Архе - Дереш Любко (читать книги бесплатно полные версии .txt) 📗
Щоб не впасти, я міцніше вхопився за плечі побратимів, але не відчував їх.
Тіло мимоволі обм'якло, і я повалився на землю. Мої вуста були спроможні на
одне, я безупинно кричав:
-О БОЖЕ БОЖЕ БОЖЕБОЖЕБОЖЕБОЖЕ БО Ж Е Б ОЖ Е Б О ЖЕ! БОЖЕ!
Нігтями я дер замерзлу землю, шукаючи опори, але свідомість могла хіба
ковзати поверхнею цих відчуттів, усе будучи в полоні величі, величі
звільнення, яке ледь не лиґнуло мене до останку.
Нарешті я зумів сісти на землю. Морозу не відчувалося, тільки крижаний жар
щойно пережитого.
- Ну як? - спитав Дикий, присівши біля мене навпочіпки.
- Тайм-аут. Десять хвилин, - видавив я. Женя гмикнув.
- Та й ну, Бром. Давай далі! Буде іде крутіше! Америку буде видно!
Я піднявся і розправив штани, що врізалися джинсовою складкою в міжніжжя.
- Гаразд. Але через десять хвилин. Ми стали і запалили.
Покуривши, перейшли на нове місце і прокричали ім'я хлору.
«Троянда?» - знову запитав у себе, не розуміючи, до чого б це.
- Дикий, це троянда? - спитав уголос.
Дикий промовчав. Ґєньо мовчки поплескав мене по плечі.
- Талант, - сказав Олежик із незрозумілим сумом. - Такий далеко піде.
Ми зробили ще одну паузу - хвилин так на п'ять - і ковтнули перцівки. Я
відчував себе унітазом, з якого вантузом вичищають нечистоти.
- Шум дерев, - охриплим, але все тим же проникливим голосом втретє завів
мантру Дикий. - Вслухайтеся і наповніться ним... Подивіться на небо... Яке
воно важке, як воно придавлює...
- ВСІМ СТОЯТИ! НАРЯД МІЛІЦІЇ!
Мене відразу ж зажбурило в далеке торфовище, єдиним станом якого були
відокремленість і сірий густий переляк. Голоси виникли так зненацька, і страх
від несподіванки здушив горло. Тілом прокотився терпкий тремор і вдарив, як
фонтан шампана, в тісну черепну коробку. Перед очима замерехтіли бульбашки.
От так, заторохтів голос паніки всередині. От так. Попався. Зв'язався з
ненормальними і попався. От так. От так. Будеш знати, як з ненормальни...
Страх скував м'язи у подобу гамівної сорочки. Але я зауважив, що варто мені
зосередитись на страхові, як і він, і голос просіюються крізь сито уваги у
гігроскопічний спокій.
Прямісінько в очі вдарило яскраве світло ліхтарика. Коли воно зникло, крізь
жовто-зелені спалахи я розгледів двох
190
191
міліціянтів у шапках зі значками. Грубими мазками світла вони окреслили з
пітьми спершу наші пики, потім руки. Шляхи ліхтариків розбіглися, і білі
плями світла взялися хаотично вимацувати сніг біля наших ніг.
У місячному сяйві я розгледів контури ременів, що пересікали їхні груди. В
обидвох були рації. Один був низенький і чомусь видався старшим - мабуть, тому що був гладший. Інший - той вищий, підтягнутий - відчувався беззаперечно
молодим. Молодший здався мені справжнім лягавим: з гострим нюхом, блискучими
очима і молодими зубами.
- Показуйте документи, - напористим голосом почав перший, старший і, до того
ж, вусатий. - Шо ви тута робите?
- У нас немає документів, - озвався Дикий. - Ми тут гуляємо. А які проблеми?
- Ти рота не розкривай, бо заберемо всіх в участок. Документи! Чуєте? Ану
розійшлися! Розійшлися! Так, в лінію стали! Ану, ти! - міліціонер звернувся
до мене. - Ставай тут.
Я слухняно став у лінію з іншими галогенами, чим спробував натякнути друзякам
на сьому групу Таблиці Елементів (напевне, залишуся перформенсистом до
останнього подиху).
- Шо ви тут робите? - спитав другий.
- Наркотики куримо.
- Я тобі зараз пошуткую! Я тобі пошуткую! Вітя, ану сніг порий там.
Молодший міліціянт, Вітя, спритно розгрібаючи сніг носаком чобота, ніскілечки
не сумніваючись, відказав:
- Курили. Точно курили... - він підібрав зі снігу торішній недопалок, понюхав, посвітив ліхтариком і викинув.
- Чого кричали? - продовжив перший, вчергове пройшовшись по нас овалом
електричного сяйва. - Хочете в участок? Ше раз питаю, ШО ВИ ТУТ РОБИТЕ?
