Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович (читаем книги онлайн .txt) 📗
– До Ізволіна. Треба порадитись… Спробую побачити «Грізного».
Микита Родіонович вийшов, але через хвилину повернувся і попросив Андрія йти за ним на відстані: хоч у фашистів паніка, але обережність не завадить, особливо при візиті до «Грізного»..
Біля будинку Ізволіна стояла німецька, на високих колесах, підвода, навантажена сяк-так зв'язаними вузлами, ящиками, чемоданами. Тряскін і його дружина тягнули на неї старе домашнє манаття.
Самому Тряскіну це заняття, видно, було не до душі.
– Ну, все, чи що? – раз у раз питав він дружину.
– Твоє діло – класти, а не розмовляти! – Мотрона Силантіївна спересердя сунула чоловікові в руки велику банку з-під варення. – Поклади, та так, щоб не розбилася.
Важко зітхнувши, Тряскін почав виконувати і це розпорядження дружини.
Тряскін зрадів зустрічі з Ожогіним і, скориставшись з того, що Мотрона Силантіївна пішла в дім, почав відводити душу:
– Ховатися треба, поки не пізно… Управські вже всі розповзлися, наче воші з покійника. – Він злодійкувато озирнувся. – А ви куди ж?
– На село думаємо податись, тут небезпечно. Кожний дивиться скоса – так і чекаєш, що от-от з-за рогу уколошкають.
– Думаєте, на селі безпечніше?
– Все ж трохи тихше…
У дверях показалася Мотрона Силантіївна з периною. Не поздоровкавшись з Ожогіним, вона гримнула на чоловіка:
– Досить баляси точити! Укладай!
Тряскін знову заметушився біля підводи. Микита Родіонович пройшов у квартиру Ізволіна,
Денис Макарович схвильовано вислухав Ожогіна.
– От новина! Як же так? А я все інакше уявляв собі, – скрушно хитаючи головою, сказав старий: – прийдуть наші, зберемося всі разом, наче одна сім'я… І ось на тобі… Німеччина – не рідна сторона, там ви можете пропасти легше від голки, там ні допомогти, ні порадити нікому.
– Пропасти не пропадемо, як-небудь протримаємось, – сумно відповів Ожогін і попросив зв'язати його з «Грізним».
– Так, це вірно. – Ізволін посміхнувся, встав і потягнувся до вішалки за кепкою. – Ти от що: посидь тут, а я піду. Чекай… Або ні, іди додому, а я повідомлю сам. Може, попрощатись доведеться… Адже розлучимось не на один день.
Ожогін і Денис Макарович вийшли разом. Підвода Тряскіних уже від'їхала. Біля воріт валялися сковорода і розбита банка з-під варення.
Ізволін завернув за ріг і швидко пішов вузеньким провулком.
– Ну, що? – Андрій кинувся до Микити Родіоновича, наздогнавши його біля дверей будинку.
Ожогін зітхнув:
– Поки що нічого.
– Як нічого?
– Денис Макарович спробує побачити «Грізного».
Микита Родіонович розумів стан друга. Зараз, коли підходили до міста рідні радянські війська, коли наближався час радісної зустрічі, сама думка про поїздку до Німеччини викликала протест.
Андрій сів на стілець і почав розпаковувати майже укладений чемодан.
– Ти що? – здивувався Микита Родіонович.
– Не їдемо, – рішуче відповів Андрій. – «Грізний», безперечно, запропонує залишитись. Який глузд у цій поїздці?
Андрій виймав з чемодана речі і розкладав їх на столі.
– Даремно ти це робиш, – сказав Микита Родіонович. – Може зайти хто-небудь від Юргенса або він сам. Побачивши, що ми не збираємось, кожний зробить небезпечний для нас висновок.
Андрій погодився:
– Так, мабуть, вірно… Про людське око треба укласти речі.
Микита Родіонович пояснив, що при будь-якому становищі вони повинні бути готові до від'їзду, тільки куди – поки що невідомо.
Друзі знову взялися за укладання речей. О четвертій годині все було запаковано і зав'язано.
Обідали мовчки, весь час прислухаючись до кроків на вулиці.
Годинник пробив п'яту, потім шосту… Денис Макарович не з'являвся. Андрій не відходив од вікна.
– Що таке? – вже багато разів перепитував він. – Чому не йде Ізволін?
Микита Родіонович курив цигарку за цигаркою.
Нарешті Ізволін з'явився. Він зайшов похмурий, розгублений. Друзі з тривогою дивилися, як він, знявши кепку, поволі прилаштовує її на спинку стільця і витирає піт з обличчя.
