Помилка - Талан Светлана (читать книги онлайн бесплатно регистрация .txt) 📗
– Звичайно, я можу домовитися з будь-якою іншою дівчинкою, старий не буде проти.
– Чому ж ти тоді викликав сюди мене?
– Хотів хоч якось допомогти тобі. Я ж знаю, скільки грошей потрібно на лікування, на відновлення сил і взагалі на життя. Адже тобі потрібні гроші? Ось я й подумав… Діано, скажи мені чесно, чому ти не хочеш за вечір заробити пристойну суму? Старий щедрий і не просить залишатися на ніч. Та що там йому треба в такому віці?
– Аркашо, мені дуже потрібні гроші, – сказала Діана, виділивши слово «дуже». – Спасибі за таку «турботу» про моє матеріальне благополуччя, але є невелика проблемка: у мене жіночі негаразди після твоїх знайомих. Гінеколог настійно рекомендував півроку не жити статевим життям. Так що забудь про своїх клієнтів мінімум на найближчі шість місяців, – усміхнулася Діана своїй легенді, яку вигадала на ходу.
Неприємності Діани мали продовження, коли в кінці робочого дня вона пішла в душ. Вона завжди займала крайню кабінку, і цю її звичку знали всі. Діана пустила воду й пішла роздягатися. Повернувшись, вона не помітила в клубах пари на підлозі бите скло й порізала ногу. З рани моментально хлинула кров. Діана, кульгаючи, схопила з гачка свій рушник і хотіла обмотати ногу, аж тут побачила на ньому напис чорним фломастером: «Діана – сука».
– Що дивитеся?! – крикнула вона дівчатам із групи, які мовчки спостерігали за нею. – Принесіть мені бинт!
Даремно Аркадій закликав дівчат до совісті. Він биту годину хотів домогтися зізнання, хто скоїв цю мерзоту. Спочатку пригрозив:
– Якщо не зізнаєтесь, я взагалі скасую показ у Франції. Будете сидіти тут на копійчаних заробітках до весни.
Коли це не подіяло, він дав слово, що винуватиця не буде покарана в обмін на зізнання, але всі мовчали.
– Ну добре, – втомлено сказав Аркадій. Він перестав смикати борідку, дістав хусточку й витер із лоба піт. – Скажіть мені навіщо? Навіщо вам потрібно було капостити Діані? Якщо розраховували, що вона не зможе поїхати з групою і на її місці буде хтось інший, то це просто нерозумно. Часу на поправку в неї цілком достатньо. Те, що вона стала обличчям відомої торгової марки – неспростовний факт, контракт уже підписано. Тоді поясніть мені, тупому створінню, навіщо ви це зробили?
Аркадій затримав погляд на кожній із дівчат, але на їхніх обличчях був незворушний спокій.
– Я знаю відповідь, – сказала Діана, і всі подивилися на неї. – Звичайна людська заздрість. Так-так. Тільки той, хто це зробив, не подумав, що всі ми йдемо в одній упряжці. Від злагодженості нашої роботи залежить успіх усієї групи. Якщо хтось сподівається, що історія може повторитися і я не зможу поїхати, то можу з упевненістю сказати: я поїду за будь-яких обставин, навіть якщо в мене залишиться одна нога. А заздрісні люди можуть захлинутися у власній жовчі. Таке іноді буває.
– По норах, – махнув рукою Аркадій. Він викликав таксі й відправив Діану додому.
Удома на Діану чекала приємна звістка. Тимур сказав, що влаштувався на роботу барменом у нічний ресторан.
– А як ти будеш подавати з милицями? – поцікавилася Діана.
– Я сьогодні пробував ходити з однією – виходить. Думаю, що через тиждень зможу пересуватися за допомогою палички. Поки що я на стажуванні, а коли приступлю до роботи, буду вже носитися, як лось лісом. Так, мало не забув. Мені видали аванс, – сказав Тимур і виклав на стіл гроші.
– Нічого собі! – скрикнула Діана, перерахувавши купюри. – І скільки ж тобі доведеться його відпрацьовувати?!
– Недовго, – сказав Тимур, витримавши погляд сестри. Заради її благополуччя він усе витримає. – Це елітний ресторан, там добре платять.
– Можна я прийду до тебе? Я ніколи не була в пристойному закладі!
– Ні! – вирвалося в нього різко й навіть грубо.
– Чому?
– За умовами контракту, заклад не мають право відвідувати близькі родичі.
– Але ніхто не дізнається, що я твоя сестра.
– Діано, мені було дуже важко знайти роботу, тому я не хочу її втратити через твої капризи.
