«Привид» не може втекти - Ростовцев Эдуард Исаакович (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
– Мушкетери, вперед! Бий фашистську сволоту!
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ
Пізно ввечері Наталі подзвонив додому Володя Кравчук.
– Увімкни телевізор, – почула вона в трубці.
– Що сталося?
– Увімкни, узнаєш!
Наталя побачила кінець передачі: весь екран займало погрудне фото літньої людини з невиразним обличчям. Перш ніж вона збагнула, де вона бачила це фото, диктор сказав:
– У нього був документ на ім’я Мельникова Віктора Савелійовича. В нашому місті він побував вісімнадцятого червня. Всіх, хто бачив цю людину, просимо повідомити в обласне управління держбезпеки. Повторюю, ця людина – державний злочинець…
Кому спало на думку показувати фото Енкеля-Мельникова? Адже «Привида», з котрим Енкель, судячи з усього, зустрічався, таке оголошення неодмінно сполохає… Наталя хотіла одразу ж зателефонувати Лежнєву, та подумала, що зробленого вже не виправиш, тож нема чого колошкати людину.
Уранці вона прийшла в прокуратуру трохи раніше, сподіваючись побалакати з Лежнєвим до початку робочого дня. Однак у Лежнєва вже сиділи відвідувачі. Наталя привіталась і хотіла піти, проте Лежнєв затримав її:
– Заждіть, Наталю Сергіївно, ви мені потрібні. – Він показав їй на вільний стілець.
Напроти Лежнєва сиділо двоє: один – статечний, опасистий, в окулярах; другий – молодший, сухорлявий, у синій робочій куртці, з його нагрудної кишені виглядала ціла батарея автоматичних ручок.
– Власне, будівництво почалося в кінці квітня, – продовжуючи перервану розмову, сказав чоловік в окулярах. – А в січні-березні було перебудовано старе приміщення.
– Старе приміщення – уціліла частина замку? – спитав Лежнєв.
– Його західне крило. Хоча запевняти не можу. Судячи з фундаментів, що лишилися, на цій території, крім будинку самого замку, були й інші капітальні споруди. Більшість із них зруйновано ще під час війни. У 1945 роді відбудовано тільки це, – він присунув до Лежнєва якийсь план, тицьнув у нього пальцем.
– А як був розташований головний корпус замку відносно цієї будівлі? – роздивляючись план, спитав Лежнєв.
– Признатися, не цікавився, – стенув плечима чоловік в окулярах. – Для підв’язки типового проекту мала значення тільки оця частина території, – він показав по плану, – Старих фундаментів тут немає.
– Зате ми наштовхнулися на них, коли прокладали інженерні комунікації, – втрутився чоловік у синій куртці, очевидно виконроб. – Такі фундаменти, що гарматою не проб’єш. І досі мучимося. В одному місці на підземний бункер наткнулися: стіни муровані, опори і перекриття – _залізобетонні, і все це зруйновано, засипано землею.
– Що за бункер? – поцікавився Лежнєв.
– А бог його знає! – розвів руками виконроб. – Одні кажуть – арсенал був; другі – винарня; археологи шукали там якісь плити з написами.
– Археологи? – перепитав Лежнєв.
– Тільки-но ми почали роботи, приїхали археологи, цікавилися цим бункером. Навіть підрядили моїх хлопців в неурочний час завал розкопувати. Та де там! Через завал так і не пробилися.
– Звідки археологи? – поцікавився Лежнєв.
– З експедиції. Старший у них чи то Димов, чи Дьомін, – точно не пам’ятаю. Високий такий, сивий.
Лежнєв і Наталя перезирнулися.
– Згадайте, будь ласка, коли приїхали археологи на будівельний майданчик? – спитав Лежнєв.
– Наприкінці квітня. Одразу ж після того, як ми почали прокладати траншеї.
– Зрозуміло, – кивнув Лежнєв і, знову кинувши погляд на план, звернувся до проектувальника – Товаришу Щур, ви не цікавилися планом старих будівель Мисливського замку?
– Нам цей план був ні до чого, – сказав проектувальник і, скоса глянувши на виконроба, додав – Та й де його було взяти?
– В обласному архіві, що міститься поруч із вашою конторою, – в’їв його виконроб.
– Про який архів ви кажете, Леоніде Петровичу? – сплеснув руками проектувальник. – Мисливський замок будували в кінці минулого століття. Відтоді по цій землі прокотилося три війни, а війни не щадять архівів.
