Короп по-чорнобильськи - Лапікура Валерій (читать книги онлайн полные версии .TXT) 📗
Причетність Леоніда Утьосова до написання “Сім сорок” - то, звичайно, одна з одеських легенд. Чудом збереглася платівка, випущена в 1910-му році у Варшаві. Там з одного боку якраз і записана мелодія “Сім сорок” без тексту. Навіть якщо запис був зроблений у рік створення пісні (що малоймовірно), то все одно Лазарю Вайсбейну тоді було лише 15 років.
Веселе і сумне - воно завжди поряд. На звороті вищезгаданої платівки була бадьора танцювальна мелодія - задерикувате танго під назвою “Красуня Молдаванка”. Звісно, малася на увазі не та циганка-молдаванка, котра вербувала наївних хлопців до партизанського загону, а район Одеси. Так от - філофоністи уважно вслухались у цей древній запис - і вхопились за голову. Мелодія, що забулася в гуркоті двох світових війн, якимсь дивом відродилася у тужному мінорному варіанті всесвітньо відомої пісні “Купите папиросы”.
Аби завершити тему “Леонід Утьосов і одеський фольклор”, розкриємо таємницю авторства ще одного ну дуже популярного шлягеру “Как на Дерибасовской, угол Ришельевской…”. Далі можна не цитувати, всі знають, що там було з веселою бабцею і шістьома нальотчиками. Так от - до цієї пісні Леонід Осипович мав безпосереднє відношення, хоча чомусь про це не згадував. Напевне - аби остаточно не розстроювати свого тата.
А воно як було? В 1917-му році, вже після того, як погнали царя, але до того, як об’явилися більшовики, в одному з одеських вар’єте з великим успіхом пройшла прем’єра музичного спектаклю “Одеські новини”. Сценарій і тексти пісень та куплетів написали три надзвичайно популярні одеські текстовики і фейлетоністи Яків Соснов, Михайло Ядов та Мирон Ямпольський. А виконав усе це 22-річний Леонід Утьосов. То, власне, був його великий дебют на музичній естраді. Як писали про нього потім, “єврейський хлопчик Льодя Вайсбейн міг народитися де завгодно. Великий співець Леонід Утьосов міг народитися тільки в Одесі”.
Веселі, хоча й не дуже пристойні куплети про реставрацію еротичного лібідо 90-річної бабусі пішли в народ першого ж вечора. Не тільки ми з вами, а й нинішні одесити, напевне, не знають головного підтексту. Скажіть на милість, якого біса ці шестеро попхалися до тої бабці? Геронтофілія в одному місці заграла? Аж ніяк!
У 1917-му році в будинку на вулиці Дерибасівській, ріг Рішельєвської була ювелірна крамниця! Ще щось треба пояснювати?
Таких пісень-історій збереглося чимало. І найцінніше в них те, що завдяки ним можна дізнатися про те, як жили “герої того часу”, невигадані, не прикрашені письменницьким пером, - прості люди. Послухайте як-небудь під хороший настрій, скажімо, пісню про одеський товчок - і матимете картину, не згірш від описаної Остапом Вишнею у його безсмертному “Ярмарку”. Тут тобі й перелік товару, тут і хлопець, що грає на гармошці так, що люди роззявляють роти, тут комусь наступили на ногу, тут свиня втекла, підібралася до тітки-роззяви, що заснула сидячи, і ум’яла весь її товар… тут всі задивилися на небачену на той час диковину - аероплан. І одразу ж, наслідок такої втрати пильності: у когось вкрали гаманець. У кого? Та ясна річ, що не у єврея, його на такі штучки не купиш. “Ой, рятуйте, гражданє хороші! Всі з кишені витягнули гроші!” - кричить постраждалий. І одержує у відповідь: так і треба, не будь такий бовван. На базарі не годиться витріщатися на аероплан. Одне слово - не зівай, Хомка, на те ярмарка.
На початку 90-х років минулого століття (ой, як же, виходить, давно це було - в минулому столітті!) в одному з одеських книжкових кіосків нам трапилася на очі невеличка книжечка “Співай, Одеса!”, яку склали А.Грабовський і В.Смирнов. Всі ці роки вона, можна сказати, живе в нашій домашній бібліотеці: часом не можемо її знайти, а часом сама з’являється, наче увесь час на видноті лежала. І виринає отак чомусь саме тоді, коли вона справді потрібна.
Можливо, колись ми напишемо окреме дослідження про одеський пісенний гумор. Але оскільки тему цю за об’ємом можна порівняти з Чорним морем, обмежимося кількома найяскравішими прикладами.
