Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович (книги бесплатно читать без .TXT) 📗
Ми пам'ятаємо: саме через донос князя-московита був страчений великий князь Михайло Тверський. І цілком закономірно, що відплата наздогнала негідника — онука Олександра Невського.
«У наступний рік відправився до Хана Димитрій (старший син Михайла Тверського. — В. Б.). Там вони побачили один одного (Димитрій Тверський побачив Юрія Московського. — В. Б.), і ніжний син (Дмитро. — В. Б.), виразно уявивши собі закривавлену тінь Михайлову (батька. — В. Б.), затріпотівши від жаху, від гніву, — встромив меч в убивцю. Георгій (Юрій Московський. — В. Б.) випустив дух, а Димитрій, учинивши помсту, як на його думку справедливу й законну, спокійно чекав наслідків (рішення хана Узбека. — В. Б.)» [1, том IV, с. 266].
Хан, звісно, став на бік загиблого зятя. Він повелів стратити Димитрія, аби показати всім, що страчувати й милувати може тільки він. Однак навіть хан розумів усю ницість і мерзенність Юрія Московського, тому, «незважаючи на страту Димитрієву, Узбек на знак милості визнав його брата (Олександра Михайловича Тверського. — В. Б.) Великим Князем… Ця грамота писана в 1327 році…» [1, том IV, с. 267].
Як писав російський професор В. О. Ключевський, «московські князі були спритні й кмітливі ділки» і, одночасно, як ми встановили, — великі негідники й мерзотники. Цього разу почав плести інтригу так званий Іван Калита, ще один внук Олександра Невського, брат Юрія Московського (згідно з катерининськими джерелами).
На Твер було нацьковано сина Дюденя, двоюрідного брата хана Узбека — темника Шевкала.
Твер на чолі зі своїм князем знову повстала, намагаючись вирватися з порочного московського кола доносів, пліток і неправди.
«Січа була жахлива. Від сходу сонячного до темного вечора різалися на вулицях з остервенінням надзвичайним. Поступившись сильнішим, Моголи заховалися в палаці (зверніть увагу: татаро-монгольська знать у містах суздальської землі володіла найкращим майном — палацами. — В. Б.), Олександр спалив його, і Шевкал згорів там із рештками Ханської дружини. До світла не було жодного Татарина живого. Громадяни (Твері. — В. Б.) умертвили і купців Ординських» [1, том IV, с. 268].
Тут доречно звернути увагу читачів на той факт, який російські «байкарі історії» зазвичай замовчують. Усі міста й селища суздальської землі та Московії в XIV столітті були повні татарського люду, що проживав у них: баскаків, купців, ординської знаті, яка мала свої володіння, шукачів пригод тощо. Це спільне проживання фінського й татарського етносів дуже істотне, бо зайвий раз підтверджує факт існування єдиної держави — Золотої Орди на просторі від Новгорода до Каспію. Не існувало в XIV і XV століттях якоїсь відособленої «російської Московської держави», як намагалася повідати світові російська історична наука. 186
Повернімося все-таки до тих далеких подій.
«Узбек, палаючи гнівом, клявся винищити гніздо заколотників…позвав Іоанна Даниловича Московського, обіцяв зробити його Великим Князем і, давши йому… 50000 воїнів під проводом п'яти Ханських Темників, велів іти на Олександра, щоб стратити Росіян Росіянами (тверитян — московитами. — В. Б.)» [1, том IV, с. 268].
Що б не намагалися тут казати російські історики, але істина незаперечна. Москва знову (уже вкотре!) зрадила своїх сусідів і в черговий раз стала на бік татаро-монгольської державності. У цій ситуації московською величчю, або московською незалежністю, і «не пахне». Іншого не могло бути, внук Олександра Невського Іван Калита дуже добре пам'ятав, що його дід Олександр цілком усвідомлено поставив свій рід на службу татаро-монгольській Імперії, побратавшись із сином Батия. І внуки розуміли: чим ретельнішим буде їхнє служіння ханові, то більші переваги вони отримають перед іншими Рюриковичами. Вони не передбачали, що надалі Золота Орда розвалиться, і нащадки через сотні років назвуть їхні діяння «збиранням землі російської». Спадкоємці Невського, як і їхній предок, лише ревно служили своєму ханові — государеві.
