ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович (книги без регистрации полные версии TXT) 📗

— Ану заспівай"Іже херувими, царице моя…", — велить мені сотник, але Миля докірливо й прохально водночас хитає головою:

— Ваша вельможність, після такої довгої дороги, спеки сухим горлом можна попсувати святу молитву і явити не той, що вподоба ваша милість, голос. Звичайно, він заспіває й так, але було б краще, якби він вповні і у всій красі втішив ваш тонкий слух.

Я вже ледве переводжу дух від Милиного словоблуддя, не властивого йому, і хочу щось сказати, але сотник перепиняє мене:

— Доречно. Оришко, — кличе наймичку, — нагодуй прочан. Та не скупися.

Ми їмо всмак, наїдаємося донесхочу. Одначе, коли виходимо на подвір'я, виказувати свій співецький хист мені випадає не одразу, бо біля ґанку стоять двоє козаків, які прийшли позиватися за якесь сіно, а за яке, я не можу второпати з їхньої мови, бо вони кажуть не водне, перебивають одне одного й взивають одне одного всілякими невшетечними словами і навіть сукають дулі.

Сотник довго слухає, погладжуючи вуса, далі починає їх посмикувати й врешті:

— Гавриле, Митре! — Через перелаз перестрибують двоє козаків. — Посади обох у погріб, нехай там посидять та погомонять, може, дійдуть згоди. Пива жбанок поставте їм… А закусі не давайте. Повечеряють ладком у того чи в того вдома.

Як я побачив пізніше, отако сотник Охрім Шквиря судив майже завжди. Я співаю йому"Богородице, зри скорботу мою"і"Богородице, діво", по тому сотнику виносять скрипку, і ми вдвох співаємо"Іже херувими…","Святу Марію"та спасівських пісень. Шквиря співає й заплющує очі, він вельми кохається в співі. Як я потім побачив, не пропускав у церкві жодної служби, ставав завжди попереду, біля самого криласа і, якщо дячок затягував не на той глас або півча брала занадто низько чи високо, поправляв. Тільки мене, їй же Богу, не поправив жодного разу, хоч сам визначив мене в піддячі й наказав, щоб поклали мені платню. Я співав і з півчою, і при панотцеві, прислужуючи йому — подаючи то Біблію, то кадильницю, то свічі, допомагаючи правити літургію. Гарного клича чоловіком був сотник Шквиря, іншого такого мені не доводилося бачити. При церкві був шпиталь, у якому лежали покалічені під Азовом козаки, а також тулилося чимало інших калік і старців, і на всіх він щотижня посилав круп, хліба, горілки, дві свічі й сплачував прачці та кухарці, й вона варила страву на всіх, на відміну від інших шпиталів, де кожен напарив страву собі сам.

Вдачі пан сотник був лагідної, часом впадав у смуток і зажуру й тоді замикався в хаті й не виходив по кілька днів. У нього померли дружина та син, лишилася дочка, й він віддавав їй всю свою любов, навіть у походи намагався не ходити із?за неї. Але невідомі нам шляхи Господні й добро не завжди оплачується добром, по кількох роках довелося мені побувати в посильці в пана сотника, і я не впізнав ні його самого, ні його колись такого затишного, тихого гнізда. Узяв пан сотник собі зятя, узяв дочці до любові безмаєтного хорунжого, передав йому все господарство, а хорунжий виявився людиною ворохобною і підлою, й розпочалися поміж ними сварки та бійки, й люто билися вони на шаблях, і відрубав хорунжий сотнику праву руку. Я вже знайшов старого, зморщеного, зжовклого чоловічка, який сидів на призьбі, нюхав німецьку табаку й витирав рукавом зажурені, в червоних прожилках сльозливі очі.

Якийсь незрозумілий триб життя людського: все, що починається добре, здебільшого закінчується погано, веселе вінчається сумним, а безмрійне тяжкою думою. Який з того зробити висновок, не знаю, дехто тлумачить так: живи, поки можна, розкошуй і гуляй, а дехто — навпаки: не випробовуй долю — не жартуй з нею, живи праведно в постах і молитвах, і тобі воздасться.

Але ж сотник Шквиря жив праведно?!

…З поля йде череда, здіймає на всю вулицю куряву, корови поспішають одна поперед одної, вим'я їм розпирає молоко, в декотрих воно ціркає з дійок на дорогу. Дорога, верби понад нею, хліви й хати — геть усе пропахло молоком.

— Молочка оце б попити, — мовить Миля.

— Ти що, не наївся? — дивуюся я.

— Та.. Дитинство згадалося… Мати… Славна вона була в мене, — й ніяковіє.

