Країна розваг - Кінг Стівен (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗
Ерін узяла фото з «Чашками-кружляшками».
— Глянь на його руку.
— Так, татушка. Я бачу. І чув про неї від місіс Ша. А що воно таке, як ти думаєш? Яструб чи орел?
— По-моєму, орел, але це не має значення.
— Справді?
— Так. Пам’ятаєш, я казала, що ще повернуся до Клодін Шарп? Молода жінка, якій перетяли горло в місцевому кінотеатрі — під час показу «Лоуренса Аравійського», а це вам не абищо, — для такого маленького містечка, як Рокі-Маунт, була великою подією. «Телеґрам» ще місяць її пережовувала. Копи знайшли аж одну зачіпку, Деве. Дівчина, з якою Клодін навчалася разом у старших класах, бачила її в барі і привіталася. Клодін відповіла на привітання. Та дівчина сказала, що біля неї сидів чоловік у сонцезахисних окулярах і бейсболці, але вона б і не подумала, що він з Клодін, бо він був набагато старший. Помітила вона його лише тому, що він сидів у кінотеатрі в темних окулярах… а ще тому, що на руці в нього було татуювання.
— Пташка.
— Ні, Деве. Коптський хрест. Отакий. — Ерін витягла ще одну копію і показала мені. — Поліцейським вона сказала, що спершу подумала, ніби то якийсь нацистський символ.
Я придивився до хреста. Був він елегантний, проте анітрохи не схожий на птаха.
— Два татуювання, — зрештою припустив я. — Птах на одній руці, хрест — на іншій.
Ерін похитала головою і знову тицьнула мені фото з «Чашками-кружляшками».
— На якій руці пташка?
Він стояв ліворуч від Лінди Ґрей і обіймав її за талію. Рука, що спочивала на сідниці…
— На правій.
— Так. Але дівчина, яка бачила його в кінотеатрі, сказала, що хрест теж був на правій.
Я замислився.
— Вона помилилась, от і все. Свідки постійно щось плутають.
— Звісно. Мій батько міг би цілий день на цю тему розводитись. Але поглянь.
Ерін простягала мені фото з тиру, найвиразніше з усього стосу, бо на ньому вони не просто проходили десь на тлі. Котрась із кралечок помітила їх у гарній позі й клацнула, в надії продати знімок. Та тільки той тип її послав. У грубій формі, якщо вірити місіс Шопло. Це нагадало мені, як вона описувала це фото: «Як він притискався стегном до її стегна, показував, як тримати гвинтівку, так, як це завше роблять хлопці». Напевно, місіс Ш. бачила розмитий газетний варіант фотографії, що складався з маленьких цяток. А в мене в руках був оригінал, такий чіткий і виразний, що в мене з’явилося відчуття, ніби я можу ступити крок, і опинитися там, разом із ними, і попередити Лінду Ґрей. Він справді притискався до неї. Його долоня лежала на її руці, що притримувала ствол гвинтівки двадцять другого калібру, і допомагала прицілитись.
Рука була ліва. А на ній — жодних татуювань.
— Бачиш? — спитала Ерін.
— Тут нема чого бачити.
— Отож-бо, Деве. Отож-бо.
— Тобто ти хочеш сказати, що це два різні типи? Один з хрестом на руці вбив Клодін Шарп, а інший, з птахом на руці, — Лінду Ґрей? Щось мені в це не віриться.
— Цілковито з тобою погоджуюсь.
— Тоді що ти маєш на увазі?
— Мені здалося, що я щось побачила на фотографіях, але певності не було, тому я віднесла надрукований відбиток і негатив нашому випускнику Філу Гендрону. Він геній проявних, практично живе на факультеті фотографії у Барді. Пам’ятаєш ті неоковирні «спід-ґрафіки», з якими ми ходили?
— Забудеш таке.
— Їх нам навісили здебільшого для антуражу — гарненькі дівчатка зі старезними фотиками в руках. Але Філ сказав, що насправді вони досить круті. З негативів можна витягти чимало корисного. Ось, наприклад.
Вона простягла мені збільшену копію фото з «Чашками-кружляшками». Голівудська кралечка знімала молоду пару з маленькою дитиною посередині, проте на цій масштабованій фотографії тих людей взагалі не було видно. У центрі знімка опинилися Лінда Ґрей та її кавалер-убивця.
— Деве, подивися на його руку! На татушку глянь!
Я насупився, намагаючись щось розгледіти.
— Важкувато, — пожалівся я. — Рука більш розмита, ніж решта фотки.
— А по-моєму, ні.
Я підніс фото впритул до очей.
— Це… Господи, Ерін. Це що, чорнило? І воно потекло? Зовсім трішки, але потекло?
Вона просяяла і тріумфально мені всміхнулася.
