавився зі мною. Пам’ятаю, у моїй дитячій уяві його синя витатуювана оголена жінка на лівій руці була чимось надміру забороненим, тим, про що не говорять маленьким семилітнім дівчатам, коли підіймають їх і кружляють ними над землею: оті майже дорослі двадцяти-семилітні алєгі знають, що дівчатка носять у собі прихильність до далеких родичів, але не знають, що у дітей часто прокидається перша, ще зовсім не сформована еротичність ще до шести рочків.
Я тоді чомусь згадала Олега, котрий на прощання міцно стис мене в обіймах на вході до аеро порту і, навіть не здогадуючись, що він у моєму житті – перша втрата, поцілував у дитяче, закрите ріденькою чілочкою, чоло.
Знаєш, Тоні, то вже в Іспанії, проводячи паралелі, я докумекала, що, можливо, мої почуття до Іґарьочка з Омська були продовженням незакінченої любові до Алєга-сибіряка. І що, можливо, саме його, Іґарюшина вимова, так схожа на Алєгову, привернула тоді мою увагу, витягнула із закиданої крихітними піщинками минулого підсвідомості оту дитячу, сподіваюся, єдину за життя, безпорадність, ту, котру я ще тоді ані зрозуміти, ані пояснити не могла, і накинула її на іншого росіянина в надії завершити щось, що все ще не зазнало кінця.
«Патом как-та нє смог…», а ми саме качалися з Олегом по зеленій траві у котромусь із парків Франкфурта. Тоні, та трава вже тоді пахла мені тим, що так ревно прививали мені своїм прикладом батьки. Вона носила запах кохання.
Наступного ранку, після силоміць нав’язаної та невдало виконаної ролі клієнта, Тоні, він відвозив мене до аеропорту. Мої відвідини прабатьківщини вже давно були запланованими, а квиток – заздалегідь куплений батьком. Іґарюша насуплено мовчав, тримаючись за кермо, мов за рятівний круг. Я ж, перебираючи в руках ремінець моєї сірої торбинки, наважилася сказати оте завуальовано-агресивне:
– Іґарюша, все, що я роблю, чиню тільки з думкою про тебе.
– А я чо – прасіл тєбя? – злісно висичав він крізь завжди по-хворому блискучі губи.
І я вже тоді підсвідомо розуміла, що воно, ось це створіння, це кохане ведмежа, ну нє твайо воно, нє твайо, дєвушка, але відпустити боялася, бо боялася покинути ось так просто і банально мрію кольору шкіри своєї майбутньої дитини, донечки, його кровинки, про яку я потай і вголос мріяла майже щодня.
Але він був холодний і невблаганний. Між нами, на перший погляд, нічого не трапилося, точніше, ми не сказали одне одному нічого жахливого, нічого, що могло би свідчити про конфлікт. Просте, здавалося б, непорозуміння. Перша сварка. Тоні, якщо тобі це так важливо, то вона була темно-синього кольору холодного й осіннього Чорного моря.
І хоча я засумнівалася в Іґарьочку, та це були ще тільки перші хвилі мого коливання. Їх можна було заспокоїти, мене – як малу дитину, саме таку, про яку я мріяла, аби зміцнити наш союз – заколисати. Та, мабуть, досвідченіший за мене чоловік знав, що приспати – це не уникнути майбуття. І він, уже розлучений, покинутий, не міг не боятися мого винурення із стану закоханого сну.
Блін, як важко бути людиною, котра не знає компромісів, подумалося мені, а вголос, переповнена безсиллям, люттю, нерозумінням нас обидвох, ображена, майже прокричала голосом раненої дитини:
– Та почеши свою єдину борозенку Дусєй Кулачковой, кретин!
Я не знала себе такої. Жодного разу не підвищувала тону. Ні в батьківському домі (там не було потреби), ні у школі (там не було сміливості, бо ж пам’ятаю, що були й інші діти емігрантів, котрі поводилися не так, як я, – вихована м’якохарактерними батьками, такими, котрі не вміли твердо протистояти обставинам і навіть тут, у світі вільних людей, маючи уже німецьке громадянство, відчували себе ніким іншим, як азюлянтами), ні в жодному разі у нашій із ним хаті. Нажахана, я мовчала, давлячись сльозами та шмарклями, котрі так і лилися з мене, непрохані. Мені так хотілося, аби він простягнув до мого коліна свою блідо-синюшну руку, пройшовся моєю запакованою в джинси литкою, зробив шкіру вкотре гусячою, поділився своїм теплом. Цей жест міг би врятувати нас, я би стала колишньою. Бо чекала від нього тепла не тільки в обмін на моє, чекала на його руку, котра підтримає мене, не дасть пірнути у лоно мимовільної, у принципі дурноверхої та порожньої по своїй афективній суті, агресії.
