РАЙ. Центр - Дашвар Люко (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно .txt) 📗
І тут — грюкіт у двері. Отака клята доля! Марта так розгубилася і рознервувалася, що забула задирати голову, щоби зникало друге підборіддя.
— Давай не відчиняти, — прошепотів Макар. Підхопив Марту на руки. Тихо — під двері на підлогу. — Давай… Просто тут. Екстрим… — їй.
О-ой! Такого ще з Мартою ніхто не робив. Та поки Макар подумки гортав порножурнали, аби збудитися і з честю вийти з екстриму, який сам запропонував, Марта так активно увійшла в експеримент, що здивувала самого студента. Лежала під Макаром на підлозі, однією рукою затуляла собі рота, аби не заверещати від збудження, другою набирала чийсь номер на мобільному.
— Шиллєр? — чув під собою Макар. — Під дверима приймальні — лікар. Той самий… Добре. Ні, я в іншому місці. Ти розберешся з ним?
Шиллєр саме їхав до Сердюкової приймальні зі стосом компромату на Коноваленка.
— Чудова новина, Марто! Звичайно, я все зроблю! — аж засміявся. Ну що за фарт! Головний свідок у його руках. Рома не коновал Коноваленко і не пихатий царьок Сердюк. Ромі навіть глухонімий розпатякає підслухані таємниці.
Припаркував авто під офісним центром. Стрімко — до приймальні.
— Боже, боже… Хто це?! Що за неподобство! — ще з кінця коридору. Цікаві наїжачилися — так і знали, збрехав волоцюга про знайомство з Сердюком.
Рома до лікаря добіг, під пахви і потяг до виходу.
— Добре, що Володимир Гнатович цього не бачить! — цікавим через плече. — Ну куди ви дивилися? Чому не викликали охорону?
Куми насторожено йшли за Ромою вслід, зиркали на посиніле обличчя дядька.
— Куме Микишко, Люциперові секретарі нас не бачать. Це ж яка ласка Божа. Без перепон розвідку маємо.
— Я так собі міркую, куме Свиря… Доведеться вдруге відбивати лікаря від іродових душ, — похмуро відповів Микишка.
На паркувальному майданчику охоронець допоміг Ромі всадити Івана Степановича до автівки. Поки Шиллєр порпався по кишенях, щоби не дати «на чай» більше червінця, куми стали біля автівки і Свиря сказав:
— Я у цей віз не полізу.
— Тоді прощавай, куме Свиря. — Микишка поліз в автівку.
Свиря забігав навкруги, у вікна заглядає.
— І що? І живий? Не порізали чорти на пояси?
Микишка обмацав себе, знизав плечима. Ні! Свиря перехрестився і поліз на заднє сидіння до Микишки.
— Ой, пропадемо… Чує моя душа, пропадемо у цьому возі!
Шиллєр всівся за кермо і завів двигун. У руках джек-пот! Тепер — не метушитися, не поспішати, щоби не продешевити, не вляпатися. Кому віддати дядька? Сердюку чи Коноваленку?
— Куди ми… їдемо? — прошепотів дядько. Кривився від болю, все намагався зрозуміти, куди мчить автівка.
— До лікарні, шановний, куди ж іще? Що з вами сталося?
Володимир Гнатович впевнений, що ви давно розглядаєте, як сяють лампи у вашій лікарні, а ви, бачу, знайшли в столиці пригоди на свою голову, — демократично відгукнувся Рома.
— Нічого не сталося… До Володимира Гнатовича найскоріш везіть. Мені його попередити треба і додому вже з ваших хащів вибиратися. Вдома і підлікуюся, — замкнувся у собі дядько.
Рома завівся: ух ти! У столичну політичну гру вступає лисий дядько з провінційної лікарні. «Колотися» не бажає, хоче вкласти якусь важливу інформацію Сердюкові прямо у вуха. А якщо ми…
— Поважаю! Сильна людина! Ніякої лікарні — тільки справи! — на ходу дістав мобільний. — Просто зараз телефоную Сердюку Може, встигнемо…
— А він де?
— У нього за двадцять хвилин авіарейс на Брюссель. Парламентська асамблея Ради Європи, спостерігач від України, але якщо треба…
— От біда! Поки кататиметься — бандюки справу зроблять.
— Та що сталося?! — Рома демонстративно приклав до дядькового вуха мобільний. — Не відповідає.
— На сина Володимира Гнатовича хочуть повісити убивство дівчини, — видав розгублений лікар.
— Що ви мелете, шановний?! — красиво обурився Рома і на підтвердження шквалу емоцій щосили натиснув на гальма.
Бумс! — дядько ледь не в’їхав носом у торпеду. Авто зупинилося. Рома повернувся до лікаря, суворо захитав головою — мовляв, за свої слова треба відповідати. «Йолоп прителепкуватий! — думав презирливо. — Не запам’ятати простих речей — не убивство, а самогубство! І не повісити, а довести причетність… Різні речі! А цій бидлоті, здається, однаково, що…»
— Дівчина жива, — сказав лікар.
