Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович (читаем книги онлайн .txt) 📗
Підбігла група озброєних солдатів.
– Відведи машину з дороги он туди… – показав рукою унтер-офіцер.
Ожогін намагався пояснити, що на спущених балонах їхати не можна.
– Вилазьте! Швидко вилазьте! – наказав унтер-офіцер.
Ледве Кібіц і друзі вийшли з машини, як пролунав категоричний наказ:
– Туди її… до бісової матері…
Солдати, як здалося Микиті Родіоновичу, з неприхованим задоволенням схопилися за маленьку малолітражку, перевернули її кілька разів і звалили в кювет.
– Що робиться! – тільки й зміг прошепотіти пригнічений Кібіц.
– Ходімо пішки, – запропонував йому Ожогін.
– Не пустять.
– Тут не пустять, – пройдемо в іншому місці, – втрутився в розмову Грязнов, який до цього мовчав.
Кібіц погодився. Вони пройшли назад і звернули в перший, що трапився, провулок.
Попереду почулися гуркіт і брязкіт: у місто йшли танки. Біля двох десятків машин з витягнутими гарматними стволами промчалися на великій швидкості, піднявши густу хмару пилюки.
У провулку теж стояв автоматник. Він пропустив Ожогіна, Грязнова і Кібіца мимо себе, але попередив, що далі теж стоїть патруль.
– Тоді й іти нема чого, – розчаровано сказав Кібіц.
– Нічого, ідіть. – І автоматник шепнув на вухо пароль.
На запитання Грязнова, що трапилося в місті і чим викликана тривога, німець розповів, що під час бомбардування аеродрому партизани підірвали водокачку на станції, казарму, де розміщався батальйон есесівців, вчинили наліт на комендатуру і підпалили її.
– Звідки тобі це відомо? – спитав Кібіц, як завжди, різко.
Солдат гмикнув:
– «Звідки»! Я спав у казармі, і якби випадково не вийшов, то й мені був би капут. Усе завалилося!
– А багато їх, партизанів? – спитав Ожогін.
– Диявол їх знає… Не бачив жодного… Обер-лейтенант сказав, що партизани проникли в місто, і наказано всіх затримувати. До ранку повинні виловити.
Трійка знову пішла вузеньким провулком. На сході вже світало, і можна було розглядіти фасади будинків.
Невже партизани Кривов'яза зробили наліт на місто? У практиці бригади Кривов'яза траплялися випадки, коли партизанів спеціально повідомляли про час бомбардування того чи іншого об'єкта. Вони підтягували до цього об'єкта сили і, коли серед ворогів зчинялася паніка, робили наліт. Те саме, можливо трапилося і сьогодні.
Якщо партизани ще перебувають у місті, чи вдасться їм без великих втрат прорватися крізь гітлерівців, що оточили місто кількома кільцями?
Обмінятися думками вголос друзі не могли: з ними був Кібіц. Він ішов посередині, викидаючи вперед свої тонкі, з великими ступнями ноги і низько схиливши голову.
На Адміністративній вулиці Кібіцу зустрівся знайомий офіцер-есесівець. Незважаючи на очевидне небажання офіцера вступати в розмову, Кібіц після привітання вхопив його за рукав і спитав:
– Невже в місті партизани?
Щоб відчепитися від настирливого знайомого, офіцер відповів:
– У місті паніка, а не партизани. А паніка – це ще Гірше. Поки що жодного партизана ніхто не бачив, а базікають…
– Але вибухи, але підпал комендатури… – почав Кібіц.
– У місті і без партизанів багато головорізів… Пробачте, я поспішаю. – Офіцер козирнув і швидко зник.
Коли Ожогін і Грязнов підійшли до свого будинку і сказали про це Кібіцу, він незвичайно ввічливо попросив провести його до квартири – сам він не наважувався продовжувати шлях.
Розв'язка, що наближалася, не хвилювала Юргенса. Перед очима все частіше й частіше вимальовувалось дробове число «209/902».
Викликавши на ранок Ожогіна, Юргенс розпорядився приготувати постіль і почав роздягатися. Лягаючи, він кинув служнику:
– До восьмої не будити. – І, щось згадавши, додав: – Хіба тільки, як будуть шифровки.
Поспати Юргенсу вдалося не більше двох годин. Його збудив служник, який доповів, що з'явився Кібіц з телеграмою. Юргенс трохи розплющив очі і сказав провести його в кімнату.