Та він не шукав примирення. Здається, він, мій Мєдвєдь, носив у собі розлуку вже давно. Він не міг не знати, що трапиться після мого повернення до Відня. Але по-зрадницьки не говорив мені нічого, я ж просто відчула його. Не знаючи, що коїться, просякнувшись його настроєм, котрий щось роздирав у моїм сприйнятті дійсності, не знала, що мені чиниться, і кидалася врізнобіч, шукаючи бодай у якомусь із мізерних куточків брудний гачок для такого потрібного мені кохання.
І тоді він, коли ми саме виїздили за місто у напрямку Flughafen Schwechart, коли я так чекала доторку його руки, враз обпік мене, використовуючи мої ледь не дитячі роздуми проти нас із ним:
– Діана, аб’ясні, – тільки й спромігся сказати, – как ти відіш сваю дальнєйшую жизнь, как украінская націаналістка с русскім?
Він майже переможно мовчав, вдивляючись у рятівну смугу автобану. І це ж треба, так, мабуть, довго вигадував якийсь аргумент, котрим би міг виправдати себе і свою поведінку, що таки нічого путнього не знайшов, Вєдмєжонок! Я ж, на відміну від нього, котрий приїхав до Німеччини з молодою дружиною, із котрою і шлюб, власне, узяв через те, бо ж знав, що батьки її готують документи на виїзд; народилася у Франкфурті-на-Майні – місті нічних метеликів, казино, хмарочосів та казкового і дивного денного спокою у безкінечних парках. У гімназії нам не прищеплювали націоналізму. Ми не сміялися із єврейських дітей, гралися з темношкірими та азіатами. І моя любов до України хоч і була щирою, проте не набагато відрізнялася від любові до, скажімо, Нової Зеландії. Різниця була хіба що у тім, що мала я за батька українця та ще й українською мовою завдяки його допомозі та навчанню у суботній вечірній українській школі при церкві володію досконало. Але ж так само я володію німецькою, англійською та французькою. Трохи гірше розмовляю російською, бо її навчилася у дворах між тісними рядами багатоповерхівок. Російська була для нас вуличною мовою, мовою винайнятих напрокат фільмів та блатної музики, котра завжди лунала з автомобілів грузинських та вірменських хлопчаків.
Як я мала реагувати на його безглузді закиди, Тоні? Плакати? Сльози на нього не діяли. Він зачинявся тоді в собі, і назовні вислизали тільки по-агресивному злі бісики його погляду. Я не плакала. Я також розглядала дорогу автобану. Вона вилискувала дощем, який випав під ранок, саме після того, як я робила невдалу спробу примирення: проститутка і клієнт…
І коли він уже не хотів моєї присутності у його житті, то що ж я могла зробити? Хіба що відпустити і не набридати дзвінками, листами чи докорами. Хоча спочатку, зізнаюся, я таки намагалася вплинути на нього сльозами та вигаданими хворобами. Не діяло зовсім нічого. Він був занадто хитрим, занадто товстошкірим та непробивним, аби довіритися іншій людині і відкрити для неї себе без страху бути не прийнятим. Був заслабким, аби з’ясувати стосунки і мирно розійтися. Вєдмєжонок, Іґарюша, Іґарьок, Дуся Кулачкова – він утік. Просто. Банально. Без зайвих викрутасів та вибачень. Утік, коли я поїхала в Україну. Боже, це ж треба бути таким підступним! Ще недавно ми купляли наповнені озоном рожеві повітряні кульки. Я потім зв’язала їх докупи і пустила в небо. І вони, тріпочучи гумовими боками, підіймалися у височінь, а потім таки зникли в небокраї. Ми ще чомусь так радісно сміялися, а вже потім, в аеропорту, перед контролем він сказав мені по-змовницьки довірливо:
– Будь аткрита міру, Діана.