«До людей! - читалося між рядками. - До людей, с-суки!»
- Ну... хто шо, - сказав Дикий. - Тут кожен шукає щось власне.
Міліціянт посвітив йому ліхтариком у лице. Дикий наморщив носа.
- От ти, бачу, ти думаєш, ти тут самий мудрий, - здогадався старший
міліціянт. - От шо ти тут робиш о першій ночі?
-Я?
- Ти, ти.
- Аз єсмь. Хіба це карно?
- І знають твої батьки, чим ти займаєшся? - спитав у відповідь Вітя, все
шукаючи у снігу склад злочину. Я коротко реготнув, і гладший міліціянт знову
засліпив нас ліхтариком:
- Наку-у-урені! Ой, підуть... Глянь, Віть, які в них очі...
- Зараз, знайдемо, - міліціянт Вітя розігнувся і струсив рукавиці від
налиплого снігу. - Де брали? Там, внизу? Признавайтеся, бо підемо зараз по
гарячих слідах, як знайдемо баклажку, труба діло буде. Я вам чесно, хлопці, кажу, так шо кажіть вже.
- Ми чули, як ви тут кричали. Чого кричали, я питаю?
- Можливо, це були не ми, - відказав Дикий. - Це були Інші. Ідіть шукайте
далі.
- І дайте тим хуліганам! Шоб не кричали більше! - підтакнув Олежик.
- А ти замовкни! - гавкнув перший, і світло від його ліхтарика мазнуло по
Ґєниковому кавказькому обличчі. - Гі-і-і-ИА ТО ШО ТАКЕ?
Міліціонер на мить ошелешено завмер. Я подумав, що зараз його вхопить дзен, і
Віті доведеться викликати швидку.
- Гм-м-м... Схоже на телефон, - припустив Дикий.
- Звідки тут телефон? Чий він?
Дикий викопилив губу, показуючи, що й сам до пуття не розуміє, як це диво тут
опинилось.
- ЧИЙ ТЕЛЕФОН, Я ПИТАЮ? - світло ліхтарика перепливає з одного обличчя на
інше.
192
193
Дикий шморгнув носом. Пауза.
- Ладно. То мій телефон. Можете мене заарештувати.
- Де його взяв?
- Подарували.
- Вкрав! - впевнено кинув Вітя.
Старший міліціянт чомусь озирнувся довкола і посвітив ліхтарем поміж дерев.
- Вітя, зроби поверховий обшук. Чи не мають ножів, зброї. А я викликаю сюда
машину.
Вітя вправно обмацав Олежика - спершу ззовні, потім під курткою. Потім саму
куртку. Так само пробігся руками по Дикому.
- Шо таке? - спитав він, намацавши якусь опуклість у кишені.
- Наркотики.
Міліціянт запхав руку і витяг футляр від окулярів.
- Ти мені договоришся! Чесно кажу: їдеш зараз в участок.
- Показуйте, які маєте документи, - сказав старший, коли Вітя закінчив з
обшуком.
Ніхто не ворухнувся.
- Так. Кажіть, де вчитеся, працюєте? Мовчанка.
Зашипіла рація. Крізь тріск я розібрав:
- ЧШШШШШ! Ч-ККШ Третій! Третій! ЧШШШШШШ У нас тут пограбування! Приїжджайте!
ЧШШК!
Міліціянт сказав щось нерозбірливе собі під ніс і сказав у рацію.
- Четвертий, під'їдь машиною по дорозі. Забираємо тута. А нам кинув:
- Збирайтеся, їдемо з вами в райвідділ.
Не встиг я подумати, що ладен усе життя віддати заради однієї-єдиної, одної-
однісінької речі, як ця річ стала дійсністю.
Зненацька... Зад з во ни в... Те л е ф он...
Міліціянти... Завме рл и...
Ґєньо... За вм ер...
194
Олежик... Зав ме р . ..
Дикий... Завмер... Я...
Завмер.
Телефон задзеленчав знову. «А дзвінок уже старий», - подумав я.
- їба-а-ать його мать! - видихнув Вітя. Я бачив, що рот у нього ніяк не може
стулитися докупи. Обережно, мов до коробки з бомбою, міліціянт підкрався до
апарата.
- Тихо-тихо, Вітя, - спробував відвернути напарника старший. - Хуй його знає, шо та пацанва...
Телефон...
Задзвонив...
Утретє...
Міліціянт зняв слухавку, і на чорній пластмасі відбився контур телевежі. Вітя
обережно притулив слухавку до вуха. У тиші, котра запала, до моїх вух долинав
кожен звук:
- Алло? АЛЛО! АЛЛО! БОГ? БОГ!
Моє тіло наповнилося непоборною важкістю. Я відчув: варто зараз подумати про
