Гонихмарник - Корний Дара (читаем полную версию книг бесплатно TXT) 📗
Ірина благально дивиться на доньку:
— Алінко, доню, то не маячня! Градобура не жалко, нітрохи, але правдива людська душа «там» може й загинути.
Навіть коли б з'явився шанс позбутися Градобурової душі — чи зуміє людська вернути з манівців назад у тіло. А коли ні? Не можна гратися душами, то не наша парафія. Хай цим займаються ті, хто має на це право.
Ірина висмикує свої руки з долонь дочки і затуляє ними обличчя, витираючи сльози.
— Ти ж знаєш, що я щороку приїжджаю на сільський цвинтар до рідних. Я відразу ж по приїзді до Львова написала листа тітці Каті і попрохала доглядати за могилами. Вона й доглядає. Як з'ясувалося згодом — не лишень вона. Раз у рік ми з татком обов'язково приїжджаємо на цвинтар. Коли ти підросла — то з тобою.
Аліна ствердно киває головою. Десь із шести років вони всі разом по дорозі на Шацькі озера, на вихідні половити рибку — так говорив татко, обов'язково заїжджали до маминих батьків, до рідних — на цвинтар. Вибирали завжди погідну днину, тому що до села доброї дороги досі не зробили, а машиною бездоріжжям далеко не заїдеш. Аліна не зовсім розуміла таку вдавану любов тата до риболовлі, оскільки у Львові вона наніц зникала. Спочатку вони прибирали на могилках, потім молились. Вони з татом поверталися до машини, а мама ще з півгодини сиділа, притулившись до хреста бабусі Орини, обіймала його руками і розмовляла сама із собою чи зі своїм сумлінням. Одного разу тато сказав: «У кожного з нас свій скелет у шафі, Аліно. Коли підростеш, зрозумієш». Коли мама вертала до машини, очі були червоні й вологі.
— Пригадуєш, одного разу ми заїжджали до тітки Каті? У селі родичів близьких не залишилося. На місці моєї хати, відразу ж після втечі, розпочали будівництво будинку культури. Тож рідної домівки не стало. Тітка Катя розповіла — за могилами доглядає не лишень вона, одного разу вона застала Сокірка-старшого за прибиранням. Це її не здивувало — у селі завжди про всіх все знають, якщо ж ні, то вигадають. Від неї й довідувалася, що Ігор одружився на молоденькій вчительці, яку прислали в село після закінчення педінституту, за розподілом. У них росте донька. Це мене дуже здивувало. Адже Гонихмарник мусить мати спадкоємця, сина. Хоча зробити це ще не пізно. Та Ігор чомусь до цього не дуже прагне. Від тітки Каті дізналася і про те, яким він став. Про його божевілля через мене. От і все начебто… Чому я так детально тобі все розповідаю? Будь ласка, не ставай на ті самі граблі, що і я. Не закохуйся в Градобура!
Ірина вмовкає…
— Мамо, ось ти кажеш, що від вигляду Градобура можна збожеволіти. Я його також бачила, не збожеволіла, — донька говорить про це буденним голосом.
Аліна розповідає Ірині лише про свою пригоду в Карпатах, досить мамі і цього для великого переляку, оповідає досить спокійно, навіть з іронією.
«О Господи! Вона не боїться дводушника, вона його не боїться. Краще було б навпаки!»
Історія Аліни дивує матір. Там нема п'янких поцілунків, кохання. Лишень звичайне знайомство. Поки що. Коли донька почала оповідати про те, як вона розпізнала Гонихмарника в карпатському лісі, Ірина здивовано перебила Аліну:
— Що? Ти бачила Градобура, не прихованого в людському тілі, а самого, отак відразу змогла його роздивитися? Як таке можливе?
— Бачила. Але ж і ти його бачила?
— Так, але лише після того, як він торкнувся оберега і був пораненим. А ти бачила його цілим, неушкодженим. Як?
— Ет! Неважливо! То покруч, мамо, твоя правда! Та, здається, не такий страшний, як твій, поліський. Так, сильний, сердитий, але дуже нещасний.
— Нещасний? Що ти верзеш? Як воно може бути нещасним? Від чого? Ти говориш про жалість до, до… — Ірина від жаху після почутого не може знайти потрібного слова. — Дитино, послухай себе! Він — трутень, живе працею інших, зводячи з розуму жінок, володіючи не лишень тілом свого господаря, перетворюючи його згодом на раба, підкоряючи собі. Він мов той паразит, що висмоктує радість і світло з людського тіла. І ти його жалієш? Він, не замислюючись, вбиває просто так, бо той, хто не підкоряється, вражає його самолюбство, — кричить Ірина.
