Обліковець - Троян Марина (читать книги онлайн полностью .txt) 📗
Славко зайшов до неї вже під ніч. Вона лежала, обійнявши мокру подушку, і чекала спасенного забуття. Хлопець сів біля неї й почав гладити її волосся – так, як батьки гладять маленьких дітей, так, як мама її ніколи не гладила.
– Я провів Ростика й постелив Полі, – тихо відзвітував він. – Завтра вранці я сам відвезу її на вокзал і простежу, щоб автобус не поїхав без неї… А Ростик сказав, що ще зайде до тебе.
– Це була твоя ідея привести його? – схлипуючи, озвучила Міла свою здогадку.
Славко зітхнув.
– Щось же я мусив робити! Образ Ростика висить над тобою, як фатум. Його треба або матеріалізувати, або розбити на дрібні скалки.
Міла притислася щокою до руки чоловіка, роблячи її мокрою й солоною, як покинутий на пляжі рушник.
– Чому мене не можна любити так, як інших? – з відчаєм запитала вона.
– Любов – це не досягнення улюбленця. Це вміння того, хто любить. У тому немає твоєї провини, що тобі попадаються бездарні до любові люди.
– Але ж ти не бездарний, і все одно мене не любиш!
Славко сів на підлогу й обіперся спиною в Мілине ліжко.
– Знаєш, – тихо сказав він, дивлячись у стіну, – я тебе по-своєму люблю, але все одно не так, як тобі потрібно. Мені навіть прикро, що мені не пощастило закохатися в тебе. Як і ти не вибирала, у кого закохатися тобі. Ми обоє вгрузли в таку трясовину, з якої без втрат видертися не вдасться…
25
Наступний день був «днем відкритих дверей».
Учора Славко сказав Мілі, що Ростик до неї прийде, і вона відразу почала чекати. Але прийшов не він.
Першою на порозі з’явилася пишна блондинка з тілом Венери, кучерями Золотоволоски й поглядом Мерилін Монро. Вона була настільки бездоганна, що Міла не могла відвести від неї очей. Що ж тоді говорити про те, як на неї може реагувати чоловіча половина населення…
– Мені потрібен Славко, – мелодійним голосом повідомила Венера, зазираючи Мілі через плече.
– Його немає, він буде ввечері. Щось йому переказати?
– Ні, не треба, – голос гості відразу втратив мелодійність і набув якогось сталевого ляскоту. – Хоча можете повідомити йому, що я заходила.
– А ви хто будете? – перепитала Міла.
– Злата, його дівчина, – відповіла гостя. – А ви?
Очевидно, спочатку Злата сприйняла Мілу за прибиральницю, але потім, зметикувавши, що в такому разі вона не мала б увечері зустрітися зі Славком і щось йому переказати, вирішила це питання з’ясувати.
– Я… – Міла запнулася й добре обдумала свою відповідь. – Його родичка, – ухильно відповіла вона.
В обід несподівано з’явився Славко і, засукавши рукави, узявся за ножі та сковорідки.
– Сьогодні на вечерю прийдуть мої батьки, – повідомив він Мілі та, на її подив, допустив на кухню йому допомагати.
Міла чистила моркву й розмірковувала, як би коректніше до нього підступитися з розмовою про Злату. Ніколи раніше вона не чула ні її імені, ні того, щоб Славко згадував про свою дівчину. І чомусь Славко одружився не з нею, а з Мілою. Тому неважко було здогадатися, що ця історія не набагато веселіша, ніж у неї з Ростиком.
Тут за всіма законами мелодраматичного жанру заявився Ростик.
– Ого, яка ідилія! – покосився він на Мілу. – Він тобі довірив торкнутися своїх каструль?
– Міла досить непогано готує, тим більше, що найкращого вона навчилася від мене! – заявив Славко. – Тому вона достойна такої довіри. Тобі запропонувати кави чи чогось більш ситного?
– Не буду вам заважати. – Ростик ще раз ковзнув здивованим поглядом по Мілі та діловим тоном звернувся до друга. – Я, власне, хотів просити тебе приготувати закуски на мою завтрашню вечірку.
– Знаючи твої вечірки, можна уявити, що кількома десятками бутербродів тут не відбудешся! – прокоментував Славко. І відразу відмовився. – Я завтра буду зайнятий, у мене не вистачить часу скрізь встигнути. Але… ти можеш попросити Мілу. Можу тобі поручитися, що вона впорається не гірше за мене.
Ростик знову дивно зиркнув на Мілу.