– Що ж, спасибі, товариші, – перервав суперечку Лежнєв. – За тиждень-два ми вас ще раз потурбуємо. А тепер не буду затримувати.
Щойно будівельники вийшли, Наталя розповіла Лежнєву про вечірню телепередачу.
– Даруйте, Василю Тимофійовичу, але що ж це виходить? Одна рука не знає, що робить друга.
– Про цю передачу я знаю.
– Та це ж непродумано, – обурювалась Наталя. – Винник навіть не порадився…
– Що з воза впало, те пропало, – неждано всміхнувся Лежнєв.
– Так же можна сполохати злочинця!
– Сполохати? – перепитав Лежнєв. – Мабуть, можна й сполохати.
Наталя здивовано глянула на нього. Невже він не надає значення цьому оголошенню? А може, щось приховує?
– О дванадцятій тридцять – нарада бригади, – здавалося, не помічаючи Наталиного здивування, сказав Лежнєв. – Буде присутнє місцеве начальство. До того я прошу вас, Наталю Сергіївно, побувати в обласному архіві, та, мабуть, і в головного архітектора. Спробуйте знайти план Мисливського замку. Може ж таке бути, що, незважаючи на три війни, цей документ уцілів. Беріть машину і їдьте. Але о пів на першу неодмінно повертайтеся.
В обласному архіві Наталя пробула близько двох годин. Співробітники архіву при ній переглянули десятки реєстрів, але плану Мисливського замку не знайшли. У головного архітектора Наталі теж не пощастило.
– Мисливський замок, – сказав головний архітектор, – являв собою стилізацію під пізню готику. Внутрішнє опорядження приміщень було сучасне: санвузли, парове опалення, навіть ліфт. Але ці елементи були внесені пізніше – десь у 1908-1910 роках, коли замок реконструювали… План у нас, пам’ятаю, був. Перед війною хотіли переобладнати замок і прилеглу до нього територію під обласну сільгоспвиставку.
– Крім головного корпусу, там були інші будівлі? – спитала Наталя.
– Будинок для челяді, конюшня, псарня, гараж, каплиця.
– Де містилися ці споруди?
– Підсобні приміщення – одразу за основною будівлею на господарчому дворі; каплиця – в лісопарку, за огорожею. Ану дай боже пам’ять.
Він присунув до себе чистий аркуш паперу. Швидко і впевнено накидав олівцем схему розташування будівель у садибі Мисливського замку.
– За точність не ручуся, але щось на зразок цього. А план можна пошукати у краєзнавчому музеї. Здається, там я його й бачив.
Наталя поїхала в краєзнавчий музей. Директор музею, вислухавши її, сказала:
– Такий план є, тільки ми його видали археологічній експедиції. Начальник експедиції дуже просив нас. Двічі приїздив сам. Я можу показати охоронну розписку.
– Покажіть, будь ласка, – занепокоїлась Наталя.
Розписку було віддруковано на службовому бланку, з номером і датою. «31 травня 1968 року. За начальника експедиції І. Дьомін».
Наталя повернулася в прокуратуру.
Перед нарадою до неї в кабінет зайшов Володя Кравчук. Він був у доброму гуморі, а в такі хвилини його тягло на філософські роздуми.
– Є новина, – сказав він, – але така, що до справи не підшиєш, як світло потухлої зірки. Знаєш, у мене створюється враження, що ми ганяємося за міражами. А міраж, як ти знаєш, це гра нашої уяви, або вікно в минуле.
– А можна коротше? – попросила Наталя. – За п’ять хвилин почнеться нарада, на якій мені треба доповідати про реальні речі.
– Ти раціоналістка, як і всі слідчі. Для жінок це жахливо. Жінка повинна бути нелогічна – така її природа.
– Володю, без базікання можна?
– Можна, – зітхнув Кравчук.
І він розповів, як учора, переглядаючи у райвідділах міліції журнали реєстрації подій за останні два місяці, зацікавився заявою якоїсь Пухальської Лідії Антонівни про знайдені і здані черговому по Ленінському райвідділу гроші.
– Сума чималенька – п’ятсот карбованців. Не часто на вулицях валяються такі гроші. Я, наприклад, ще не знаходив, хоч завжди дивлюся під ноги… Вчинок Пухальської, поза всяким сумнівом, благородний і, здавалося б, мені, працівникові кримінального розшуку, треба тільки радіти, що в нашому місті живуть такі люди. І все-таки я зацікавився цією Пухальською. Вгадай, чому?
