Тінь сови - Шкляр Василь (читать онлайн полную книгу .TXT) 📗
А ген біля входу у клініку притулився якийсь чоловік, видно, сільський дядько, — на ньому суконне пальто старого фасону, ялові чоботи, картуз із клинчиків, і єдине, що зовсім не личить йому, сільському дядькові, — це окуляри, хоча вони теж старого фасону, тепер такі рідко побачиш. Крізь ті окуляри він напружено вдивляється у бік воріт, боїться когось пропустити, ось він вглядається в Муталіба, потім зривається з місця і, припадаючи на ногу, кульгає йому назустріч, і за крок вони зупиняються один перед одним.
Степанів батько, здогадується Муталіб, не витримав старий, приїхав, і приїхав у такий час, що навіть не зможе побачити свого сина, тільки й того, що постоїть тут попід вікнами, та хіба від того полегшає?
— Муталіб Кадамович?.. — Він так вдивляється Муталібу в обличчя, що навіть крізь товсті скельця окулярів пробивається знайома вже Муталібові полохлива надія і відданість, якась собача відданість, від якої йому стає мулько, незручно, ніби він завинив перед цим чоловіком і от приховує цю вину, але той бачить його наскрізь, бачить крізь товсті скельця окулярів своїми підсліпуватими очима. Він усе бачить і знає, і все одно дивиться на нього з такою собачою відданістю, що Муталіб ледве витримує, аби не відвести очі вбік.
— Так, Муталіб… А ви Степанів батько? — Він подав йому руку й відчув, що Побережний не відпускає її, хоча й боязко тримає у своїй жорсткій долоні; Муталіб спробував згадати, як його по батькові, колись же в селі Степан знайомив їх, але так, наспіх, тоді вони лишень перекинулись словом, проте він таки звертався до нього на ім’я та по батькові… як же це… як… ага, здається, згадав. — Кіндрат Іванович, якщо не помиляюся? — розгублено всміхнувся Муталіб.
— Точно, — сказав Побережний і ніби навіть зрадів. — Тіки місцями переставити треба, Іван Кіндратович. Диви, скільки часу минуло, а ви не забули.
— Трохи забув, — зніяковів Муталіб, докоряючи собі за таку помилку: Степана ж по батькові Іванович, тут не треба й думати, а він наче з неба упав: Кіндрат… — Вибачте, Іване Кіндратовичу.
— Нічого… Як він там, мій Степанко? — вирвалося у старого те, що не сходило з думки, але й питати, видно, боявся. — Знаю, погано… Катря вчора дзвонила до брата Онисима в сільраду… Я тепер у сільраді і днюю, й ночую. Нічого такого не казала, та я ж чую, не глухий. Мене не обдуриш. А це ось приїхав, а мені його не показують. Видно, вже геть погано.
— Хвалитися поки що нема чим, — сказав Муталіб. — Ще тільки прозондували… З печінкою в нього погано. Не хочу вам казати неправду… Я за серце так не боюся, як за печінку.
— Мені б одним оком на нього глянути.
— Не можна. Там Катря біля нього. Вона вам розкаже.
— Катря всього не скаже. Катря — золота в мене невістка, але вона тільки заспокоює мене. Подзвонила якось та: «Не переживайте, тату, не побивайтеся, тут ось дохтор каже, що, може, ще й інвалідність знімуть».
— Тоді я ще не знав, що в нього таке з печінкою, — сказав Муталіб, шкодуючи за ту необачність: не можна так жартувати. Не можна.
— Хто ж знав, — кивав головою Побережний. — Біда, біда… Ми вже й не думаємо, щоб він був геть нам здоровий, чи що. Нам не треба, щоб він робив, доглядав нас, крутився. Аби лиш сидів отак-о біля хати. Аби лиш сидів, аби нам дивитись на нього. А більше нічого не треба, — казав Іван Побережний, наче просив у Муталіба зовсім небагато і цим полегшував справу.
— Побачимо.
— Може, ви боїтесь щось мені сказати?
— Рано ще говорити.
— Не бійтеся… Я… Знаєте, я під Яссами був, — невідь-чому сказав Побережний, зазираючи Муталібу в очі. — Під Яссами…
— Зробимо все, що можна, батьку. Я й зараз іду до Степана. — Він хотів ще сказати, що ось і їсти йому приготував, старому, напевно, буде приємно, але не сказав: що тепер говорити про їжу, коли він міг зробити для нього більше.
— Іди, синку, йди, — закивав Побережний. — Ти ж до нього ідеш, а я держу тебе балачками. Іди. Не гнівайся, що сином тебе назвав. Бо ж і Степан тебе називає братом. Ох, біда…
Муталіб ішов через вестибюль і чув на собі його пргляд.
В ординаторській не було нікого, він перевдягнувся, потім націдив із крана склянку холодної води і випив дві таблетки заспокійливого. Дістав із сумки ще теплу каструльку, загорнуту в рушник, і пішов у реанімаційне відділення.