— Липень шістдесят дев’ятого. На півдні країни пекельна спека. Піт з людей тече відрами. Якщо не віриш, подивись на інші фотографії, й побачиш кола від поту на сорочці. До того ж у нього були й інші причини пітніти, правда ж? Він замислив убивство. Відчайдушне й зухвале.
— От чорт, — сказав я. — Пірат Піт.
Ерін спрямувала на мене вказівний палець.
— Точно.
«У пірата Піта» — так називалася сувенірна крамничка, що стояла біля «Плюсь-Хрясь». Над її дахом гордо майорів Веселий Роджер. Усередині можна було купити звичні дрібниці — футболки, чайні горнятка, пляжні рушники, навіть плавки, якщо ваша дитина забула взяти їх з собою (усе з логотипом «Джойленду»). А ще там був прилавок, на якому пропонували широкий вибір фальшивих татуювань. То були перебивні картинки. Якщо ви не могли нанести їх собі самотужки, Пірат Піт (чи хтось із його зелених помічників) допомогли б вам за невеличку доплату.
Ерін кивнула.
— Сумніваюся, що він робив їх собі там, це було б тупо, а цей тип аж ніяк не тупий, але я впевнена, що то не справжнє татуювання, так само, як і коптський хрест, який та дівчина бачила в кінотеатрі у Рокі-Маунті. — Вона нахилилася вперед і взяла мене за руку біля ліктя. — Знаєш, що я думаю? Я думаю, він зробив це, щоб привернути увагу. Люди помічають татуювання, і все інше просто… — Вона постукала по розпливчастих обрисах, котрі були цілком упізнаваними перед тим, як її друг у Барді збільшив їх до величезного розміру.
— Усе інше, що з ним пов’язано, розпливається на тлі, — сказав я.
— Угу. Згодом він просто їх змивав.
— Поліції про це відомо?
— Гадки не маю. Можеш їм сказати. Я не казатиму, бо повертаюся в універ. Але не знаю, чи вони візьмуть до уваги, все-таки стільки часу минуло.
Я знову погортав фото. Сумнівів не лишалося: Ерін розкопала щось дуже важливе, — хоча я сильно сумнівався, що це само по собі стане чинником затримки вбивці з «Дому жаху». Але в цих фотографіях було ще щось. Щось. Знаєте, як ото буває, коли слово крутиться на язиці і ніяк звідти не зійде? Саме так і було з тими знімками.
— А після Лінди Ґрей були інші вбивства, подібні до цих п’яти? Чи чотирьох, якщо не враховувати Єву Лонґботом? Ти перевіряла?
— Пробувала. Якщо коротко, то я сумніваюся, але точно сказати не можу. Я прочитала про п’ятдесят убивств молодих дівчат і жінок… щонайменше п’ятдесят… але не знайшла жодного, яке б відповідало параметрам. — І Ерін випалила скоромовкою: — Завжди влітку. Завжди в кінці побачення з незнайомим старшим чоловіком. Завжди перетяте горло. І завжди пов’язано з якимось мандрівним ярма…
— Привіт, дітлахи.
Перелякавшись від несподіванки, ми підвели голови. До нас непомітно підійшов Фред Дін. Того дня на ньому був гольф, яскраво-червоні мішкуваті штани та кепка з довгим козирком і написом «ЗАМІСЬКИЙ КЛУБ ГЕВЕНЗ-БЕЙ», вишитим золотими нитками над краєм. Я більше звик бачити його в костюмі, де вся неформальність полягала в тому, що він розпускав краватку і розстібав верхнього ґудзика ванх’юзенівської сорочки. А в одязі для гри в гольф він здавався абсурдно молодим. Якщо не зважати на сиві смуги на скронях, звісно.
— Здрастуйте, містере Дін. — Ерін підвелася. Більшу частину ксерокопій (і деякі фотографії) вона досі тримала в руці. В іншій була тека. — Не знаю, чи ви мене пам’ятаєте…
— Аякже, — кивнув Фред, підходячи ближче. — Голівудських кралечок я ніколи не забуваю, от тільки часом імена плутаю. Ти Ешлі чи Джері?
Вона всміхнулася, поклала папери назад у теку і віддала мені. А я вклав туди фото, які досі тримав у руках.
— Я Ерін.
— Авжеж. Ерін Кук. — І він мені підморгнув, що було ще дивніше, ніж бачити його в старомодних мішкуватих штанях для гольфу. — Джонсі, у тебе відмінний смак у виборі дівчат.
— Правда ж? — Мені здавалося надміру складним залазити в пояснення й казати, що насправді Ерін — дівчина Тома Кеннеді. Однаково Фред міг і не пам’ятати Тома, бо ніколи його не бачив у звабливій зеленій суконьці й на високих підборах.