«Тим часом Іоанн (Калита. — В. Б.) і Князь Суздальський, вірні слуги Узбекової помсти, наближалися (з військами. — В. Б.) до Твері, незважаючи на глибокі сніги й морози лютої зими… Твер, Кашин, Торжок були взяті, спустошені з усіма пригородами, жителі винищені вогнем і мечем, інші відведені в неволю… Хан… будучи задоволений вірністю Князя Московського (Івана Калити. — В. Б.), дав йому найбільш милостиву грамоту на Велике Князювання, придбане нещастям стількох Росіян (тверитян. — В. Б.)» [1. том IV. с 269].
Таким чином Московія «за тридцять срібняків» купила собі право на великокнязівський престол. Яким довгим і страшним шляхом ішла вона до цього права на злодійство!
Великоросів ніколи не мучила совість за ці жорстокі діяння. Описуючи події московського зрадництва Твері, М. М. Карамзін навіть почасти не намагається засудити Івана Калиту. Ні! Він не засуджує зрадника — московита. Він засуджує Тверського великого князя Олександра Михайловича. Мовляв, навіщо він усе це затіяв, краще б став на коліна, заліз у ярмо і випросив прощення в хана. Він засуджує «хитрого» хана Узбека, який «страчував росіян росіянами». Він засуджує жорстоких і «лютих монгольських воєвод». Але для зрадника Івана Калити не знаходить найпростішого слова осуду.
Такою є подвійна російська мірка: для своїх і для чужих.
Однак не варто звеличувати роль московського князя Івана Калити. То був тільки ревний служака золотоординських ханів. Значно пізніше, коли «байкарям історії» знадобиться обґрунтувати брудні діяння своїх московських предків, вони вишукають нові пристойні терміни на кшталт «збирання землі російської», «московський государ», «монарше повеління» тощо. І весь цей букет прикрас покладуть не на справжнього володаря суздальської землі й Московії — золотоординського хана, а на Рюриковичів-московитів, які плазували на колінах у ярмі перед ханом, жадібно прагли ханської усмішки.
Повернімося до подій тих далеких часів. Князь Олександр Михайлович, що побив татар у Твері, змушений був тікати зі своєї вотчини у Псков. Однак і там його наздогнав служник хана Узбека — Іван Калита разом із митрополитом.
«Іоанн (Калита. — В. Б.), боячись здаватися ханові ослушником або недбайливим виконавцем його волі, приїхав у Новгород із Митрополитом і багатьма Князями… знаючи, що потрібно боротися або поступитися, удався до іншого способу, незвичайного в древній Росії (Московії. — В. Б.): схилив Митрополита накласти прокльон на Олександра і на всіх жителів Пскова (які стали на захист князя Олександра Тверського. — В. Б.), якщо вони не скоряться (наказу хана. — В. Б.)» [1, том ГУ, с. 276].
У цих подіях вражає поведінка митрополита. Хоч би як Російська православна церква намагалася відмежуватися від зв'язку з татаро-монголами, їй це не вдасться. Безпрецедентний приклад, коли прості християни цілого міста піддані церковному прокльону заради збереження величі визнаного російською церквою своїм Верховним Царем хана Узбека. Московська православна церква і її митрополит були вірними слугами хана Золотої Орди, служили йому віддано, днями й ночами молячись за нього.
У поданих вище словах М. М. Карамзіна криється вся так звана «відособлена незалежність розвитку Московії від Золотої Орди». Навіть найдосконаліші тези російської міфології розвалюються під тиском звичайних фактів. Потрібно тільки відсіяти словесну полову виправдань. Якщо московські справи і події XIII–XV століть розглядати без доданого згодом «доважку брехні», то факти оповіді мають чітку логіку: володар єдиної держави — хан Узбек, а обидва московити (і князь Іван Калита, і митрополит Феогност) — лише вірні слуги Золотої Орди. Хан повелів доставити до нього підданого, який проштрафився, — і запопадливі митрополит із московським князем виконують наказ. Не більше!
Але псковитяни не послухалися митрополита, хоча той прокляв їх і відлучив від церкви. Вони не зрадили Олександра Тверського, і він вільно виїхав до Литви.
