Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру. - Горліс-Горський Юрій Юрійович
Суд відбувався сьогодні тому, що Ільченко довідався, що Галя, окружним шляхом, приїхала до тітки у Медведівку і збирається прийти до мене у манастир.
Серце стиснули залізні обценьки. Моя вимріяна Галя, думка про яку дала мені силу урятувати собі життя — мусить сьогодні померти... Не хочу! Цього не може бути!
Але чому? Тому, що вона зрадила з любови до мене? — Яке діло жорстоким законам боротьби до причин зради! Тому, що я її люблю? Що обходять ті невблаганні закони особисті почування їх рабів! Кожен із нас — за те саме — підлягає тій самій карі.
Підсуваю до себе написаний вже короткий вирок і, поклавши під ним перший підпис, виходжу із келії прибитий, змучений. Зайшовши у сад, падаю лицем в траву, пробитий наскрізь лезом однієї думки: Галя мусить вмерти.
Після обіду прийшла до манастиря Галя, змарніла, розгублена. Болюче спімнулися світлі мрії про цю зустріч... Сідаємо з нею на лавочці коло Компанійцевої могили.
— Тебе звільнили?
— Ні, я утік, як вели розстрілювати.
Груди їй рушив глухий стон.
— Я хотіла відібрати собі життя... А тепер я так хочу жити!.. для тебе...
Подумавши про щось, здрігнулася і припала всім тілом до мене.
— Я вже більше звідси не піду... буду з тобою...
Холодне, тупе лезо поверталося в грудях. При думці про те, що мало статися всі атоми тіла спалахнули буйним протестом. Не хочу! Цього не буде! Ще є час... Виберу собі у штабі добрі большевицькі документи, візьму із совітських грошей, що їх як осаул мав у свому розпорядженні, більшу суму і увечері, захопивши Галю, зникну з Холодного Яру. Замість неї — віддам на смерть свою честь.
Та хтось інший в мені суворо стиснув в кулак серце. Яке тут значіння має твоя честь?! Утікаючи з боротьби — чи не вбиваєш ти ножа в плечі справі, якої не маєш права ставити нижче свого особистого щастя!
Того самого дня, під вечір, вирок над Галею був виконаний. Зробив їй одну прислугу, яку міг зробити. Вмерла щасливо, несподівано, не знаючи, що її чекає. У лісі коло манастиря з'явилася маленька могила моїх великих мрій. Рано, глянувши у дзеркало — побачив на своїй голові сиві волосини. В душу вселилася пустка і холодна гадюка нудьги. Рука мимоволі тягнулася до револьвера. Та в критичну хвилину Чорнота, що стежив за мною — стиснув мені ззаді плече: — Не роби дурниць... Не маєш права. Життя твоє належить не тобі, а Холодному Ярові і Україні.
XI
До манастиря підпливала сила. Підлягаючі червоній мобілізації хлопці з дальших сіл, де існувала «совєтская власть», виходили із сіл групами, з червоними прапорами, до Черкас і Кам'янки, та... потім «збивалися з дороги» і йшли до Холодного Яру. Деякі групи привозили зі собою зв'язаних співробітників воєнкоматів, що переводили мобілізацію.
«Подарованих» 2-ою бригадою рушниць не вистарчить. Добули частину зброї із захованого в печерах під валами запасу.
Одного ранку прибув до манастиря отаман Петренко з трьомастами михайлівчан та прусівчан. Привів із собою п'ять кам'янських чекістів, яких його хлопці упіймали десь коло Райгорода. Після допиту в штабі, бачу з вікна келії, як Чорнота з козаками повів їх зв'язаних за вали. Виходжу без зброї і йду туди. Чекісти стоять в рові під валом, благаючи, щоби їх не вбивати. Дивлюся на їх зблідлі, скривлені від страху обличчя і цілого мене обхоплює палка ненависть. Це ж вони... вбивники Галі...
Андрій, уважно глянувши на мене, виняв і протягнув мені свій кинджал.
— На... Легше на серці стане...
Беру кинджал і підходжу до уповноважненого «по барбє с бандітізмом» — здоровенного москаля-матроса.
Скорчившись, благає подарувати йому життя. Клянеться, що поїде відразу до свого «радімого» Петрограду і ніколи на Україну більше не приїде.
