Соло для Соломії - Лис Володимир Савович (читать книги онлайн без txt) 📗

— З тих, що на вдовину лакоминку ласі? Не для мого гладишка той мед.

— їден раз тико мине Юрчик мій попругою ⁴³ сперезав по ду- пиці дурній. А треба було би більше. Мо’, і не дуріла б тепер. Якби ж то він живий був.

Соломія кілька разів і Юрка з Тетянкою гляділа, і ніби й не засуджувала подругу, тильки якась щілинка між ними пролягла. Маленька й непомітна, та відчутна. На дотик мізинця. Та мовби в той мізинець скіпку загнала. Ци мала право засуджувати Вірку? Думала — Руфину-Раїску має, а Вірку — нє. Та щось у ній не сприймало цих думок, цего неїного самовласного оправдання подруги.

Нічні прокидання росли, більшали. Мокріла подушка од сліз і поту, що за сльози гірший. Росло й бажання мати дитину. Не було в їхнім роду безплідних, то чого б то їй не мати донечку? Тико від кого? Просто так, від будь-кого, вона не хотіла. Вибрати з тих, котрі до неї липли, а то й сваталися і в любові клялися, не могла. Бо ни прихилялася душа: скиглила, квилила, й дедалі дужче та чогось ждала, а чого? Просила ночами прощення за цеї думки і в Петра, і в Павла. І в світу цілого, що натомлений спав. «А що далі?» — питала себе. І думала, що самій, самотиною, певно, доведеться звікувати. Зігріваючись пам’яттю про трудну свою любов. І чого то в їхній симні так?

Мама казала: «Звикла я вже до тата твого».

Тато любив маму всеньке життє, тамуючи гіркоту.

Чи зазнав любові Тарас, ни знала. Мо’, й справді любив її одну, зувсім не любов’ю брата.

Василько мав таку гірку й трудну, що й з правдешньою гірчицею не зрівняєш.

Вернувся через рік і пару місяців після того, як Руфина-Раїса вдруге поїхала. Коротко сказав: типер нима чого там робити. Бо й Руфка вибралася до столиці.

— А до Москви ни кортіло? — не стрималася Соломія.

Він зирнув болісно, й Соломія пошкодувала, що вирвалась у неї та колючка.

— Прости, — сказала.

Тоді він:

— Щасливий я був, сестричко. Не повіриш — щасливий. Хоч щастя моє за той вугіль, що в печі кидав, темніше.

У Соломії була думка раніше: поєднати Василька і Вірку. Тико тепер, коли вона знала про той гріховний зв’язок, а ще більше.

Ще більше, що за тижні три перед поверненням Василька Вірка народила сина. Од Ромка Пилипцьового, що десь вже у війську служив. Ледь Василько до хати, як Вірка тут як тут, кішкою зазирає і няв-няв:

— Ой-ой-ой, як ти поліпшав, поправився на салдацьких ци то кочегарських харчах, а ще кауть, що в тій Расєї голод.

— Дай передихнути братові, балаболко, — спинила Соломія.

— А балаболка прийшла, щоби ви-те знали, расєйського гостя за кума просити, — не образилася, а ще мовби веселіше, Вірка. — Підеш, Василечку?

— Чом би й не піти, — сказав Василь. — Чом би й не піти до такеї соковитої жінки за кума, та ще й з файною кумою.

— Найдемо, — пообіцяла Вірка. — В добру пару поставимо.

— Ну й спасібочки.

«А він подорослішав, справді», — подумала про брата Соломія.

5

Ще в сорок шостім ожило майже забуте слово — колхоз. Хоч було й друге, більш українське — колгосп. Але так казав мало хто. Спершу, як і в сороковім році, в колхоз-колгосп подалися найбідніші — майже добровільно, з вискоком, як казали в селі.

Решту взялись агітувати, умовляти, натякати на можливі кари, а то й відверто погрожувати. Дядьки чухали лоби й потилиці — не хотілося з нажитим поліщуцьким горбом сяким-таким добром розлучатися, а їхні жінки крадькома, а то й не криючись, витирали сльози й шептали давні замовляння од наглої напасті. Незвані гості, котрі були хужіші не тико од татарви, а й од са- ранчі тьмяно-зеленої, котра недавно двічі прокотилася селом, зрештою забиралися з хати, добившись обіцянок у колгосп вступити, а то й виведених каракулями заяв ци підпису-хрестика на заяві, загодя заготовленій. А хазяйки йшли до корівок і теличок, до коней, кобилок і льох та гладили їх, давали сухарика, а то й бурака альбо оберемок сіна — худобі з копитами й рогами, зело — тим, що з п’ятачками. А то й просто тулилися — до грив ци теплого боку. Звіряли своє горе й обіцяли не забути, якщо все-таки попрощатися доведеться. Дехто й різав, аби не дісталося бозна-кому, доки не забрали перших таких розумників — Ботунців — за шкідництво щодо майбутнього колгоспного товару.