– Добре, – зітхнула вона, – але ти мені повинен дещо пообіцяти.
– Що саме?
– Коли я приїду з Франції, я запрошу тебе в найшикарніший ресторан міста! Добре?
– От і домовилися, – сказав він, вичавивши усмішку. На душі шкребли кішки. Діану так легко обдурити. Вона довірлива й наївна, як дитина. Не хотілося її обманювати, у цьому була підлість. Але ж буває свята брехня? Не можна ж їй сказати, що він невдаха-злодій, а тепер ще й барига на прізвисько Кульгавий?
Розділ 39
Вероніці відчинив двері незнайомий молодик. Від нього вона дізналася, що Діана продала свою кімнату в гуртожитку й поїхала. Куди? Невідомо. Вони з братом жили відокремлено, знайомств особливо не заводили, виїхали теж разом. Якщо хто й може пролити світло, то комендант.
Вероніка зраділа, коли застала коменданта гуртожитку в кімнаті вахтера. Вона пояснила, що їй потрібно зустрітися з Діаною або Тимуром.
– Діана зовсім недавно продала свою кімнату, – сказала комендант. Було помітно, що ця жінка, яка чимось нагадує бабу-ягу з дитячих книжок, не дуже налаштована на бесіду.
– Мені сказали, що вона кудись поїхала, – наполягала Вероніка, твердо вирішивши, що не повернеться додому, поки все не дізнається. – Ви знаєте куди?
– Діана мені не доповідала, – холодно відповіла комендант.
– Можливо, хтось знає?
– Я не збираю плітки.
– А її брат Тимур? Кімната ще числиться за ним?
– А хто ви така, щоб вести допит? – В очах жінки-яги блиснули незадоволені іскри. – Ви з податкової чи з паспортного столу?
– Що ви?!
– Тоді йдіть, жіночко, звідки прийшли, не заважайте мені працювати!
– Я їхня тітка. Я багато років не бачила своїх племінників. – Вероніка спробувала достукатися до холодного, як їй здалося, серця коменданта. – Мені дуже потрібно їх побачити чи хоча б дізнатися, де вони живуть.
– Тут ви їх не знайдете, це я точно знаю. Ні Тимур, ні Діана тут не живуть.
– Я приїхала здалеку. У мене немає можливості часто приїжджати. Скажіть хоча б, Тимур тут прописаний?
Комендант оглянула Вероніку з ніг до голови, немов оцінювала товар у магазині. Вероніка зрозуміла цей погляд по-своєму. Вона дістала з гаманця першу-ліпшу купюру, стиснула її в долоні й засунула в кишеньку кофтини коменданта. Обличчя баби-яги не виявило ні здивування, ні обурення, ні подяки.
– Ну і що з того, що він тут прописаний? – зволила вона вимовити після затяжної паузи.
– Він приїжджає сюди?
– Ні. Місце прописки з місцем проживання може не збігатися – це не заборонено законом, а що не заборонено, то дозволено, – на одній ноті протягнула жінка-яга.
– Дорогенька, прошу вас… – почала Вероніка, усе ще не втрачаючи надії.
– Я вам не «дорогенька», – зупинила її комендант. – І я не знаю, де живе Тимур.
– Мені дуже треба їх знайти. Розумієте, я втратила слід своїх племінників давно.
– Я не приватний детектив і не німецька вівчарка, щоб узяти слід.
– Знаю, – зітхнула Вероніка. – Тільки ви мені можете допомогти, більше ніхто. На вас уся надія.
– Я насправді не знаю, де вони живуть. І ніхто тут не знає.
– Шкода, – сказала Вероніка і вже зібралася йти, як її осяяла думка.
Вона дістала маленький блокнот із відривними листочками й написала: «Подзвоніть мені», записавши номер свого мобільного телефону.
– Ось, – простягнула вона записку жінці, – передайте, будь ласка, Тимуру, коли він тут з’явиться. Можна і Діані, якщо раптом…
– Добре, – сказала жінка. Записка зникла в тій самій кишені сірої в’язаної кофти, – я передам, коли хтось із них тут з’явиться.
Вероніка подякувала жінці й попрощалася з нею. Вона не чула, як комендант, вийшовши з вахтерської, пробубоніла собі під ніс:
– Тітка, бачте, знайшлася! А де вона була раніше? Слід вона втратила… Чи прописаний тут Тимур? Либонь, дізналася, що в сиріт житло є, от і приперлася. Напевно, чоловік із дому вигнав, жити ніде. Дулю тобі, а не кімнату Тимура!