Кібіц подав шифровку. Текст був настільки несподіваним, що Юргенс швидко підвівся і сів, звісивши міцні волохаті ноги, і почав перечитувати.
«Негайно евакуюйтесь місто вказане мною карті крапка Вагон виділений кома причеплять до будь-якого ешелону крапка Строк одна доба крапка Марквардт».
Сон миттю зник, але шифровка ще не давала підстави порушувати раз і назавжди заведений розпорядок дня.
Проробивши на очах у Кібіца кілька гімнастичних вправ, Юргенс розпорядився принести воду для обтирання.
– Зі мною вночі трапилася неприємна пригода, – почав Кібіц, бачачи бадьорий настрій начальника.
– Тобто? – спитав Юргенс, роздягаючись догола.
Кібіц розповів.
– Наплювати на машину, вона вже не потрібна.
– Я не про це кажу…
– А про що?
– З німцями коїться щось незрозуміле… Втрачені віра, дух… усіх охопила паніка… Навколо неподобства, які півроку, три місяці тому навіть уявити не можна було…
– Не перебільшуйте, – сказав Юргенс, хоч сам упевнився в справедливості слів Кібіца. – Взагалі все це дурниці. Завтра нас тут не буде… – Він закрутив навколо шиї махровий рушник, піднявся на носки, розвів руками і зробив глибокий вдих.
– А ви гадаєте, що там буде краще? – збираючись іти, спитав Кібіц.
Юргенс пильно подивився на Кібіца. Йому почав набридати його занепадницький, песимістичний тон. Нічого не відповівши, він пішов у ванну.
Без двох хвилин вісім служник відчинив Ожогіну двері і провів його без усяких затримок до кабінету Юргенса.
Микиту Родіоновича вразило безладдя, що панувало в будинку: все свідчило про спішну підготовку до від'їзду. На столі лежали зв'язані великими пачками справи та різні папери. Посередині кабінету возився працівник комендатури, вкладаючи пакунки у два довгі ящики з-під гвинтівок. Карти зі стін були зняті, килим, що застилав усю підлогу, прибраний, оббивка з шкіряного дивана зідрана, завіски і драпіровки зникли.
Юргенс сидів на стільці біля розтопленої грубки і кидав у яскраве полум'я аркуші паперу, купи якого лежали поруч. Прихід Ожогіна його не збентежив. Продовжуючи своє заняття, він сказав:
– Добре, що прийшли вчасно. О двадцятій ноль-ноль разом з Грязновим будьте з речами на вокзалі. Сподіваюсь, ви розумієте мене? Час від'їжджати. Ешелон відійде о двадцятій годині тридцять хвилин. Я буду, біля комендатури. Можна було б взяти вас у свою машину, але це незручно. Ідіть збирайтеся. Поїдете в Німеччину.
XXX
Ні Андрій, ні Микита Родіонович не думали, що справа обернеться саме так. Вони були певні, що Юргенс готує їх до роботи в радянському тилу і залишить при відході німецьких військ у місті. Цей варіант був би. природним.
І Не маючи уяви про справжні наміри Юргенса, друзі не знали, що й думати. Відправка до Німеччини здавалася безглуздям.
Ожогін сидів на дивані, спершись ліктями на коліна, Андрій, схвильований, ходив по залі. Наближався час сніданку. Хазяйка брязкотіла в їдальні посудою.
– Я хочу знати, кому ми будемо потрібні, – питав Андрій, – коли фашисти полетять до біса або полізуть у зашморг? Адже Юргенс готує нас для фашистської розвідки.
Микита Родіонович і сам думав про це. Дійсно, на що розраховує Юргенс? Чому він тягне їх з собою в Німеччину? Чому не використає зручний момент і обстановку, щоб залишити їх тут? Дивно й незрозуміло.
– Питання складне, – сказав Ожогін. – Якщо Юргенс так робить, значить існує якийсь план, нам з тобою невідомий.
– Навіщо ж нам їхати? – продовжував допитуватись Андрій.
Микита Родіонович замислився. Відповісти певно він не міг. Їхати до Німеччини означає відірватися від своїх, втратити зв'язок. Навіщо там будуть потрібні Ожогін і Грязнов, коли гітлерівська Німеччина неминуче буде розгромлена?.. Якщо відмовитись від поїздки, тоді треба вживати термінових заходів – сховатися від Юргенса в місті. Якщо ж вирішити позитивно, то необхідно готуватися до від'їзду.
Микита Родіонович почав одягатись.
– Куди? – здивовано спитав Андрій.
