Тема для медитації - Кононович Леонід (читать книги онлайн полностью без регистрации txt) 📗

Він писав: «Існує ще одна проблема, яку належить з’ясувати фахівцям з історичної психології: яких змін зазнала свідомість пересічного українця в період голодовки? Це питання залишається актуальним і сьогодні, оскільки є чимало підстав говорити про те, що зміни ці мають незворотній характер і передаються на генетичному рівні майбутнім поколінням...

Перше, що найбільше вражало сучасників, — це винятковий садизм, який був притаманний не тільки червоним активістам, але тою чи тою мірою і всьому населенню. Враження таке, наче о тій порі всіх охопило божевілля: вбивали за шмат хліба, за гнилу картоплину, за жменю квасолі чи жита — причому не стільки для того, щоб мати який-небудь зиск, а просто так, заради самого процесу вбивства. Наростання цієї тенденції прослідковується протягом зими 1933 року і свого піку сягає в травні, виливаючись у поховання ще живих людей і канібалізм, який спостерігався практично в кожному населеному пункті. Другою стороною цього феномену виступають аберації у сприйманні часу і простору — для людей, котрі пережили голод, період з осени 1932 по червень 1933 року відзначається прискореним перебігом і протікає наче у замкненому колі: ніхто не думав про минуле чи майбутнє, всі жили тільки сьогодні, а тому кожен, хто пережив цю пору, згадує її як сколапсований згусток часу, котрому притаманні специфічні функції та властивості. Те ж самісіньке відбувалося й зі сприйманням простору — як свідчать очевидці, після жнив їм не вдалося розшукати могили своєї рідні, яка померла від голоду, хоча вони власноруч здійснювали поховання; і причина їм бачиться в тому, що змінився світ, себто він став не таким, яким був до голодовки. Й коли замислюєшся над оцими розповідями, то врешті-решт складається враження, що голод Тридцять Третього року був патологією, яку неможливо пояснити логічними чинниками, що це була свого роду хвороба, причому не тільки суспільства, а й цілого фізичного світу, що це було аномальне явище, яке мало космічний характер і призвело до того, що після його завершення всі виявилися не такими, які вони були доти...»

здрастуй юру дитино знов приїжджали до мене тії Гицлі сього разу двоє за тебе розпитували в сіліраді й ще на кутку питали хто сюди їздить і коли й чи Агітації якої не провадить а тоді до мене зайшли оден хирявий але зразу видно шо наволоч а другий лимар із тих Лимарів шо на Хуторі сиділи котрим я ворожила в 32 году а вони послухалися да втікли аж у Козакстан кажуть мені Бабо ми знаємо шо твій унук десь літіратуру сховав оддай поки ми добрі а то ми його посадимо оддай а то гірш буде поняла да от же ж Бовдури зразу видно шо комуняки думають баба дурна бабу за копійку можна круг пальця обвести наче комсомолку яку прицуцувату а воно ж усе на печі й лежить як ото ти поклав шукайте кажу вже десять таких як ви нишпорили тута і не найшли то може вам Щастя посміхнеться а сама думаю нехай Лизень вам посміхнеться шо то третій поріг у в Отхлані стереже а той уже як посміхнеться то з білим світом прощайся а лимар тоді плаща знімає та й не куди а прямісінько на піч де тії Бомаги у скрині й лізе о вже змисний ну та вони всі були такі всеньке їхнє Кодло хитре було а я зразу ж на тую Піч і наклала Коштрубове Свастя ага думаю лізь то він як гепне з лежанки да горізнач да потилицею об долівку аж кавкнуло ааа думаю поживився Чортова Тінь се тобі не в підвалах із люда хрещеного жили витягати очі свердлами вивірчувати да суглоби на дибі вивертати а се ти з Босорканею діло маєш устав тойді він за поперек держиться ох ох сів коло столу да й каже ну каже Бабо видно шо ти відьма в натурі я ж по Горах лазив да не падав а тут не з Доброго Дива загримів а я йому й кажу нічого Урвителю ше не те буде се тіки Початок а далі всі погибнете й винен у всьому Ти будеш бо проти нас пішов а він каже як се а я кажу ото я од Смерти вас у 32 году одрятувала так тепер ваше Кодло борг має передо мною тяжкий Борг кривлею печатаний у Книгах на тім світі записаний оддать можна тіки Тим Самим так шо недарма твоя Дорога з моїм унуком перетнулася а раз ти на нього ворогуєш значить пропадете ви всі як Руді Миші немає вже вам Спасіння хоч би я й просила за вас втямив а він як загиржить хахаха отеє ти бабо відколола Фортеля а я тоді й питаю а як за всеньке твоє життя зараз розкажу то повіриш ну розкажи говорить розкажи я й виклала йому за все шо було з ним геть і за таке шо тіки він Оден знав а тепер кажу пропадете переведетеся до їдної души не знатимете відки й Лихо се на вас окошилося клямка вам запала він тоді й побілів на Лиці а хирявий каже да шо єйо слухать она дура у нєйо ума нєт ми каже марксісти лєніністи в ето нє вєрім не вірите кажу то й добре а тепер ідіть звідси ідіть шоб ви туди не дойшли і назад не вернулися вони й пішли наперестріч Смерті своїй пішли сину бо коло Винограда вдарилася їхня машина в дерево якраз у тому місці де Ляхи нашу прапрапрабабу спалили колись ше за Шляхетчини перейняла її Душа цих гицлів да й повела на той світ хирявий убився а лимар скалічений сильно та він ше год повинен прожити мусить ше побачити як їхнє Кодло буде конати а так більше нічого нового й немає сину ото хіба Дзякунку на курорти повезли райком путьовку дав шоб вона там купалася й у Морі плавала як просцітутка а так більш нічого пиши сину як ти там твоя баба Чакунка

