Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович (книги бесплатно читать без .TXT) 📗
Але серед самих татаро-монголів та інших кочових племен Золотої Орди на той час (1270-ті роки) було дуже багато людей, які сповідували християнство. Драма цих людей була настільки серйозною ще з часу хана Берке, що їм нічого не залишалося робити, як утікати в суздальську землю, тобто перекочувати з місця на місце в межах єдиної держави. Тим паче, що й сам хан постійно кочував уздовж Волги від ріки Москви до ріки Терек. Є історичні підтвердження цього.
І, як стверджували російські історики, монголо-тюркський люд, який сповідував християнську релігію, «потоком потік» у Московію. Послухаймо одного з них:
«Сховатися від ханського гніву можна було лише серед одновірців усередині своєї держави. Отже, на Русі!.. (Йдеться про суздальську землю! — В. Б.).
І ось почалися виходи на Русь (землю Моксель. — В. Б.) татарських богатирів, які з дитинства навчилися стріляти на повному скаку з тугого довгого лука і рубати легкою шаблею навскіс, від плеча до пояса.
Для князів і церкви такі фахівці військової справи були знахідкою. Їх приймали з розпростертими обіймами, одружували з бояришнями й одразу давали призначення у війська. Татаринові, який приїхав на Москву взимку, дарували шубу, а тим, що прибули влітку, — князівський титул. Довіряти їм можна було спокійно. Шлях назад для них був відрізаний, особливо після 1312 р., коли Узбек запровадив у Золотій Орді іслам» [18, с. 351].
То були роки першого значного поповнення фінських племен тюркським етносом. Навіть у «великоросійських» народних билинах того часу зафіксовані саме такого, татарського типу богатирі.
Цікаво, що в українських народних сказаннях богатирі татарського типу цілковито відсутні. Навіть професори С. М. Соловйов і В. О. Ключевський змушені були це визнати.
«Потік» тюркського етносу припав саме на період зародження і становлення Московії, тобто на 1270–1330 роки. Фактор насичення Московського улусу монголо-тюркським етносом справив винятково позитивну роль для становлення і зміцнення Московії серед інпіих земель Золотої Орди. Він збагатив етнос Моксель більш войовничим монголо-татарським і привніс у це середовище побут і звичаї, значно ближчі й зрозуміліші правлячій еліті Золотої Орди.
Перш ніж повернутися до московських князів, хочу навести ще один замовчуваний факт російської історії. Йдеться про участь суздальських військ і дружин у воєнних діях імперії. Нам сотні років морочили голову про ізольований від Золотої Орди розвиток суздальської землі, особливо Московії. Але й цей міф при докладному вивченні виявиться лише черговою брехнею для облагороджування російської історії.
Не лише татарські баскаки і суздальські князі приводили війська Орди у велике Володимирське князівство — улус, аби наводити державний порядок, збирати данину й карати непокірних. І війська суздальських князів брали не менш важливу участь у внутрішньодержавних сутичках і війнах держави Золота Орда.
Ось факти, виявлені у звичайній літературі, доступній кожному:
1247–1249 роки. Участь військ суздальських князівств у поході Батия проти хана Гуюка. В поході брали участь князі Андрій і Олександр, так званий Невський. Саме після цього військового походу Андрій одержав ярлик на великокнязівський Володимирський престол.
Підтверджувальні виписки подані раніше з книги Л. М. Іумільова «У пошуках вигаданого царства».
1258–1260 роки. «Берке-хан посилав російських ратників у війська (хана) Хубілая» [18, с. 350].
І то був не перший випадок перебування суздальських військ на сході імперії. Підтвердження цього факту можна знайти у праці Г. В. Вернадського «Начерк російської історії», виданій 1927 року в Празі (с. 82). Тобто суздальські дружини при хані Золотої Орди, Берке, брали участь у воєнних діях хана Хубілая під час завоювання імперією Китаю;
1262–1263 роки. «У 1262 році (хан Берке. — В. Б.) почав війну з хулагуїдами за приєднання Азербайджану до Золотої Орди» [9, том 3, с. 236].
