Земля (збірник) - Кобылянская Ольга Юлиановна (читаем книги txt) 📗

Він мав найкращий товар і найкраще збіжжя.

Його і його жінку називали скупарями. Але се було йому байдуже. Не один говорить, аби лиш рота не загулювати, але не всі вміли так коло товару ходити, як він. І збіжжя було у нього прекрасне. Він давав землі, чого потрібувала, обробляв її впору, а се ж була перша й найважніша річ. А коли зближалася туча, то робив усе, що знав, аби свою землю забезпечити перед градом. Коли збиралися чорні дощові хмари над нею і, мов нечиста сила, звисали над нею, аби збити та знівечити її градом, або коли таки град садив і злива несамовито та несподівано кипіла, він летів з великим ножем, обнажений, через усі свої поля і промовляв проти граду та тучі.

Нехай би відтак хто хотів ішов та дивився!

Он тут була кукурудза Василя Докіїного цілком подірявлена і пошматована, там лежала прекрасна пшениця двірникова на землі, мов сама лягла гинути. Через кілька загонів панотця погнали справдешні потоки, звернули овес до землі і пограбали його намулом, а пан мав і тут, і там, і он там у долині замулений хліб…

Лише його земля оставалася неначе нетикана. Нехай би хто йшов та й дивився, то й побачив би. Навкруги його землі було збіжжя збите, але чим дальше в глибінь, тим краще стояло, тим краще здіймалося по дощі. Воно лише сполоскалося в дощі, і тим сильніше гнало вгору й у колос. Град оминав його поля, а дощові хмари розступалися і перетягалися на інші лани, неначе на німий, невидимий розказ…

– Маріє!

– Гай!

– Нагадай мені, аби я на малім ланку під «сусіднім» лісом викопав сими днями шанець. Я посію там гречку, і як прийдуть дощі, аби мені не замулили гречки. Знаєш, насіння від швабів роздобув, дорого коштувало, і гріх був би не схоронити.

– Таже Михайло копав там щось, як був тепер дома?

– Ая, але він лише почав був. Докінчити мушу я. Він той ланок любить, – тягнув далі вдоволений Івоніка, – тому, що припирає до лісу. Все каже: «Тулиться до лісу, як до своєї мами, треба його добре обробити!» Він і той лісок любить…

– Аякже, любить! – відповіла Марія спокійно. – Любив ще малим хлопцем та все забігав там шукати грибів, хоч я не позволяла. Мені все здавалося, що він мусить там пропасти за тими грибами.

– Ліс невеликий! – сказав Івоніка, ледве замітно добродушно всміхаючися.

– Та відтак. Як де кого блуд візьме, то най буде і яке мале, задурить чоловіка. Я не люблю того лісу. Стоїть там так, якби лиш на те, аби в нім злодії ховалися. З нашого і з тамтого села.

– Але гречці буде добре під ним, все буде захована від вітру. І Михайло наказував, аби там гречку посіяти. І для бджіл буде добре, що будуть її мати близько. Будуть мати конюшину і гречку.

Марія мовчала, мішала кулешу.

– Може, дасть Бог, що сей рік буде добрий; весна така, коби щороку так…

Івоніка відітхнув. Мав дуже багато роботи, силу роботи. Але Богу дякувати, що було на чім працювати. Коби він лише здоров, то зі всім упорається. З роботою в полі, коло товару, коло бджіл… Коби він лише здоров! Але Бог добрий, простить людям, хоч як вони його гнівають, хоч мордують одні одних, убивають, ошукують, присягають фальшиво, крадуть. Він все ще добрий для них…

Між старими зовсім утихло.

Під піччю в однім закутку почав сверщок цвіркати. Полумінь у печі згасла, ледве блимала, а світло дрібної лампини освічувало лиш слабо невелику хатину.

Марія вилізла по скінченій роботі на піч і, перечесавши своє сиве волосся, уснула таки там. Не чула, як скінчив Івоніка теребити кукурудзу. Але він сидів он тут, у слабім освітленні, ще довго, як його тверді, мозолисті пальці стереблювали механічно дрібні зернята. Його уста неустанно ворушилися. Він молився. Голосним шепотом говорив довгі молитви, а побожні, щирі й покірні слова оживляли чудово тишину, що чимраз більше зростала…

XIII

Анна працювала тепер у попових паннів. День у день ходила туди на роботу, а від осені мала у них настало лишитися. Так порадив їй Михайло, з яким бачилася на Великодні свята.

– Мама та брат не будуть над тобою стільки збиткуватися, – казав їй, – а як я прийду додому на день-два, зможемо бачитися. Коли б я, як вояк, заходив до тебе до хати, то сварили би, та й таки не треба, аби хто про се знав. Коли верну з війська, покажемо людям, що знаєм!