Вперще цей закоржавілий волоцюга, випивайло згадав отако матір, і в моєму серці скидається сльоза, бо ж і моя мати була добра та славна, й сподівалася знайти щастя в дітях, і пішла на той світ, не знайшовши його, а мене зла доля, злі люди покривдили навіки і пустили по світу старцем з оскуділим серцем. І я також запечалююся, й той хороший настрій, який зродився в моїй душі після гостин у пана сотника Шквирі, в'яне в ній.

З легкої руки пана сотника велося нам і малося в тому селі гарно. Скінчилися жнива — врожайні цього року, — люди вітали паляницями та пампушками з нового урожаю Маковія та Спаса, а там уже підоспіли Головосіки, а за ними й Друга Пречиста та Здвиження. Люди в селі були сумирні, працьовиті та добрі. Якось упіймали з чобітьми зайшлого злодія, водили його по селу, й ніхто не хотів упізнавати свої чоботи, аби не ставати в позов, аби не впала з його рук на християнську душу кара, так і відпустили того злодія з чобітьми, хоч гаразд знали, що чоботи не його, прийшов він у село босий.

* * *

Кажуть, місце людині Богом визначене. Але ж кажуть і так, що сама людина прикрашає своє місце. Мабуть, тут сполучилися те й те. Яке то було гарне місце! Які то були славні люди! Село розкинулося в неширокій долині, зі сходу до нього прилягав сосновий бір, посеред села — величезний став, попід берегом плаває притоплений човен, і дітвора бовтається довкола човна та регочеться, а увечері, як зійде місяць, все село, з вербами, осокорами, церквою, хатами, зорями в небі, відбивається в тому ставу, й дівчата ходять колами за греблею, і всі такі молоді та гарні, і в кожної в коси вплетено, або настурції, або королевий цвіт, або чорнобривці. Хлопці стоять під вербами, палять люльки і вже потім, як місяць заплутається в осокорині, розбредаються з дівчатами парами понад ставом. Я сиджу на ґанку шпитального дому або на паперті церковній, і серце мені мліє солодко й тоскно.

Сколихнуть тишу музики, й сколихнеться моє серце, та ще як заграють пісню, яку я грав для Улясі… І згадаю її очі, й відгадаю аж тепер все, що викликала в неї моя пісня. Музика завше жила в мені, в семінарії та в Академії вона не давала мені опуститися до спудейських шахрайств та обманів, в дорозі до Валдаю вселяла в мене силу, музика веде до Бога і для того вигадана людьми.

Одначе це якась інша музика… Хихотлива, гріховна, вона зваблює дівчат та хлопців, я відчуваю це, зваблює й мене, і я почуваю, що таки зваблююся, що моє тіло наливається гріховним, поганським жаром, і серджуся.

А потім дівчата та хлопці розбредуться по вуличках та завулках, а став мрітиме, як заворожений, а я все сидітиму, й вийде та сяде поруч мене шпитальний староста, він же й сторож, Явтух, та розповість, що є в їхньому селі баба Ївга, яка в темні ночі літає на веретені довкола ставу, а в світлі злітає в саме небо й знімає найяснішу звізду та ховає під бочку.

Я слухаю та вдаю, що вірю, бо вже знаю бабу Івгу, й знаю, що вона справді в темні ночі дивиться в хмари, як всі справжні чародії, і носить під пахвою веретено, й туляється в жнива по полю та накликає на хліби морози, й знайшлися були в селі люди, котрі злякалися ївжиних чарів, і почали вимагати в пана сотника, аби дав бабу до квестії, але пан сотник присоромив тих неборак, вказавши їм, що баба Ївга несповна розуму і всі в селі відають про те, та й чи ж можуть морози вдарити в місяці липні, хіба вони впали хоч раз?

Вдень я допомагаю в церкві дякові та паламареві, виконую всіляку роботу по її оздобленню та прибиранню, я пораюся за піддячого під час служби Божої — ношу чашу, роздаю антидор, роздмухую кадило, співаю на криласі, читаю псалтир над померлими. Й випали мені незвичні небачені ніколи раніше треби (дяк на той час занедужав): вернулися з–під Дербента козаки й привезли сумні звістки аж у чотири двори, й відспівували засипаних дербентським піском козаків так, неначе вони щойно померли, тільки замість трун з тілами стояли порожні мари, покриті чорним сукном. І ридали жінки та плакали діти, й горіли свічки–громниці — великі свічки, які ставлять біля померлих, і читав я требника, тільки не читав розрішительної молитви, а по тому клали на мари вінок барвінковий і обносили кругом церкви. Дивні це були похорони, й хоч не було мертвяків, почувався я погано, тривожно, й думки всілякі бралися до голови.