Соло для Соломії - Лис Володимир Савович (читать книги онлайн без txt) 📗
Так казав той чоловік, справді молодий, з простою і переконливою мовою, а Соломія раптом спіймала себе на думці, що не так вслухається в сказані ним слова, як у сам голос. Голос, який ніби вже десь чула. Чула і. І ждала, щоб почути знов.
Зашарілася, одвернулася. Проти свеї волі зашарілася, бо де ж би мала чути цей голос?
Вже як виходили, надворі він затримався трохи, стиха мовив до Соломії:
— Вам, звісно, казали, що ви дуже вродлива дівчина.
— Я не дівчина, я вдова, — сказала Соломія.
— Я знаю, — почула у відповідь. — Але для мене ви все одно дівчина. Наша українська дівчина, про яку колись закохані поети пісні складали. І тепер співають. Такі, як ви, не сіль, а любисток цієї землі. її небо. Вибачте, розговорився. До побачення.
— Бувайте, — тихесенько прошелестіла Соломія.
— Ти ди, — сказав тато Антін, як агітувальники-умовляльни- ки до сусідів уже зайшли. — Кажися, полномочений на нашу Соломку оком накинув. Мо’, по знакомству должность яку в тім колхозі дасть?
— Та ну вас, тату, — гнівно сказала Соломія. — Тоже таке вигадаєте.
— Ну а чом би й нє? Ни все ж Руфці чоколяди великою ложкою до рота носити та вершки збирати. Ти ди, як балакати вміє!..
Тато направились до хліва. Соломія ж стояла посеред двору, як нововиросле деревце. «Знаю», — сказав цей чоловік на слова, що вона не дівчина, а вдова. «А для мене ви дівчина.» Як там — українська дівчина, про яких пісні складають. Любисток. Багато всяких слів чула в житті Соломія. Звикла й до того, що нею захоплюються. Али ці слова були особливі.
«Та ну, що ж то я думаю таке, і про що? — подумала Соломія. — У колхоз йому тре’ завербувати, ото й усього. Руки в нього панські, й лице пещене. Ну, мо’, й не пещене. А не наше, не сільське. Кільком то вже дівкам голови задурив.»
Направилася й собі на город. Оно полоття ще скіко. Роботи не переробити.
Вже на городі згадала — цего разу нихто з прийшлих ни сказав, що вона вдова фронтовика, того має бути сознатєльна. Випадково ци навмисне? І бумажок до рук не тицяли.
І раптом зашептала:
— Хто там казав, що я біла відьма? Любка? Вірка? Якщо я такая відьма, хай і біла, то хай.
І осіклася. А думка вже злетіла в голові. Її не викинеш, як вирване зело. Не втопчеш у землю. Не закинеш ген туди, на межу, як непотрібний на городі камінець.
То була думка про те, що вона ще раз хоче побачити цього чоловіка. Ци хлопця. Та яка ріжниця, тико побачити і все. Вона йому ни рівня, й николи рівнею ни буде. Нічого гиншого на думці нимає. Тико побачити. Ще раз і все. Може, вона помилилася, що очі в нього так само блакитні, як і в неї. Звісно, помилилася.
РОЗДІЛ ІХ ТОВАРИШКА СОЛЯ
1
Чекання виявилося даремним. Ще раз приходили агітувальники, розмовляли погрозливо, попереджали, що то востаннє, далі будуть інші міри, уже доволі грубо, али молодого уповноваженого з блакитними (ци якими там) очима серед них не було. Соломія набурмосилася, засумувала, та через пару днів наказала собі — викинь, жінко, дурне з голови, було й загуло, вивіялось, майнуло, як легка завійниця серед зими, як сліпий дощ серед літа, як пізня осіння веселка — було і нема, хоч житиме ще довго у зіницях і пам’яті.
«Така моя доля», — сказала собі Соломія.
«А яка?» — ци то бісик висунувся і язичка висолопив з-за плеча неїного, а мо’, синичка у саду цвірінькнула.
«Самотня», — подумки відповіла Соломія.
Хоч бери та тепер, як хтось ще посватається, йди за першого- ліпшого. Була, однак, певна — тепер і свататися нихто не прийде. Надто перебирала, в селі знають, скільком одмовляла.
А пізньої осені сорок дев’ятого року таки подали заяви. І самі одну з двох корівок — Лиску, двоє коней, теличку, свинку, частину птаства (по три курки і дві качки дозволяли оставити), плуги, віялку, косарку відвезли за два походи на колгоспний двір.
— Конюхом піти альбо як? — сказали тато Антін, як вернулися з того сумного походу. — Жалько ж коненят, хто їх там так, як я, догляне?