Розмахнувшися, вбиваю кинджал у ліву кишеню френча на грудях. Впавши, чекіст судорожне чіпляється холодіючими пальцями за траву, неначе намагаючися цим затримати зникаюче життя. Дивлюся якийсь час на заслинений труп і усвідомлюю собі, що та ненависть в мене не до цієї неестетичної купи м'язів, а до цілости ворожої сили, яка руками цих тварин, що навіть померти як слід не вміють, прямує, не перебираючи в засобах, до своєї ціли. Та від того, скільки цеглинок ворожого муру проб'ємо лезами і кулями — залежить висновок боротьби. Пропхнувши кинджалом другого, з таким почуттям, як би то був мішок із половою, витираю і віддаю Андрієві кинджал. Останніх покололи козаки багнетами. Трупів їх не закопували. По ночах доносилося із за валів хрипле гавкання лисиць, що обглодували кістяки чекістів.
Одного дня після обіду сторожа зпід Грушківки привела до штабу селянина, що йшов з пакетом до штабу Холодного Яру від... кам'янської чека.
Був це бідний дядько, який під час нашого побуту в Кам'янці носив там жидам воду. Селянин оповів, що його послав сам «товариш начальник» із чека та наказав віддати самому отаманові і то обов'язково під розписку, інакше його розстріляють, коли повернеться. У пакеті відозва-наказ, підписаний повноважним представником Всеросійської чека на правобережній Україні, що очевидно приїхав до Кам'янки знайомитися з положенням на Чигиринщині. Зверху, звичайно по московськи, надруковано великими літерами: «Холодноярським бандитам — нещадний червоний терор!» Дальше йшов категоричний наказ до трьох днів здати зброю і зголоситися всім до чека. В такому разі «рабоче-крестьянская» власть помилує нас і дарує всім життя. Інакше всі будемо винищені, а непокірні села спалені.
Селянин, діставши «за службу» чарку і обід, озираючися, оповів нам, що сьогодні вранці чекісти настромили відрубані голови двох холодноярців із села Косар на списи і поставили їх на залізничному переїзді, на дорозі, що вела через Грушківку до Холодного Яру. На одному списі висить табличка: «Холодному Яру — нещадний червоний терор!» На другому: «Це чекає всіх бандитів!»
Здогадуємося, що це голови двох наших хлопців із села Косар, які три дні тому відпросилися провідати вночі батьків і не вернулися.
Видавши дядькові розписку з печаткою Холодного Яру, зав'язую йому знову в келії очі і відправляю до передової сторожі. Пізніше ми довідалися, що ця відозва була розліплена в довколишиих містах і доступних для червоних селах.
Штаб і повстанком, розлігшися в саду на траві, почали обсуджувати новинку. Отаман висловлює думку, що треба написати відповідну відповідь і, передавши її, для «більшого фасону» видрукувати до чигиринської друкарні, де ми мали своїх хлопців, передати її до чека та розповсюдити в містах. Голова повстанкому, лігши на живіт відразу-же захопився виготовленням тексту. За півгодини списав олівцем кільканадцять карток у своїй записній книжці і почав на голос читати написане. У тій відповіді Дігтяр таки добре загнуздав свого партійно-демократичного гнідого. Почавши від того, що большевики неправно розігнали всеросійські устанодавчі збори і зломали засади свободи, рівенства, братерства та права націй на самопреділення, закінчив палким закликом до москалів-червоноармійців, щоби вони не проливали невинної крови, а об'єдналися з українськими повстанцями, які борються за правдивий соціялізм, та повертали зброю проти нових деспотів, що стали на місце «кривавого Миколая». Окремий розділ присвячував «обдуреним братам-українцям» і закликав їх прозріти, не «здіймати з матері полатаної сорочки». Отаман, вислухавши, заперечуюче крутнув головою:
— Не годиться. Напиши но осауле ти. По військовому. Коротко та ясно.
Озброївшись олівцем, починаю ломати собі голову над різними варіянтами відповіді. Нарешті, глянувши на большевицький «зразок», що лежав переді мною — пишу з нього «плагіята»: «Московсько-жидівським червоним катам України-нещадний жовто-блакитний терор!» Дальше від імені Холодного Яру та всіх українських повстанців пропоную «товаришам» негайно визбиратися у свою Московщину, інакше всіх їх на Україні чекає смерть. Не потрібуємо «няньок», щоби опікувалися нашими справами. Самі собі раду дамо. Окремо обіцяю своїм зрадникам, які пішли на послуги до ворога, що пощади для них не буде.