Навідувалася ціла така кумпанія — голова колгоспу, товариш Федосько Без, сєльсовєтський голова, участковий міліціянт, двоє-троє «стрибків ⁴⁴» і безпремінно уповномочений з району, а то й двоє — вже кілько раз і до обійстя Троцюків-Зозуликів. Тато Антін все обіцяв, що от-от надумається. Ну трішечки ще подумає. Ну деньок-другий. Щоби остатні сумління, отеї сєль- ські, несознательні, прогнати. Бо ж засіли десь там у неграмотній, забитій голові.

— Ви, дєдьку Антоне, так не шуткуйте, — сказав Федосько. — Бо то опасно. Для вашого ж здоровля, а воно у вас, як звісно, не вельми крепке.

— Точно, той-во, ни крепке, — потверджував сільрадівський голова. — То шмитше думайте, Антоне Митровичу, і, той-во, заявлєніє на стіл, і, той-во, без зазрєній совісті з пєснями у свєт- лую жізнь, которая з-за вугла буржуйського виведе.

Уповноважені з району цікавилися з крицею в улесливих голосах, чи вони, бува, не піддалися на агітацію українсько-німецьких буржуазних націоналістів? А то ж вороги українського народу й такого трудящого люду, як вони. А ще їм відомо, що син служив у Червоній армії і покійний чоловік Соломії Антонівни поліг за правоє діло й світлу колхозну жизнь. Тут неодмінно до Соломії й переходили, апелюючи до неї як вдови загиблого фронтовика. Соломія одказувала — вона хоть зара (Федосько при тім бумажку — тиць), та хотіла би з батьками разом, то й напишуть, що тре’, разом.

— Дивіться, бо терпець не безпридєльний, а син ваш, мо’, й сам у полон здався, — сказав за другим разом уповномочений. — Та й ви, умовно кажучи, середняки, до куркулів недалеко.

Вони все про них знали, як і про всіх. Холодок вкидали в душі й за комір.

— Зволочі, — сказав Антін, коли вийшли. — Хоть би сина не чіпали, потороччє.

На третій, а мо’, четвертий (ні, при ній четвертий, бо раз вдома не була), ци й п’єтий, уповномочений виявився иншим — молодий, високий, піджаристий, при галстуку, лице обвітрене, трохи заокруглене, а очі. Боженьку милий, очі геть, як у неї, Соломки — сині, мовби перехлюпнулися з неїних очей.

Коли він озвався, голос виявився не гучним, як у попереднього польномочного, приємним і якимось звичним і незвичним водночас. Людським, уже потім визначила Соломія. Він сказав, що агітувати, а тим більше тиснути грубою силою на них не збирається. За колгоспний лад агітує саме життя. Не збирається й приховувати — труднощі є, й чималі, особливо тепер, після війни, коли ще не відбудовані знищені фашистами села і міста, фабрики і заводи. Але вони відбудовуються, і недалекий той час, коли на їхній святій, хоч і сплюндрованій ворогами землі не лишиться жодної руїни. Так і сказав — святій Козацькій землі, Наливайка, котрий і тут, на Волині, з панами боровся, і Гонти та Залізняка, про яких писав батько Тарас, чий портрет у вас висить поруч з іконами. Що ліпше в гурті чогось добиватися, то самі знаєте. Певне, ж не раз на толоку збиралися, щоб хату комусь звести, посадити чи викопати картоплю. То знаєте, як швидко діло йде, робота спориться, і ось уже й крокви зводяться, і квітку на кроквах ставлять. Такою народною толокою, коли один за всіх, а всі за одного, коли немає багатих і бідних, а є плече твого сусіда й друга, є робота в колгоспі.

— Хата у вас не бідна, і начиння в оселі не бідне, отож трудитися вмієте. То чому б не потрудитися в колективному господарстві? Я розумію, що все нове — незвичне, але, повірте, ви ще з вдячністю згадуватимете мої слова, даруйте, що, молодий, чогось намагаюся вас вчити. Тільки ж то наука, підтверджена самим життям. Бо те, про що поет писав, наш великий Павло Григорович Тичина: «Люба сестронько, милий братику, попрацюємо на Хрещатику», дало свої плоди. Київ знову стає красенем, і красивішає наша українська земля, — сказав на завершення. — А все тому, що гуртом, толокою народ наш трудиться.