На те вона усміхнулася.

– Вже най би так, як ти кажеш.

– А мама та й брат що казали, як ти пішла від них? – спитав. Обоє знаходилися в поповім городі. Вона чистила стежки, а він, перескочивши невисокий тин, лежав у цілій своїй довготі на землі, щоб його здалека ніхто з хати не заздрів.

– Та що! – відповіла. – Мама казала, що я її знати не хочу, а брат – що я стріляю за якимсь голодником, та як коли мене з ним переловить, то поб'є, що попам'ятаю його. «Ти, – каже, – даєш йому всі крейцари на тютюн, чи чорт знає на що, а мене та й тих, що тебе вигодували, знати не хочеш». Не вірить, – додала, – що панотець мало платить. Каже: «Я колись прийду та розвідаюся, ти мудрагельнице панська!»

Михайло зморщив чоло і збив кулак.

– Гай, гай, – погрозив похмуро, – коби він лише коли мені в руки не попався. Я добрий, доки добрий, але нехай ніхто мене не зачіпає, бо в мене кулак тяжкий.

– А я вже волю за менше служити, та й у панотця, та й тут у селі, ніж десь у жида або в німця, та й не снити, коли ти прийдеш.

– Чекай, чекай! Дасть Бог, усе мине! Тоді будемо інакше в трубу грати! – потішав, притім вийняв цілого лева з кишені та й простягнув із ним до неї руку. – На, сховай собі! Сховай собі або купи, що хочеш! Се я собі при війську ушпарував для тебе. Хотів тобі хустку купити, але неставало. То вже купи ти собі сама, коли захочеш.

Вона не хотіла прийняти.

– Або я вже не годна собі заробити на хустку? – боронилася. – Сховай! Тобі там скорше хибне, як мені тут! Деколи й їсти немає що!

Він стояв уже коло неї на рівних ногах, а в його очах блистіли сльози…

– Анно… Анно!.. – говорив щирим, неголосним голосом. – Або я вже в тебе нічого не вартую, що дарунка не хочеш приймати? – Сказавши се, здавив їй так руку, що майже вголос з болю зойкнула; відтак, переглянувшися з ним, узяла дрібний дарунок.

Він кинувся вдоволений, як перше, на землю.

– Кажи що! – просив із внутрішнього, щасливого, майже батьківського вдоволення, з роз'ясненими очима.

– Та що казати, Михайлику? – відповіла вона. – Мені не раз так тяжко на душі, що й сказати не можу! Так, якби мені щось душу підгризало! Щодня… тоді раз… а тоді раз… не раз аж плачу! Не раз прямо так, якби мені хто казав: «Так має все бути!»

Він сплюнув крізь зуби.

– Ти така, як я. Я знаю, що мушу свої роки відбути при жовнірах, а все-таки думаю не раз, так як мама, не раз-таки день у день, чи не можна би якось звідти вирватися? Хоч знаю, що не можна!

– Не можна, Михайле! – сказала вона поважно. – Була би біда! Врешті, ти вже і звик там!

Він махнув рукою.

– Ет, звик! – сказав. – Мені вже тепер не так тяжко, як давно, але то змарнований час, що я його там переживаю; а чого найбільше боюся, се, не дай Боже, смерті. Якби я знав, що маю там згинути, то волів би таки зараз тут стратитися. Так тяжко там умирати!

– Без тата й мами на чужині! – додала вона стиха, смутно, неначе до себе, і сперлася на хвилину об паркан, мов відпочиваючи.

– Я вже знаю, як у війську гинуть і ховають…

Вона зітхнула глибоко.

– Ей Боже добрий!.. День перед тим, заки я сюди приїхав, – тягнув він далі, – саме поховали одного хлопця. Відай, застудився на варті, відлежав свій час, не міг їсти, білів та й білів, кашляв, а одного разу як обернувся до стіни, то вже його аж камрати відвернули. Вже останній раз обернувся сам. Йому зробили парад, музика грала. Але за його домовиною не йшов ані тато, ані мама. Не плакала ні сестра, ні дівчина жодна. Ішли лише його камрати у парах, все в парах, ішов обер-лейтнант, лейтнант, а на чорнім великім возі везли його. Його труна була начорно помальована, на труні стояло чако [126] та усе холіталося. Труна була така чорна, така чорна, кажу тобі, що я, відколи живу, не видів такої чорної. Гірше вугля. Я все мусив дивитися на ту труну. «Вайльо, яка вже чорна! – гадав я все собі. – Та й із нас по тобі може один піти так, як ти! – гадав я. – Та й я можу!»