ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович (книги без регистрации полные версии TXT) 📗
По всіх фортецях були розміщені гарнізони, а на великих перехрестях стояли караули, по шляхах і дорогах куріли верхи або візками збирачі податків та казначеї, літали з командами полкові комісари — виловлювали втеклих солдатів, а також козаків, які ухилялися від походів під Дербент, на Ладогу, в Таврійські степи. В одному селі мені випало переписати за невелику плату стаційні списки, й мене вельми здивувало, як багато стації взяли солдати за півроку з села, а саме: 68 курей, 14–гусей, 185 осьмачок житнього борошна, 12 пшеничного, 3 осьмачки круп, 4 пуди масла, 8 пудів сала, 600 ступок солі, 84 кварти вина, 15 яловиць, 41 барана, а ще горілка, цебри пива на приїзд і від'їзд високих командирів, підвози й перевози провіанту та солдатів, дрова й сіно… Село обідніло за ці півроку страшенно, й стояв там туск; невдоволення та злоба знаходили собі добру поживу. Трапилося при нас: один дядько привіз у стацію свиню, а на возі, у сіна, був горщик масла на продаж, того горщика забрали солдати, дядько розпаленів і вдарив дрюком солдата по голові. Інші солдати кинулися на дядька, на поміч дядькові побіг Миля, за ним ще кілька базарівчан. Зчинилася бійка, з якої ми ледве вихопилися.
І не знімав Пилип перед офіцерами шапки, й не пускав солдатів до хат, де ми зупинялися, й не захотів допомогти двом москалям що застряли гарбою з сіном у рудці, а коли один з них замахнувся на нас батогом, Миля поламав батога і хотів підпалити сіно, та я не дав. Переживав щоразу вельми, й обіцяв собі утекти від Милі — й не втікав. Я все ще не міг скласти остаточної думки про свого випадкового товариша, дедалі більше переконувався, що Миля — це кілька людей, і то зовсім різних: добра дитина і розбійник, грішник і праведник, брехун і найщиріший чоловік, скромний і хвалько, розпутник і цнота. Дивувався, як усе це сполучалося в ньому й що, врешті, переважає. Залежно від обставин, переважало то те, то інше. Читав я колись книгу філософа Степана Хаввека, то він вважає, що наш світ має в різний час різні диспозиції й залежно від того міняє свої диспозиції людська душа, ті диспозиції можна визначити лише по гороскопах і дізнатися, в який час якою буде душа тієї чи тієї людини. На мої перші міркування, Пилипова вдача повністю вкладалася в Хаввекову філософію, одначе з часом я почав думати, що це не так — настрій і поведінка Милі іноді одмінювалися по кілька разів на день, а то й на годину. Може, через те, що в світі добро невіддільне від зла, одне знищує інше, одне породжує інше і якби запанувало лише те або те, світ став би сірим і нудним. Так промовляла одна половина мого серця, а друга не погоджувалася, доводила, що в світі мають панувати тільки доброчинність та порядок, бо вони — від Бога, який усе визначає і всьому дає лад. Він кличе нас добиватися досконалості, тільки в ній — ідеал людини, ним же створеної.
Але в цьому місці мої думки знову наштовхувалися на перепону. А звідки тоді страждання і гріх? Його вчинили вже Адам і Єва, творені руками самого Бога. Я заплутався, нітився душею, не мав способу, сили та розуму пізнати бодай зовнішні ознаки світу, а що вже казати про його глибини! Що таке світ і що таке в ньому я? А інші люди? Чому вони такі? Чому оці москалі накладають стацію на цих людей, відбирають їхню працю? Чому козаків женуть під далекий, непотрібний нам Дербент і вони гинуть тисячами? Це також від Бога? На ці запитання не міг відповісти, й лишалось втішатися молитвою, а також думкою, що я є тільки в єднанні з Богом, а сам по собі — нічого не значу. Може, згодом я пізнаю бодай себе й зрозумію хоч щось у цьому світі. Для цього я прийшов у нього й мандрую по ньому; для чого живуть інші люди й для чого існує він сам, цей великий, барвистий, тривожний, захланний світ, я також довідаюсь потім.
Милі трохи боявся, трохи осуджував його за схильність до пиятики, за одчайдушність і водночас дечому вчився в нього. Академія вклала в мою голову багато знань, від Арістотеля до Феофана Прокоповича, знань не для життя, а для думання. У Пилипа я несамохіть, навіть проти власної волі, вчився жити, хапатися де зубами, де руками, де пробігти, перестрибнути, а де й проповзти. Корисна наука, хоч і гірка та сумна, нею оддавна користується значна частина людства.