У вихідні він сів на електричку й поїхав до Києва. Там на околиці ув обшарпаному багатоповерховому будинку мешкав старий поет, з яким він колись познайомився на вокзалі. Вони сиділи у квартирі, де не було нічого, крім стільців і розкладачки, пили дешеве вино і балакали про все на світі. Час від часу старий нахилявся вперед і, дивлячись йому простісінько у вічі, хрипів зірваним дихавчаним голосом: «Ти знаєш, хто це перед тобою сидить?» І врочисто піднявши руку, заплющивши очі від захоплення, сам же ж і відповідав: «Це — великий український поет...» — ну, а далі, звичайно ж, називав своє прізвище. Юр питався, що чутно на білому світі, але поет безнадійно махав рукою: «Клямка, мій друже, клямка... порядні люди сидять у тюрмах, — одна тільки наволоч гуляє на свободі!» Вони випили ще по шклянці, й поет почав читати вірші.

Він сидів, заплющивши очі, й мовчав. Ці неначебто прості рядки були напоєні такою ненавистю, що в нього аж мурашки ходили по спині од захвату.

Він сидів і згадував той кабінет на Володимирській, і заґратоване вікно, в яке ллялося сонячне світло, і насмішкувате обличчя Лимаря, який дивився на нього, мов на комаху, яку можна розчавити в однісінький мент, — а поет хрипів і хрипів, рубаючи долонею повітря:

Я не розколовся, думав Юр. Я не заговорив. Я не сказав їм ані однісінького слова, яке можна було б використати проти інших людей. Але ці людолови зробили мене зрадником, і тепер я не відмиюся від цього тавра до кінця свого життя... Навіть якби йому якимось дивом пощастило зустрітися з Леляною, — що він сказав би на своє виправдання? Що це була тонко розрахована провокація, котра мала на меті прикрити справжнього сексота? Що слідчий спланував усе наперед: вивів його з кабінету якраз тоді, коли її вели на допит, і дружньо поплескав його по плечу, щоб вона побачила це і зробила висновок, що він — провокатор? Він знав, з якою погордою, недовірою і насилу прихованою зневагою ставляться дисиденти до кожного, хто не був у політичних таборах; знав, що Леляна йому не повірить — хоча б тому що вона з гідністю витримала всі випробування, пройшла ізолятори, пересилки і політичну зону, а він, здоровий накачаний бичок, у цей час гуляв на свободі; знав, що вона згадує його з презирством та огидою, яку він побачив того дня у її очах, — і коли він уявляв собі усе це, то починав скреготіти зубами і лаятися від глибокої, чорної безвиходи... А заразом щось підказувало йому, що в усій цій історії він повівся не так, як слід було б поводитися порядній людині. Він довго мізкував над цим, але так і не зміг дійти якогось чіткого і прийнятного для себе висновку. Так чи йнак, а щось його підсвідомо гризло, і сумління підказувало, що з цієї ситуації він міг вийти не втративши свого доброго імени.