– Ну, дорогі хлоп'ята, попрощаємось! – сказав Денис Макарович тремтячим голосом і зробив крок до застиглого від здивування Андрія. – Їхати треба.
– Хто сказав? – сухо спитав Грязнов.
– «Грізний» і Велика земля, – відповів Ізволін, взявши Андрія за руку. – Вашій поїздці надають великого значення.
Андрій відвернувся і пішов до вікна. Денис Макарович похитав головою:
– Знаю, Андрійку, що важко; але нічого не поробиш… Обов'язок вище серця… треба їхати.
Ізволін сів на диван поруч з Ожогіним:
– Іди до «Грізного», він тебе чекає. Сам знайдеш дорогу?
– Знайду.
– А тепер попрощаємось… Бажаю щастя… – Старий встав з дивана, обняв Микиту Родіоновича і міцно його поцілував.
Потім підійшов до Андрія.
Андрій схилив голову, плечі його здригнулися, і він майже впав на груди Ізволіну.
– Кріпись, синку… Все буде гаразд… Найважче вже позаду…
Дотримуючись заходів обережності, Микита Родіонович потрапив, нарешті, в будинок «Грізного».
«Грізний» зустрів його біля дверей сам і, взявши під руку, провів у квартиру. Ні дружини, ні дочки не було.
– В моєму розпорядженні десять хвилин, – сказав він. – Сідайте.
Сіли, як і минулого разу, біля стола, один проти одного.
Хоч день ще не закінчився, «Грізний» мав вигляд стомленої людини.
– Ізволін передав вам рішення? – спитав «Грізний».
– Так.
– Тому візьміть оце. – «Грізний» подав маленький аркушик паперу. – Тут докладкі умови зв'язку. Проштудіюйте їх, запам'ятайте, а папірець знищіть. – Він встав.
Микита Родіонович також підвівся.
– Прошу не забувати того, про що я вже говорив вам, – продовжував «Грізний». – Поведінка розвідника визначається завданням, яке йому дається. Від вас не чекають ні формування загонів, ні диверсійних актів. Ваше завдання – зберегти себе, все побачити, все почути і, якщо трапиться можливість, про все повідомляти. Ви залишитесь людьми німецької військової розвідки і виконаєте все, що вона від вас вимагатиме. А тепер дайте мені вашу руку. – І він міцно потиснув руку Микиті Родіоновичу. – Передайте мій привіт вашому другу, товаришу Грязнову. Бажаю перемоги!
… Ожогін і Грязнов насилу потрапили на вокзал. Він був обнесений трьома рядами колючого дроту, в тих місцях, де були залишені проходи, творилося щось неймовірне.
Автоматникам, що стояли рядами, не під силу було стримати натиск озлоблених солдатів, які тіснили охорону і рвалися в прохід. Коли один з автоматників дав попереджувальний постріл у повітря, почулася лайка, і через кілька хвилин автоматник повис на дроті.
Натовп вдерся на вокзал, заповнив територію станції. Лізли в товарні вагони, на дахи. За кілька хвилин усі ешелони були буквально обліплені людьми.
Друзі пройшли на перон останніми і почали шукати Юргенса. Тільки через півгодини вдалося помітити його масивну постать. Юргенс про щось сперечався з комендантом, енергійно жестикулюючи. Друзі підійшли ближче і поздоровкались.
– Мені потрібно знати, який ешелон піде першим, щоб до нього причепити спеціальний вагон, – говорив Юргенс.
– Тут усі спеціальні, – відповідав комендант. – А який ешелон піде першим, сказати не можу. Бачите, що робиться?
– В цьому винні ви, коменданте, – жорстко сказав Юргенс. – На вашому місці слід було…
– Облиште читати мені нотації! – обірвав його комендант. – Мене і без них нудить.
– Гаразд, – стримуючи гнів, промовив Юргенс. – Скажіть тоді, до якого ешелону причепити мій вагон?
– Чіпляйтесь до будь-якого! – І, оточений десятком автоматників, комендант швидко зник.
Кілька секунд Юргенс стояв у нерішучості, а потім сказав друзям:
– Чекайте мене на цьому місці, я повернусь через півгодини, – і пішов.
Але втриматись на «цьому місці» не вдалося. Хтось із страху чи навмисне кинув слово: «Повітря!» І все прийшло в рух. Тисячі гітлерівців стрімголов кинулися через проходи в огорожі на привокзальну площу, у залізничний парк, де були щілини і бункери.