Було б неправдою сказати, що в своїх мандрах нас здибували тільки лихі пригоди та ми лише терпіли злидні. Розкошів, звичайно, не мали, але бували й хороші лагідні дні. Ось чвалаємо дорогою, холодком — дорога в'ється попід старими, дуплистими вербами, входимо до села, минаємо першу, другу хату, розглядаємося, де б попити холоднячку, куди краще зробити першу візиту добродійці удачі, аж нас зупиняє окрик:
— Ану ходіть–но сюди, молодці!
Зупиняємося, повертаємо на поклик голови. Багата, видно вже на перший взір, вельми багата хата з високим, широким ґанком, обвитим виноградом, за хатою осокори, на одному буслове гніздо, в праву руку — сад, в ліву — двір з хлівами та коморами, звідти в'їзд, а вхід — через хвіртку навпроти ґанку. На ґанку сидить чоловік з густим пишним, що ледь в'ється й пшеничною хвилею нависає над чолом, чубом, розкішними пшеничними вусами, тугим, трохи схожим на котячу морду, обличчям, у вишитій сорочці, розімлілий, роздобрілий, либонь, щойно смачно пообідав, на одному вусові ще видно білу цятку — необлизана сметана, перед ним стоїть кухоль з узваром, на таці — груші та великі жовті сливи — запиває обід, засмачує його садовиною. Ліва брова ледь заломлена, права — трохи опущена, — одразу видно — не простий козак, місцевий урядовець. Та й хто інший може дозволити собі розкошувати на ґанку такої днини: Петрівка, давно минули Петро та Дем'ян, жнива, вчора був Паликопа, сьогодні всі в полі, на роботі, поспішають, а він сидить, знічев'я поглядає на шлях і зупиняє окриком усіх проїжджих і перехожих. Не зупиниться одразу, пошле навздогін наймита, а то й поскаче козак та заверне непослуха назад.
— Охрім Шквиря, місцевий сотник, — одразу, щоб не було ніяких непорозумінь, відрекомендовується. — Хто такі будете і куди йдете?
Миля відсторонює мене, виходить наперед. Він — втілення покори, лагідності, доброти й доброзичливості, ще й глибокої шаноби: велика кругла голова з зім'ятою мичкою чорного, з ранньою памороззю сивини чуба схилена, руки опущені (в лівій — шапка), плечі схилені, великі круглі очі чисті та ясні. Я сам дивуюся такій Милиній переміні: чи його втомила довга дорога й сподівається на відпочинок та поживу, чи й справді йому сподобався сотник, тільки ж бо я знаю, що ті очі бувають і пронозливі та хитрі, й злі, й ледачі.
— Хто ми і що ми, вельце ласкавий пане? Про себе скажу: й сам не знаю, хто я. Так, перекотиполе, колишній охочекомонний козак Прилуцького полку, а далі турецький галерник і матрос, і гармаш на суднах французьких та голландських… Валасаюся по світу, бо нема куди прихилити голову, там помахаю ціпом там мішки попиряю, там допоможу коня підкувати, там підморгну молодиці, й вона насипле миску борщу. А інша й варениками пригостить. Якщо підморгну гарно…
Сотник смачно засміявся. Потютькуватий і простакуватий Миля нині неймовірно тонко вловив сотників настрій: той випив чарку, смачно поїв, роздобрів, розніжився, його душа жадає ще чогось солодшого, бодай у жарті, й Миля солодить йому її. А щоб сотник до кінця зрозумів, що то жарт, Миля докидає:
— Але якби сподівався на ті борщі, давно б ноги простягнув. Простий, значся, я чоловік. А ось він. Мартин Рибка, — тут Миля відступає убік, являючи сотнику у всій красі мою нужденну постать, — отакий, незавидний на вигляд, отрок достоїнств великих і талантів значних.
— Що ж він уміє? — недовірливо каже сотник.
— Запитайте краще, чого він не вміє, — покірливо, але й з достоїнством мовить Миля. — Голос має такий, що мертвих піднімає. Пройшов філозопію і богослов'я, — ллє кулі Миля (ох, як ллє, я червонію й нічуся, але боюся сказати правду, заперечити Милі, бо він мене потім з'їсть), — всю службу Божу, навіть кафізму напам'ять шпарить, у всіх науках вправний, особливо в гісторичній, парсуни знатні малює, житія святих оповідає так, що ті святі стають ще святіші…