— Була б рука справна, я б на тракториста пуйшов учитися, кауть, на курси набирають, — докинув Василь.
Василь. Саме за тидень перед тим вернувся з Расєї. І на хрестинах у Вірки побував. А як прийшли з хрестин, то, трохи підпитий, і розказав дещо про своє трирічне життє у тім далекім Кірові. Кочегарив і жив там же, при кочегарці, у маленькій кімнатці, де тико й добра всього, що топчан, вішак та тумбочка при топчані, на якім снідав і вечеряв, бо обідати дозволялося безплатно в солдатській їдальні. На роботу влаштувала Руфка, вона ж і приписатися помогла. Все могла і всюди пролазила. Чим, то вже Василько потім зрозумів.
Сказав не те щоб гірко, а якось так, що у Соломки в грудях замлоїло, яка у нього любов ци наваждєніє була. Як виглядав, чи не пройде Руфка, ну Раїска тепер, мимо котельні, як блукав часом коло того офіцерського гуртожитку, де Раїска зі своїм Олегом квартиру окрему мала. Бував у них там в гостях, бував, Раїска сама запросила, а на очах його, випивши, обіймала й цілувала Олега. Гра та була йому обідна й прикра, і все ж терпів, бо. Бо боявся позбутися й такого щістя — хоч зрідка бачити Раїсу. Гра — бо невдовзі по тому, як у місто вийшов, то стрітив Раїску в об- німочку з молоденьким лейтенантиком. Ну, та всього було і всього набачився, а обірвалося те щістя-мука після того, як Райка сама до нього в кочегарку прийшла, якось уже посеред ночі. Пахло од неї вином і парфумами. Василько знав, що капітан Олег Бориш- ко десь там у Москві, а ввечері її вікно у гуртожитку не світилося.
Раїса скинула свою дорогу норкову шубку, лишилася у в’язаному бордовому платті й спитала, чи є ще в нього випити? Василько відповів, що немає, не водилися тут у нього ні горілка, ні вино. Раїса сказала, що хріново, вона ще б випила, бо вже тверезіти починає, а спати не хочеться. Ну, раз нема, то. Ні, без випивки не обійтися, вони ще ніколи не пили удвох, не пили з Васильком, Василечком на брудершафт. «Ти хоч знаєш, що то таке?» — спитала вона. «Знаю», — відказав, і вона засміялася, що не такий вже він і селюк, обтесався тут, чому б ні. А на брудершафт вони таки вип’ють. «Візьми там, у сумочці, ключі від квартири, збігай, принеси пляшку червоного вина, на кухні, в барі над столом».
Василько пішов і вино приніс.
Ще навздогін Раїса сказала, що може захопити й фужери, а втім, не треба, вип’ють і з горла. Чи в тебе є у що розлити?
— У мене є склянка і кварта, — сказав Василь.
— Яка розкіш — склянка і кварта, — засміялася Раїса. — Стакан і кружка, солдатская подружка. Кружка, небось, алюмінієва.
— Люмінієва, — потвердив.
— Яка прєлєсть — пити червоне вино з люмінієвої кружки, — її посмішка стала ще ширшою і насмішкуватішою. — Неси. Там є одна загранична пляшка, Олег із Москви привіз, то бери її. У нас буде нічна оргія — шик і блєск. У холодильнику є трохи сиру, то теж візьми. До вина якраз підійде. І штопора не забудь захопити.
Василько не розповів сестрі тільки, як він зайшов до квартири, і вже взявши пляшку вина з написами не нашими буквами на етикетці й шматок сиру, заглянув у кімнату й побачив на бильці ліжка легку ажурну одіж. Не стримався, підійшов і зрозумів, що то комбінашка. На стільці лежали панчохи. Василько не розповів, як він таки взяв у руки ту комбінашку, вдихав її аромат і цілував. Як підняв і притиснув до обличчя тонкі темно-сині панчохи. Як, мов у якомусь чаду, заглянув до шафи з одягом і довго стояв, як одурманений, біля її суконь і ще з десятка різного кольору нижньої білизни. А як отямився, то вибіг з квартири, як ошпарений, мовби хто гнався за ним чи застав на чомусь гарячому.
— Ти часом не пограбував квартиру? — Раїса спитала насмішкувато, коли вернувся.
— Пограбував?
— Ну, так довго ходив.
— Не зразу до квартири втрапив.
— Ой чи? — засміялася. — А може, дещо роздивився?
Він спалахнув.
Вона. Вона лежала на його тапчані, прикрита тою дорогою шубкою.
— Ось, вирішила попробувати екзотики, — засміялася знову. — Я ще ніколи не ночувала у кочегарці. Не виженеш, сподіваюся?