У війнах, що велися Золотою Ордою на Кавказі, суздальські, а пізніше московські дружини брали постійну участь. Побачимо це в текстах, поданих нижче;
1269–1271 роки. Суздальські дружини брали участь у військах хана Менгу-Тимура у військовому поході на Візантію — прародительку православної віри, що зайвий раз підтверджує факт перенесення титулу Царя в Російській православній церкві того часу з візантійського престолу на татаро-монгольський;
1275 рік. Суздальські частини у складі татаро-монгольських військ брали участь у військовому поході на Литву;
1270–1278 роки. Війська суздальських улусів у складі ординських військ під керівництвом татарських темників учинили завойовницький військовий похід на Кавказ.
Ось кілька підтверджувальних виписок про ці військові походи:
«Менгу-Тимур, хан Золотої Орди у 1266–1282 (роках). Онук хана Батия. За його правління татари… із союзними (це ж треба, назвали васалів — союзниками! — В. Б.) рус(ькими) (і тут набрехали, тільки — суздальськими! — В. Б.) князями вчинили походи на Візантію (1269–1271), Литву (1275), Кавказ (1277)» [9, том 16, с. 66].
Із цієї виписки видно, як непристойно далі брехали російські комуністи-державники, гірше від «царських письменників історії».
«… інші князі — Борис Ростовський, Гліб Білозерський, Федір Ярославський і Андрій Городецький, син Невського… — повели військо в Орду, щоб разом із Ханом Менгу-Тимуром іти на кавказьких Яссів, або алан, із яких багато хто не хотів коритися Татарам і затято протистояв їхній зброї. Князі наші завоювали Ясське місто… спалили його, взявши велику здобич, бранців, і цим подвигом заслужили неабияке благовоління Хана… ходили й наступного року… єдино виконуючи волю Хана…» [1, том IV, с. 227];
1281–1290 роки. Суздальські дружини в складі татаро-монгольських військ брали участь у військових завойовницьких походах в Угорщину, Польщу, Іран. Усі походи були невдалими, з великими втратами. Тому в російській літературі та історії про них мовиться дуже мало й мимохідь [18, с. 312];
1319–1320 роки. Хан Узбек на чолі татаро-монгольських військ із залученням суздальських і московських дружин вчинив похід на Арран — володіння Хулагуїдів на території сучасного Азербайджану;
1330 рік і далі. Суздальські й московські військові дружини були послані в повалений монголами Китай, де виступали як окремий полк гвардії, представляючи Золоту Орду в церемоніальних торжествах.
«Обмін підданими для військової служби між уділами (улусами. — В. Б.) Монгольської імперії відбувався ще в XIV столітті. Узбек, хан Золотої Орди, як Чингісид, мав у Китаї великі земельні володіння, з яких отримував дохід (до речі, не менші володіння хан Узбек мав і в Московії! — В. Б.). Зате він поставляв зі свого (великого. — В. Б.) улусу воїнів, росіян (московитів. — В. Б.) і ясів, до складу Імператорської (мається на увазі татаро-монгольська імперія. — В. Б.) гвардії в Пекін. Там у 1330 р. був сформований «Охоронний полк із росіян (московитів. — В. Б.), що прославляв вірність» (вірність імперії. — В. Б.). Полк був розквартирований на північ від Пекіна, і в мирний час військові поселенці поставляли до імператорського столу дичину й рибу» [18, с. 350];
1335–1336 роки. Хан Золотої Орди Узбек удруге вчинив похід на Арран — володіння Хулагуїдів на території сучасного Азербайджану, до якого, як завжди, залучив війська Московського князя [9, том 26, с. 483];
1339–1340 роки. За вказівкою хана Узбека ординські й московські війська намагалися підкорити Смоленське князівство, яке на той час не входило до складу Великого Литовського князівства. Похід військ виявився невдалим. Послухаймо М. М. Карамзіна:
«… Іоанн (Іван) Олександрович (князь Смоленський. — В. Б.)… вступивши в союз із Гедиміном (великий князь Литовський. — В. Б.), захотів… цілковитої незалежності… Узбек… відрядив у Росію (Смоленськ до середини XIV століття не входив до складу татаро-монгольської імперії. — В. Б.) Могольського Воєводу Товлубія і наказав усім нашим (московським і суздальським) Князям іти на Смоленськ… Здавалося, що об'єднані полки Моголів і Князів Російських (лише московсько-суздальских. — В. Б.) повинні були одним ударом розтрощити Державу Смоленську, але, підступивши до міста, вони тільки глянули на стіни й, не зробивши нічого, відійшли!» [1, том IV, с. 286–287].