Бумс! — Рома відсахнувся, врізався потилицею в бокову стійку.
— Що?!
— Дівчина жива, — повторив лікар. — Володимиру Гнатовичу треба передати… Як узнав — не міг додому поїхати. Хотів попередити, що бандюки планують спаплюжити репутацію шанованій людині. Оце, мабуть, вичікували, виродки, поки він на ту Раду Європи поїде, а самі тут свій шухер-мухер провернуть.
Рома Шиллєр аж губу прикусив від несподіваного азарту. Думки — пасьянсом. Так, так, так… Дівчина жива. Значить, Коноваленку свідок ні до чого. Добре? Погано! Дуже погано! Бо тоді Рома Шиллєр вже не професіонал — патякало пустопорожнє, продав неправдиву інформацію, Коноваленко устряв у хронічну війну з неабияким ворогом Сердюком, щоби на останній стадії прибити аргументом про самогубство, а клята дівчина — жива! Ой, як погано! Ні, з такими новинами додому не відпускають… Коноваленко дядька в районній лікарні у сто разів швидше знайде, ніж тут, під Роминою опікою. З іншого боку — Сердюк і Макс зітхнуть із полегшенням. Сердюку взагалі — троянда в зуби! Після такої звістки на раз-два Коноваленка завалить, а Рома допоможе. Ромі не можна — як гівно в ополонці. Або до одного берега, або до іншого, головне — щоби вчасно. Треба це якось красиво подати, як власну важку і виснажливу перемогу. Бо тоді…
— Чекайте! — схаменувся. — А де дівчина? Звідки така…
— Хлопців двійко з Дніпра її витягли, — відповів дядько, чим остаточно ввів «мордодєла» у стан ступору.
У Роми навіть щоки зблідли. Ні фіґа собі! Ще двійко якихось невідомих рятівників з’являються на горизонті. Щось дуже багато народу. Для справи погано.
— І де… Де дівчина? Де ті хлопці?! — рознервувався.
Іван Степанович обернувся до заднього сидіння і спитав:
— І що казати?
— Кажи, хлопці дочекаються Сердюка і всю чесну правду йому дадуть, — сказав Микишка.
— А раптом той Сердюк нас не побачить? — насупив пику Свиря.
— Е, куме Свиря… Я так собі міркую, сердюк сердюка завжди признає. Серед сердюків зрада не ходила.
Свиря поважно кивнув головою, мовляв, то є чесна правда, на Рому Шиллєра — з підозрою.
— Оце не здається тобі, куме Микишко, що ця іродова душа дуже вже на того жида схожа, через якого я ледь тобі голову не відтяв?
Микишка нахилився вперед і майже впритул глянув на Рому.
— А дідько його душу знає?..
Рома зі здивуванням спостерігав, як лікар обернувся до порожнього заднього сидіння і довго дивився, ніби побачив щось надзвичайно цікаве.
— То де… — не втерпів.
— Хлопці тільки з Сердюком розмовлятимуть, — сказав лікар. — Вони усе знають. І як рятували, і де та дівчина зараз.
— Гетаут зветься! — нагадав лікареві Свиря. — Бусурманка, мабуть.
Рома сильніше рознервувався. З Сердюком? Ну, півбіди. Кінець кінцем, дядька однаково не можна відпускати. А якщо… Сердюку поки не говорити, що дівчина жива? Що виграємо? Коноваленко і Сердюк більше виснажаться — це добре, залучать своїх людей з найвищих сфер — це… неоднозначно. Можна виграти, можна… Так, так, так… Спокійно. Інший варіант. Дядько знайомить Рому Шиллєра з хлопцями-рятівниками, і Рома Гарантує їм зустріч із Сердюком. Тоді лікар більше взагалі не потрібний. Лікар повинен щезнути, а то ще полізе до Сердюка в обійми зі своїми шмарклями-одкровеннями. А якщо…
— А куди ви зникли з приймальні Сердюка, Іване Степановичу? — дядькові.
Лікар має вголос підтвердити, що його викрали люди Коноваленка. Тоді… Тоді Рома Шиллєр може це зняти на камеру і покласти на стіл полковнику Баклану. Хай попрацює… Скандал! Бізнесмен ледь не до смерті побив лікаря з районної лікарні, який… чудово, чудово! — майже рік судився з ним за те світло в лікарні. Прекрасно! Багата свиня топче український народ. Сердюку сподобається… Тільки треба, щоб наступного дня тіло мертвого лікаря знайшли на околиці Києва. Тоді — усе логічно. Лікар не ляпне зайвого, Коноваленко не дізнається, що Рома проколовся з інформацією про самогубство, Сердюк відрахує Ромі гонорар. Супер! Рома — в шоколаді, Сердюк тішиться перемогою, Коноваленко — ну, вибачайте…