— Не кричи! А ти не думаєш, мамо, що свідомості чи душі тих, із ким перетинаються Гонихмарники, теж впливають на них? Ми, люди, зроблені на подобу божу і все таке, але також не зовсім досконалі. Не гірше від Гонихмарників вміємо обдурювати, зраджувати, вбивати. І не в кожному з нас щось сидить, бо коли б таке було, то легко можна було б списувати на покруча всі власні гріхи! Ми, люди, маємо право вибору. На відміну від нього. Та чи завжди робимо вірний вибір? Знаєш, як кажуть: смерть однієї людини — трагедія, смерть мільйонів — статистика. Ти думаєш, війни, що ведуть у світі люди одне проти одного, вбиваючи без жалю собі подібних, справа рук Гонихмарників? Ха! Чи, може, то вони вигадують супердосконалу зброю, щоб потім направити її проти дітей, жінок? А наш Чорнобиль? Мамо, люди не менше зло, ніж Градобури. Не знати, хто на кого ще гірше впливає. Завжди можна домовитися не тільки з ворогом, а й із тим, чого не розумієш. Тільки слід навчитися чути: Ти ж любиш ліс, гори? Любиш слухати шелестіння дерев, розмови сосен, перегукування пташок, дзюркотання струмочків і все таке? То скажи: чому ми, люди, так уважно слухаємо звуки природи і не чуємо себе? Що вже казати про ближнього?
— Ти, ти виправдовуєш того покруча? Як ти можеш? — Ірині здалося, що вона задихається від почутого.
— Ні, я не виправдовую його. Заспокойся! Але те, що я в горах на нього так напосілася й пообзивала, не робить мені честі. Не вислухала, не постаралася зрозуміти! Я ж не відвернулася від Марти, коли вона осліпла. Вона в певному розумінні покруч також.
— Але з Мартою таке сталося не з її доброї волі! Як ти можеш порівнювати? Та й та вада її тілесна.
— О, саме так — тілесна! А ти думаєш, що у твого Ігоря хтось питав, чи він хоче бути дводушником? Це було обумовлено заздалегідь і все таке. Ким? Та якби він знав, що зустріне й покохає тебе, а ще, що через його ваду ти розтопчеш його кохання — гадаєш, він прийняв би Гонихмарника? Зрештою люди самі попросили ту силу, чи ні? Ти ж сама говорила.
— Ти мене зовсім заплутала, Аліно! Ну, говорила! Хто ж тоді винен? Людина не винна, бо її дозволу ніхто не питає. Гонихмарник також не винний, бо змушений жити всередині людини… Але ж ти його бачила, того горопаху, і сама заледве не стала його жертвою. Не смій із ним водитися. Ти замолода, щоб зрозуміти мене чи робити висновки.
Аліна не погодилась із матір'ю. Розуміла, що не все так однозначно. Коли Бог дарував людству веселку, він ніби натякав — світ не чорно-білий, він має барви, має відтінки. І сонце народжує тіні, а ніч найтемніша завжди перед світанком…
— Доню, люба! Я не розумію тебе. Ти ж сама його бачила. І сама розповідала про біднесеньку Світланку, яку він викинув, як непотріб, бо знайшов нову іграшку — тебе.
— Бідолаху Світланку? Ой, перестань, мамо! Вона аж ніяк не бідолаха! З чого ти взяла, до речі, що я йому потрібна? Ми лише знайомі і все!
— З твоїх картин, люба, з твоїх картин!
— Не вигадуй! Я — не забавка. Мене не так легко надурити чи звабити. Я їжак — колючий і противний. У мене з ним нічого нема, повторюю ще раз! Знайомі і все, заспокойся!!!
— Заспокойся? Бо ти — їжак! Ага! Судячи із зачіски — так, — Ірина благально дивиться на доньку. — Слухай, доню, може, ми тебе відправимо за кордон вчитися? Га? Є така нагода. Тобто від гріха подалі.
— Втікати? Знову втікати? Моя бабуся втікала, ти досі біжиш…
— Твоя бабуся не втікала! — сердито кричить Ірина. — Вона…
— Втікала, — обриває різко Аліна. — Інколи зумисне померти — це також втеча. Не хочу, щоб моя донька бігала. Ти ж сама кажеш — від долі не втечеш. Не наздогнала вона тебе — наздоганяє твою доньку. Не хочу, щоб погоня тривала — і щось небачене, ефемерне, гналося вже за моїми дітьми… Хтось мусить зупинити цей біг. Знаєш, що на всякі там фобії говорив Лакан: «Слово «слон» набагато реальніше від самого слона». Ти сама себе лякаєш тим слоном і стараєшся залякати мене.
