Капелан Армії УНР - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (читаем книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
публіцист, письменник і перекладач, борець за автокефалію
українського православ’я, перший митрополит Київський
і всієї України відродженої у 1921 році Української Автокефальної
Православної Церкви.
Майбутній митрополит Василь Липківський народився
20 березня 1864 року в селі Попудні.
Початкову освіту Василь Липківський здобув в Уманській
бурсі, де навчався у 1873–1879 рр. Згодом, у 1879–1884
рр. навчався у Київській духовній семінарії, після закінчення
якої його як кращого учня було направлено до Київської духовної
академії, яку він закінчив у 1889-му з ученим ступенем
кандидата богослов’я.
У 1890-му – у віці двадцяти п’яти років – Василя Липківського
призначено законовчителем Черкаської гімназії, а
через рік – 20 жовтня 1891-го – його було висвячено на священика.
Після цього у 1892 році отця Василя призначили настоятелем
собору в місті Липовці Київської губернії і повітовим
інспектором церковно-парафіяльних шкіл Липовецького повіту
– організатором шкільної мережі.
Нова сторінка у житті протоієрея Василя Липківського,
як і у багатьох віруючих людей, розпочалася з початком Української
революції 1917 року, коли, окрім політичного, з новою
силою прокинувся церковний рух, спрямований на унезалежнення
православної церкви в Україні як церкви національної.
З того часу отець Василь (Липківський) став одним із лідерів
руху за утворення Української автокефальної православної
церкви.
За активної участі «Братства» у листопаді 1917 року прихильники
автокефалії сформували Оргкомітет по скликанню
Всеукраїнського Церковного Собору. Вже незабаром він
Іван КОРСАК164
був реорганізований у тимчасову Всеукраїнську православну
церковну раду (ВПЦР), яка й очолила церковний рух до скликання
Собору та організацію самого Собору.
За рішенням ВПЦР, Собор мав відбутися 7 січня 1918
року, на Різдво, проте цьому завадила українсько-радянська
війна. Згодом дату скликання Собору іще кілька разів переносили.
Загалом, 1918 та 1919 роки видалися дуже нелегкими
для української церкви: дві влади – гетьмана Скоропадського
та Директорії – своїми указами проголошували автокефалію
української православної церкви, проте втілити ці рішення у
життя не було можливості.
Навесні 1919 року більшу частину території УНР захопили
більшовики, що проголошували відокремлення церкви від
держави. Цим одразу спробували скористатися отець Василь
(Липківський) та Всеукраїнська православна рада. У квітні
1919 року за активної участі Липківського ВПЦР провела 2-й
збір, де було ухвалено розпочати утворення українських парафій.
А вже 22 травня 1919 року, в супроводі хору під керуванням
Миколи Леонтовича, отець Василь (Липківський)
особисто відслужив першу літургію українською мовою у
збудованому гетьманом Іваном Мазепою на Печерську в Києві
Микільському соборі.
5 травня 1920 року ВПЦР звернулася з листом до українського
православного громадянства, в якому проголосила
автокефальною православну церкву в Україні. Зусиллями
Липківського і його однодумців 14 жовтня 1921 року на Свято
Покрови у Софії Київській нарешті було скликано перший
Всеукраїнський Церковний Собор, який підтвердив постанову
ВПЦР від 5 травня 1920-го про автокефалію Української
православної церкви.
21 жовтня того ж року протоієрей отець Василь (Липківський)
таємним голосуванням майже одноголосно був обраний
на посаду єпископа-митрополита.
Всеукраїнський церковний собор висвятив – покладанням
рук усього духовенства – свого першого єпископа Василя
Липківського (за практикою стародавньої Александрійської
церкви) й обрав його главою Української автокефальної православної
церкви – митрополитом Київським і всієї України.
165
Після цього була висвячена українська ієрархія й затверджені
головні – нові й необхідні – засади життя Української церкви.
Собор проголосив створення Української Автокефальної
Православної Церкви, наголосив на непідлеглості Церкви
керівництву інших церков і визнав примусовий перехід Київської
церкви під зверхність Московського патріархату 1686
року аморальним та антиканонічним актом.
У січні 1930 р. радянська влада примусила УАПЦ оголосити
про саморозпуск, десятки її священиків і тисячі вірних
загинули у в’язницях і концтаборах, а наступник Липківського,
митрополит Микола Борецький, збожеволів від тортур.
1934 року комуністи закрили Покровську церкву, а самого
Липківського виселили за місто. 22 жовтня 1937 року
Липківського вчергове заарештували. Старша дочка та двоє
синів Липківського теж були заарештовані й відправлені до
Сибіру. За рішенням так званої трійки НКВД – митрополита,
якому на той час було 73 роки, було розстріляно 27 листопада
1937 року.
ПІД ПРИЦІЛОМ
Відродження українського Православ’я у 1941–1942
роках
Протоієрей Микола Цап, канцлер, викладач Волинської
духовної семінарії, настоятель парафії Великомученика Юрія
Переможця в Луцьку
Долю Української Православної Церкви в часі Другої світової
війни доводиться розглядати в тісній залежності від ходу
воєнних подій і змін політичної влади на українських землях.
Початок війни гітлерівської Німеччини з СРСР загально серед
українців викликав велику радість у тому розумінні, що
з’являлась віра і надія на постання Української держави і своєї
Церкви.
Однак ці надії швидко розвіялися, коли слідом за армією
прийшла цивільна німецька влада і було створено перехідні
органи управління до перетворення українських земель
на німецьку колонію. В умовах відносної релігійної свободи,
яка була на початку німецької окупації, православні українці
Волині, Поділля й Полісся почали організовувати церковно
Іван КОРСАК166
релігійне життя. Найбільш авторитетним церковним ієрархом
був тоді архієпископ Олексій (Громадський), який після
страстотерпства від більшовиків мав стати на чолі Української
Церкви. Однак сподівання провідних українських православних
кіл, що їх очолить архієпископ Олексій, найстарший за
висвятою ієрарх на українських землях, і об’єднає в єдину
Українську Православну Церкву під керівництвом митрополита
Діонисія (Валединського) – предстоятеля Автокефальної
Православної Церкви в Польщі, не здійснилися.
18 серпня 1941 року в Почаївській лаврі таємно відбувся
обласний собор єпископів у складі голови собору архієпископа
Олексія, членів собору архієпископа Симона (Івановського)
і єпископа Пантелеймона (Рудика) та секретаря собору
єпископа Веніаміна (Новицького). Собор констатував:
оскільки всі архієреї Західної України підписалися свого
часу про підпорядкування Московській Патріархії, то окремі
владики і навіть собор єпископів області не можуть утворити