Степан так само лежав під крапельницею, лежав із заплющеними очима, але сіра землиста тінь уже зійшла з його лиця. Може, нарешті зрушиться, подумав Муталіб, тихесенько стаючи у нього в узголів’ї. І тільки тепер здогадався, що Степан гладенько виголений.
— Це ти? — розплющив він очі.
— Я, Степане.
— Не тре’ було тобі йти. Мені вже краще.
— Краще, я бачу. Ти навіть до перукарні сходив.
— Ага, — усміхнувся Степан.
— Гарна перукарка трапилась?
— Дуже. Знаєш, вона мене і здорового часом брила. Дай, каже, я тебе побрию. Щоб, значить, причарувати до себе.
— Така й без цього може причарувати.
— Точно.
— Я, знаєш, кого зараз бачив?
— Мабуть, батька мого. Катерина казала, що він приїхав. Як він там, старенький мій?
— Нічого.
— Чогось мені його найшкодніше.
— Якщо ти, Степане, сходив до перукарні, то, може, й у ресторан заглянемо? Ось те, що ти замовляв. — Муталіб розгорнув рушник. — Дичина з картопелькою.
— Я ж просто так сказав… а ти… Краще б на рибалку з’їздив. Морочився.
— Як? Ти не хочеш моєї фірмової страви? Так не годиться, Степане, ображаєш.
— Чого це не хочу? Ще й як хочу.
— Тоді бери ось ложку. Ложкою зручніше буде. А я потримаю тобі каструльку. Давай вище подушку підмостимо. Ось так. Поїхали, поки тепле.
Степан кутуляв мляво, наче не мав зубів, але потроху добирався до денця, і Муталіб боявся щось і казати, аби не зурочити: здається, у нього прокинувся апетит. Ледве жує, проте це від занепаду сил, а так, видно, йому справді схотілося їсти. Таки Степанові кращає.
— То це ти, кажеш, на цю картоплю узяв пудового коропа?
— Ага. Дикого.
— Хіба і свійські бувають?
— Бувають ставкові. Ті не такі дужі. А в пралісі дикі, сазани. Витягнеш такого підсвинка, а в губі у нього ще гачок, уже комусь попадався, та втік.
— Тобі, мабуть, Щедрик помагав їх тягати?
— Не смійся, Муталібе. Він є.
— Я не сміюся. Питаю.
— Може, й він помагав. Нікому так не щастило, як мені. На що вже дядько мій Онисим запеклий рибалка, а й той казав: «Це, — каже, — Степане, якби не ти, то ми б і не знали, які поросята водяться в Тікичі». Я й кажу йому: «То бережіть же цю річку, у ваших руках влада, — кажу, — то не дайте їй пропасти».
— А що — забруднюють?
— Не те слово. Труять. Отак ціле літо й десь до жовтня ще нічого, а там як піде буряк, запрацює Бужанський цукровий завод, то спливає дохлої рибки тьма-тьмуща. Якусь гидоту зливають. Раків колись було стільки, що граблями тягали, а тепер нема й напоказ.
— Зараз же наче суворо з цим, — сказав Муталіб. — Пишуть скрізь, штрафують…
— Еге, якби ж то чоловіка штрафували, хоч би й того директора, а то ж ні, завод штрафують. А це нікому не пече й не гріє. Якби виклав з кишені своєї, то головою думав би, а не… Е, що тут казати. Бідний той праліс.
Степан навіть вишкріб каструльку, всміхнувся:
— Оце вмолотив. Спасибі.
— Молодець! Якщо діло так піде й далі, то в понеділок заберемо тебе звідси.
— І робитимеш операцію?
— Ну, може, не зразу, але в палату тебе переведемо.
— Добре. Як там Стратон Митрофанович? — раптом знову спитав Степан.
— Стратон Митрофанович? Наче нормально… Я не бачу його, йому ж інший хірург робив операцію. Але ми переведемо тебе уже в іншу палату. Полежиш у реабілітаційному відділенні, поки наберешся сили.
— А Валерка?
— Валерка? За дівчатами бігає.
Нараз Муталіб відчув, що хтось стоїть біля входу і стежить за ними. Він повернув голову й побачив Оприщенка — в халаті, з-під якого випиналося кругленьке черевце, в білому ковпаку, шкіряних капцях без задників. Видно, Семен Семенович чергував цієї суботи, а жаль, Муталібові не хотілося з ним зустрічатися тут вихідного дня, бо через тиждень-другий знов жди анонімки, що ось, мовляв, Усманов без направлення поклав у клініку Побережного і не відходить від нього, годує з ложечки, а чого, питається; та того, що здер з безнадійно хворого тисячу карбованців, от і відробляє, а того й не думає, що таким не місце у клініці, таким місце за ґратами. І ще добре, як та анонімка потрапить до Волощука, а не десь далі, Волощук сам колись натерпівся од цих анонімок, одразу розпізнає наклепницький стиль, хоча одного разу й викликав Муталіба. Сталося це невдовзі після смерті Уктама.