– Тоді, – протяжно мовив він, – я заїду по тебе завтра вранці?
Міла кивнула і з закладеними від серцебиття вухами провела Ростика поглядом.
За вечерею Міла була розсіяна й мовчазна. Вона ніяк не зреагувала ні на кілька спроб Славкової матері втягти її в розмову, ні на два-три дошкульні натяки, кинуті в її бік Славковим батьком. Славко взагалі намагався її не займати. Про що там була їхня з батьками розмова, дівчина й не чула.
А розмова була розмазуванням нічого не вартісних відомостей по колу. От тільки неозброєним оком було помітно, що настрій в обох батьків чомусь був піднесеним.
Після вечері батько потягнув Славка «перекурити» на балкон і більш дружнім тоном, ніж від нього слід було очікувати, дав сину пораду:
– Ти хоч одразу не розлучайся! Почекай десь із півроку, бо твій дядько внюхається, що до чого, і відсудить у тебе спадщину.
Славко, хоч і був ошелешений, зреагував незворушно:
– Ти про що? Я не збирався розлучатися.
– Облиш! – вишкірився батько. – Та селючка не має ні пики, ні фігури, вдягається, як страшидло, і навіть говорити гарно не вміє! Ясно, що ви з нею далекі одне від одного, як небо і земля. І ти хочеш, щоб я повірив, що ти одружився з нею через почуття? – Батько скривився, наче на язик йому наклали полину. – Крім того… – понизив він голос і багатозначно глянув на сина, – я чув, що Злата повернулася додому.
При згадці того імені в Славка виникло враження, що його шкіра перетворюється на луску й починає кришитися, оголюючи нерви. Та він зібрав залишки холоднокровності, щоб рівно відповісти.
– Хай би що ти казав, – твердо заявив він чи то батькові, чи то самому собі, – Міла буде моєю дружиною доти, доки сама від мене не піде!
Тим часом мати у вітальні пильно вдивлялася в Мілу. Та думала про своє й всміхалася їй.
Дівчина знала, що пані Тамара намагалася відновити контакт із сином: вона кілька разів обідала зі Славком у його ресторані, пороздавала його візитівки своїм подругам, а ще намагалася переконати і чоловіка, і сина відновити спілкування. Ця вечеря, можна сказати, була її великим досягненням. Тому, незважаючи ні на що, Міла їй усміхалася щиро й відкрито.
Мати теж трохи подумала про своє, а потім, немов капітулюючи, закинула голову на підголів’я дивана, на якому сиділа.
– Я бачу, від вас обох годі чекати якоїсь розсудливості, – тихо мовила вона, наче сподіваючись, що Міла її не почує. – Єдине, що мене втішає – що поряд із сином є людина, здатна його зрозуміти й підтримати. Якби я побачила, що ти вийшла за Славка із корисливих мотивів, я б тебе згноїла! А так я можу втішатися хоч тим, що ти його любиш і дбаєш про нього…
Коли батьки пішли, Міла мало не розридалася. Хіба ж її матері є діло до того, чи любить хтось її дочку, чи розуміє хтось її, чи підтримує?
Добре, що Славко пішов із дому десь провітритися. Міла останнім часом зробилася такою тонкосльозою, що їй за себе було соромно.
На цьому батьківський день не завершився. Серед ночі Мілі подзвонила її мама і «з порога» почала кричати так, що доводилося трубку від вуха відставляти.
– Поля втекла! – верещала Надька, не даючи Мілі часу осмислити почуте. – Подалася до Києва шукати собі кращої долі з якимось Коляном, якого я ніколи і в очі не бачила! А малу покинула на мене!
– Я навіть не знаю… – почала занепокоєна Міла, але Надька не дала їй договорити:
– Вона ж приїжджала до тебе просити допомоги! Якою ж це треба бути черствою, щоб вигнати на вулицю власну сестру? Ну, а тепер маєш! Що, задоволена?
Поки Надька виміщала на ній свою злість, Міла намагалася зібратися з думками.
– Мамо, я приїду, допоможу із Сонькою, – запропонувала вона.
– О, не хвилюйся! – відрізала Надька. – Тепер у мене багато вільного часу, бо ж Борис мене покинув! А що, кому потрібна вимотана дитиною, знервована, неприбрана бабенція, якій і вечерю приготувати ніколи?
Кожне слово було розраховане на те, щоб прибити Мілу до землі і змусити почуватися винною за все, що стається на одному з нею континенті. Надька не уявляла собі, що цієї мети було досягнуто вже одним її тоном.
