Помилка - Талан Светлана (читать книги онлайн бесплатно регистрация .txt) 📗
Слова сина шокували Вероніку, вона почула, як земля захиталася під її ногами. Жахливе усвідомлення неминучості обухом вдарило по свідомості, але вона зуміла зберегти вдаваний спокій.
– Мамо, – продовжив Микита, – можливо, ти мені не віриш, ти маєш на це право, але я назавжди порвав із минулим. Лише зараз я зрозумів, що до життя потрібно ставитися обережно, щоб ненароком не розбити, бо склеїти зруйноване неможливо. Зараз, перед лицем смерті, я зрозумів, у чому сенс життя. Я не можу так просто піти, не спокутувавши свої гріхи. Я дав слово Богу допомагати іншим, таким, яким був я. І я повинен жити, щоб урятувати інших.
– Я зараз прийду, – сказала вона і швидко вийшла з палати. Колись син вийняв у неї душу, але зараз він став зовсім іншим. Він казав правду – сумнівів не залишалося. І хай би як вона викреслювала Микиту зі свого життя, материнство викреслити неможливо. Виходячи з палати, вона знала вже, що буде робити, хвилювало одне – не спізнитися.
Вероніка мала зробити дзвінок чоловікові, чия квартира була по сусідству з помешканням Неллі Сергіївни.
– Я згодна продати вам квартиру, – сказала вона чоловікові, який не раз звертався до неї з таким проханням, – тільки мені потрібні гроші сьогодні ж.
– Квартира запущена, там потрібен капітальний ремонт, – почав нити сусід.
– Або зараз же гроші, або я її продам через агентство.
– Добре, я її купую, – сказав чоловік.
Вероніка рішуче увійшла в палату до сина, відкрито подивилася в його очі, сповнені одночасно і запитання, і надії.
– «Я подарую тобі життя», – сказала вона, ледь усміхнувшись. – Так, здається, ти назвав свою книгу?
Вероніку й Микиту в аеропорту зустрічав цілий натовп. Захар Єфремович з Аліною й Тимуром чекали їх біля машини «швидкої допомоги». Ден нервово походжав навколо своєї автівки. Вероніку вони побачили схудлою, блідішою, ніж звичайно, але вона виглядала щасливою. Микита обвів очима всіх і радісно сказав:
– Нарешті вдома!
Чоловіки допомогли Вероніці та Микиті сісти у «швидку», і вже через годину всі були у квартирі Вероніки.
– Нічого, мої любі, – метушився Ден. – Будинок я майже добудував, через місяць покинемо галасливе місто й оселимося неподалік. Там свіже повітря, ліс, грибочки-ягідки, шашличок, річка – краса! І ви там швидше підете на поправку.
– Мені за будь-яку ціну потрібно до вересня прийти в норму, – сказав Микита. – Я відновлюся в інституті і знову піду вчитися.
– Будете всі приїжджати до нас у гості за місто, – продовжував збуджений Ден, звертаючись до гостей.
– Навряд чи, – тихо мовила Аліна.
– Це ж чому? – запитала Вероніка.
– Я залишив свій дім Тимуру, – пояснив Захар.
– І готель, – додав Тимур. – Я його одразу перейменував, назвав «Діана».
– А решту нерухомості я продав, щоб виїхати звідси й почати нове життя поруч із моєю Аліною.
– А як ваш син? – поцікавилася Вероніка в Аліни.
– У жовтні повеземо його на операцію до Німеччини, – відповіла та.
У двері подзвонили, і Ден побіг відчиняти.
– Це до тебе, – кивнув він Вероніці.
Вероніка, спираючись руками об стіну, пройшла в коридор. Біля вхідних дверей стояла Кіра.
– Здрастуй, – сказала Кіра тихо. – Напевно, мені давно треба було плюнути на все, забути свої образи й прийти до тебе, порозумітися, – почала Кіра плутано й схвильовано. – Я рада, що у вас усе добре, справді рада. Вероніко, я хотіла в тебе попросити вибачення за те, що у важку хвилину не була з тобою. Можливо, усе могло бути інакше…
– Кіро, що тобі потрібно? – спокійно запитала Вероніка.
– Я хотіла сказати, що ти даремно подумала, ніби я зустрічаюся з Назаром, а я за це на тебе образилася.
– Даремно?
– Так. Насправді я не така, як намагалася показати.
– Це я вже зрозуміла.
– Я хотіла виглядати сучасною діловою й самодостатньою жінкою, шукала принца, красивого й багатого. А насправді, як виявилося, кохала все життя одного чоловіка. Від нього народила Наталю, але все не хотіла сама собі зізнатися в тому, що мені потрібен тільки він, – схвильовано закінчила Кіра й додала: – І ця людина – не Назар.
Кіра відчинила двері. На сходовому майданчику стояв чоловік, спираючись на милиці. Однієї ноги в нього не було взагалі, а інша закінчувалася протезом.
– Проходьте до нас, – сказала йому Вероніка, – ми тут із подругою поговорили і з’ясували, що обидві помилялися. Як добре, що все стало на свої місця!
– Прийшов час прощення, – радісно сказала Кіра, узяла під руку чоловіка, з надією, теплом і любов’ю подивилася йому в очі.