Поговоримо, наприклад, про Рабиновича з кривим дулом і Сурку. Йдеться не про увічнену в російській класичній і радянській літературах Шейндлю-Суру, дочку Лейбову Соломоніак. Вона ж - Сонька Золота Ручка, про яку хто тільки не писав. Ми не писали. Поки що. І зараз не будемо. Бо наша Сурка - лише тезка славетної одеської аферистки.
Власне, дехто й досі каже, що звали її не Сурка, а Хайка. У згаданому збірнику “Співай, Одеса!” - Сарка. А відомий сучасний дослідник кримінальної субкультури Росії Олександр Сидоров, що виступає під елегантним псевдо “Фіма Жиганець”, поклав півжиття аби відновити всі імена героїні найпопулярнішої в ХХ столітті позацензурної пісні - славетної “Мурки”.
Нагадуємо шановним читачам, що предметом дослідження нашої книги є зниклий уже світ маленького єврейського містечка в межах так званої смуги осілості в Україні. Одразу зазначимо, що, як казали наші герої, “аби вкрасти в містечку, не може бути й мови”. По-перше, нема чого красти. По-друге, всі один одного знають, як облуплених. Інша справа - надурити когось на пару копійок чи в борг взяти і забути віддати. То життя! А отак щоби Рабинович узяв наган і пішов грабувати Ціперовича? Та ви що! Це ж вам не Одеса. І не Варшава.
Веселих і винахідливих єврейських хлопчиків-нальотчиків з Молдаванки ми знаємо, перш за все, завдяки двом нашим славетним землякам. Перший - Ісаак Бабель, який там-таки на Молдаванці жив і замість вчитися грати на скрипочці лазив, роззявивши рота, за молодиками з банди Мойші Вінницького (він же - Мишко Япончик, як співалося: “…хай він був бандит, та скільки в нім печаті благородства!”). Другий земляк - теж письменник Михайло Козачинський. На відміну від Ізі Бабеля він таки наважився піти в банду, якийсь час був пострахом не тільки Молдаванки, а й околиць Одеси, втрапив до рук земляків з ГУБЧК, був засуджений до страти, але, з огляду на малолітство (страшному бандюзі було всього 15 років) Козачинського помилували. Були такі дивні часи. Не без допомоги колишнього чекіста, який свого часу взяв хлопця на гарячому, Михайло перебрався до Москви і невдовзі став дуже непоганим письменником. Щоправда, у пам’яті читачів йому судилося лишитися автором одної-єдиної повісті - “Зелений фургон”. Повість витримала силу-силенну перевидань і дві екранізації. А сам Козачинський помер дуже молодим від сухот. В останню путь його проводжав отой колишній одеський чекіст і світової слави письменник Євген Катаєв, він же - Євген Петров, співавтор Іллі Ільфа.
Однак ми досліджуємо не єврейську злочинність, а єврейський народний гумор, відтак - перейдемо одразу (чи нарешті) до нашої Сурки. Тим більше, що біографію цієї бій-баби намагалися відтворити чимало дослідників. І не тільки вже згаданий Сидоров-Жиганець, а й ще один наш земляк, кандидат на Нобелівську премію в галузі літератури Костянтин Паустовський.
Власне спочатку її звали не Сурка, а найімовірніше - Любка. Але про це вже ніхто не пам’ятає. Хоча ще недавно у ветеранських компаніях час від часу хтось затягував після енної чарки: “Здрастуй, моя Любка, здрастуй, дорогая…” - і одразу загоралася суперечка, що “дорогая” - не Любка, а Мурка, вона ж Маруся Климова.
Але нікуди не дінешся, спочатку таки була Любка. Авторство приписують уже згаданому нами раніше одеському поету-куплетисту Якову Ядову. Проте навіть Костянтин Паустовський, що працював із Ядовим у одній газеті, заперечував цю версію.
Що б там не було, але спочатку, в 20-х роках минулого століття, “Любку” заспівала вся Одеса. А коли пісня вибралася за межі міста і загуляла неосяжними радянськими просторами, почалися метаморфози - і з текстом, і з іменем головної героїні. Спочатку Любку перейменували в Машу, що на тодішньому блатному жаргоні власне і означало “кохана, люба”. І вже в 1934-му році московські фольклористи, що досліджували пісенну творчість кримінального світу, зафіксували остаточну нинішню версію - “Мурка”. Найсмішніше, що на “блатній фені” це слово означало “працівник МУРу”, Московського карного розшуку. Тоді навіть приказка була: “Урки і мурки граються в жмурки”.
